Молися і посміхайся: Мегацеркви та їхні мегаобряди

Течія з’явилася в 1970-х в Африці, а пізніше отримала підтримку від схожих релігійних рухів у США. Масштабувавшись, ця спільнота перетворилася на мегацеркви — так називають великі релігійні організації, будь-які протестантські церкви, що збирають більше 2 тисяч осіб в одній будівлі, що для п’ятдесятників зовсім не межа.

Прихильники течії вважають, що пізнати Бога можна через хрещення Святим Духом. І цей обряд супроводжується сильними емоціями, які, на думку віруючих, відчували й апостоли, коли на них зійшов Святий Дух на п’ятдесятий день після воскресіння Христа. Фотограф Ендрю Есібо зацікавився мегацерквами, їхніми обрядами та людьми, які проводять там практично все життя. Так з’явився фотопроєкт «Бог живий» (God is Alive).

— Я зростав у католицькій вірі, відомій своїми суворими догмами. Одного разу я потрапив на службу до сусідньої мегацеркви і був вражений тим, що побачив. Для п’ятдесятницького руху тіло має велике значення. Під час церковної служби прихожани не просто читають молитви — вони рухаються, плескають у долоні, танцюють. Рухи допомагають їм увійти у стан трансу, в якому вони відчувають зв’язок із вищою силою. Це нагадало мені вечірки, де люди не знайомі одне з одним, але як тільки починають танцювати, стають єдиним цілим. Тут можна було спостерігати те ж саме, але з більш потужним емоційним зарядом.

Під час церковної служби люди не просто читають молитви — вони рухаються, плескають у долоні, танцюють.

Зацікавившись мегацерквами, я став вивчати коди, які вони використовують у своїй системі вірування. Кодами я називаю особливі інструменти взаємодії з прихожанами, такі як світська мова, розмови про гроші і добробут, використання тіла і танців, концерти суперзірок. Для мегацерков важливо приділяти увагу не тільки духовному, але і злободенному: цінам на продукти, безробіттю, хворобам тощо. Усе це робить служби привабливими для звичайних людей.

Те, що я побачив у мегацерквах, кардинально відрізнялося від мовчазних меланхолійних молитов у католицьких храмах. Мені захотілося більше дізнатися про цей рух, який швидко зростає, тому я взяв камеру і вирушив на зйомки.

У моєму проєкті брали участь дві найбільші мегацеркви Нігерії. Вони проводять щомісячні заходи, на які з’їжджаються люди з усього світу. Іноді число прихожан сягає трьох мільйонів. Обидві ці церкви розташовані біля головних автомагістралей країни, щоб туди легше було дістатися. По суті, кожна з них — це окреме місто зі своєю школою, лікарнею, торговельним центром, банками, електростанціями і телекомпанією. Мегацеркви облаштовані набагато краще, ніж справжні міста під управлінням місцевої влади. Я зустрічав людей, які ніколи не залишали меж свого церковного міста, — тут вони народилися, закінчили школу, зіграли весілля і знайшли роботу.

Кожна церква — це окреме місто зі своєю школою, лікарнею, торговельним центром, банками, електростанціями і телекомпанією.

Разом зі мною над проєктом працювала спеціалістка з антропології. Вона займалася науковим боком питання, а я — візуальним. Ми прожили в кожній церкві по три місяці. У церковному місті є свої правила: тут заборонені цигарки, алкоголь і секс до шлюбу. І так само, як і в будь-якому іншому місті, ці правила іноді порушують. Як тільки лідери церкви зрозуміли, що ми не збираємося критикувати спосіб життя прихожан і виставляти їх у поганому світлі, вони легко стали пускати нас на служби. Але все ж іноді говорили, що нам потрібно помолитися перед тим, як знімати.

Найчастіше люди збираються на службу вночі. Вони вірять, що в цей час доби у світі повно злих духів і єдиний захист від них — це молитва. Служба починається з хорового співу. Він одразу задає особливий настрій і готує прихожан до зустрічі з вищою силою. Після цього пастори читають Біблію. Найчастіше вони поводяться агресивно. Священики вважають, що, живучи в агресивному суспільстві, потрібно вкладати такий же заряд у молитви, щоб їх почули.

Моя улюблена фотографія — та, де всі люди тримаються за голову. Я намагався передати неймовірну атмосферу, яка була в залі. Пастор кричить: «Вдарте себе по голові!» І всі як один вдаряють себе по лобі і кімнатою прокочується звук: бу-у-ум! Люди кричать: «Моя голова! Прийми силу Бога!» І священик підбадьорює їх у мікрофон: «Голосніше! Кричіть голосніше!» Натовп реве, мільйони ніг тупають у такт — навіть у мене, звичайного спостерігача, бігли мурашки шкірою.

Пастор кричить: «Вдарте себе по голові!» І всі як один вдаряють себе по лобі.

Після основної церемонії настає час пожертв. Люди дають гроші на підтримку церкви — і дають багато.

Лідери мегацеркви є сильними і неймовірно харизматичними особистостями. Вони мають величезний вплив на прихожан. Під час служб пастори кажуть, що політики обіцяють краще життя, але не дають його, в той час як церкви не тільки дають надію на вічне життя, а й хороші дороги, освіту і медицину для життя нинішнього. У результаті віруючі відчувають дуже сильний зв’язок із мегацерквою, вважаючи, що вона забезпечить їхнє благополуччя. Саме тому мегацеркви так розрослися в Африці. Вони — результат бездіяльності політиків. Мені складно судити, добре це чи погано, — я і сам ходжу до банку, що знаходиться на території церкви, тому що він ближче до мого будинку. Але мені здається, що харизма і вплив, якими володіють лідери п’ятдесятників, такі великі, що до них варто ставитися з обережністю.

Церкви не тільки дають надію на вічне життя, а й хороші дороги, освіту і медицину для життя нинішнього.

Пастори африканських церков говорять: нам потрібні божевільні молитви, щоб вижити в божевільному світі. Можливо, вони мають рацію. Але я не прагнув робити свій проєкт моралізаторським. Я хочу, щоб люди дивилися на ці фотографії і відчували з ними емоційний зв’язок. Щоб вони могли відчути ту пристрасть, з якою прихожани в мегацеркві викрикують свої молитви.