У чужий монастир: Як живуть мексиканські черниці

Марчела Табоада виросла у Пуебла, яке вважається другим містом Мексики за кількістю монастирів. На сьогоднішній день їх 14, і в основному вони були побудовані чернечими орденами більше 400 років тому. На відміну від інших країн з 1980 року кількість черниць і послушниць у Мексиці не зменшилася, а навпаки, зросла. Але все ж у кожному монастирі живе не більше 30 жінок, тоді як у XVIII столітті їх було близько 200. Марчела по кілька днів провела в різних монастирях, щоб зафіксувати на плівку їхнє справжнє життя.

— З дитинства мене оточували камери: мій дідусь Анжел і мій батько Рафаель були захопленими фотографами-самоуками, і я пішла їхніми стопами. Мене завжди приваблювала візуальна складова католицизму — архітектура церков, суворі лінії чернечого одягу. Але життя в монастирях маловивчене, черниці оточені стереотипами, і наше суспільство практично повністю ігнорує їхнє існування. Моєю метою стало відобразити життя ордену і спробувати зрозуміти, як це — зректися світу і присвятити життя служінню Богу в епоху науки, технологій і скептицизму.

Для початку потрібно було заслужити довіру сестер. Незважаючи на те що я мала рекомендаційний лист від архієпископа Пуебла, черниці відмовлялися пускати мене до деяких церков і не дозволяли фотографувати. Але завдяки терпінню і наполегливості мені вдалося зняти життя в монастирях де ла Круз, концепціоністок, августинок, босих кармеліток, домініканок і капуцинок.

Черниці оточені стереотипами, і наше суспільство практично повністю ігнорує їхнє існування.

У кожному з монастирів я залишалася щонайменше три дні і жила тим самим життям, що і його мешканки. Я вставала о 4:30 ранку і йшла за сестрами, доки вони не лягали спати опівночі. Деякі з них мене недолюблювали, інші боялися, але були й такі, які ставилися до мене з теплотою, як до своєї набридливої ​​хрещениці з камерою в руках.

Цей проєкт допоміг позбутися багатьох стереотипів, і в першу чергу — моїх власних. Раніше я уявляла черниць похмурими старими жінками, які моляться цілими днями. Насправді вони виявилися веселими й життєрадісними. До монастиря часто приходять молоді послушниці, які кидають свого хлопця, бо їх покликав Ісус. Однак стати черницею в Мексиці не так уже й просто: майбутні сестри вчаться від восьми до десяти років. У будь-який момент свого навчання вони можуть піти з монастиря і повернутися до звичайного життя. Але більшість залишається і приймає постриг.

До монастиря часто приходять молоді послушниці, які кидають свого хлопця, бо їх покликав Ісус.

Черниці проводять свої дні дуже активно, починаючи їх роботою на світанку і закінчуючи опівнічною молитвою. Тут я частенько чула фразу «як же я вимоталася», тому що темп життя в монастирі нічим не відрізняється від сучасних мегаполісів.

Сестри не покладаються на пожертвування прихожан, а заробляють самі, випікаючи тістечка і вишиваючи сувеніри. Крім того, церковні традиції додають їм роботи. Наприклад, заборонено прати чернечі шати разом зі звичайною білизною — простирадлами, рушниками і тому подібним. Тому кожного разу сестри влаштовують два великі прання. Вони моляться по п’ять разів на день, а в перервах — відпочивають. Тут часто можна побачити, як черниці співають, грають у волейбол, гріються на сонці й читають світові і місцеві новини, щоб залишатися в курсі справ.

Я спостерігала, як сестри день за днем ​​старанно трудяться не втрачаючи гарного настрою, і розуміла, що ці жінки зберегли в собі душевну стійкість, яку ми, жителі міст, десь розгубили. Коли я питала їх, чому вони прийшли до монастиря, відповіді були різні. Дехто почув заклик від Бога. Інші вирішили, що стати «дружиною Ісуса» краще, ніж вийти заміж за звичайного хлопця. Друге пояснення звучить логічно, враховуючи, наскільки високий у Мексиці рівень домашнього насильства. Але були і незвичайні історії. Дві черниці грали у рок-гуртах, працювали у креативній сфері, були успішними і багатими у своєму мирському житті. До монастиря їх привели пошуки сенсу і спокою.

Дві черниці грали у рок-гуртах, працювали у креативній сфері, були успішними і багатими у своєму мирському житті.

Працюючи над проєктом, я багато дізналася про громаду, взаємну підтримку і любов. Я зрозуміла, що сестри такі ж емоційні мексиканки, як і я. Вони сваряться, радіють і намагаються примиритися зі світом, який так швидко змінюється. Можливо, через кілька десятиліть католицькі ордени зникнуть з Пуебла. Але поки вони ще тут, нам варто придивитися до них ближче і постаратися вивчити уроки, які дають нам сестри.