Справа не в тобі: Проєкт про чоловіче безпліддя

Мабуть, найнебезпечнішим стереотипом про чоловіків є табу на вираження почуттів — чоловік зазвичай асоціюється з функцією захисту, а отже, вразливість та емоційність розглядають як ознаку неповноцінності. Те саме стосується й аспекту фізичного здоров’я: «сильна стать» апріорі хворіти і скаржитися на недуги просто не має права. Результати демонструє статистика. У Британії, наприклад, найчастіша причина смерті серед чоловіків до 45 років — самогубство. Ще однією важливою цифрою є частота звернень до лікарів. Чоловіки роблять це на 80% рідше за жінок «через культурні та соціальні причини».

У проєкті In[?]fertility («Безпліддя») російська фотографка Христина Разумова описує етапи усвідомлення і прийняття діагнозу її чоловіка.

— Жінка завжди починає з себе. У моєму випадку це було виправдано завмерлою вагітністю, яка сталася ще до шлюбу, що свого часу спричинило безліч обстежень, курсів лікування і сумнівів. Пригадую той період як час нескінченного очікування: ось зараз, ось у цьому циклі, ось тепер точно вийде. Кожна менструація — біль розчарування. Жінка справді частіше починає з себе, а ось чоловікові той факт, що з ним може бути «щось не так», визнати складно. Це удар по его. Тут працюють стереотипи: чоловік повинен бути сильним, він не плаче, він — не причина відсутності дітей у парі.

Чоловікові той факт, що з ним може бути «щось не так», визнати складно. Це удар по его.

Під час тривалого ходіння по лікарях, що супроводжувалося почуттям провини і розгубленості, я натрапила на хорошого андролога, до якого «заради мене» погодився піти мій чоловік. Обстеження виявило діагноз, який неможливо вимовити, — «олігоастенотератозооспермія», MAR-тест виявився позитивним. Тепер настала його черга перевірок, обстежень і спроб розібратися в медичних термінах і тонкощах. Ми перепробували все, але результату не було. «Вам потрібно робити ЕКО, самі не завагітнієте», — підсумував андролог.

Кілька років по тому ми зрозуміли, що намагатися і чекати більше немає часу, ЕКО так ЕКО. На прийомі у лікаря в найкращій клініці міста нам сказали, що робити потрібно терміново, вік починав грати не на руку.

Далі ми потрапили в життя за чітким графіком: ліки по годинах, уколи в живіт по хвилинах. Відчуття кришталевої вази, яку постійно потрібно носити з собою. І знову основне навантаження — на жінку, адже всі маніпуляції проводять саме з нею. Ти — посудина. «Проведена стимуляція суперовуляції за коротким протоколом на тлі блокади функції гіпофіза». «Зроблено перенесення 1 ембріона в порожнину матки під контролем трансабдомінального УЗД». Далі — очікування, що триває, здається, нескінченно. Увесь час намагаєшся відключитися і не думати, не брати до уваги хвилини і години, не прислухатися до відчуттів у тілі.

Основне навантаження — на жінку, адже всі маніпуляції проводять саме з нею. Ти — посудина.

А потім результат аналізу — «ХГЛ менше 1». Мої сльози. Твої сльози. Наші сльози. Це означає, що не вийшло. Задаєшся питанням, що це. Покарання? Недостатнє прагнення? Недостатнє бажання? Незакриті борги або невиконані обіцянки? Потім ти поступово стаєш біороботом: спроба № 2, спроба № 3, спроба № 4, яка стала моєю особистою межею. Далі я не змогла. Обіймаючи чоловіка, я плакала на кухні. «Нам потрібно зупинитися! Я не готовий більше жертвувати тобою!» — повторював він. Ми беремо паузу. Пауза або кінець?

Ніщо не минає безслідно. Чотири протоколи за два роки — і вигорання. Психіка не витримала. Усе почалося з панічних атак, проблем зі сном і харчуванням, втратою ваги (за місяць мінус 8 кілограмів). Знову лікарі та обстеження, тепер уже іншого характеру, і новий діагноз — «тривожно-депресивний розлад». І тривалий шлях «збирання» себе по частинах. Допомогло кохання чоловіка і психотерапія, я навчилася прийняття. Найголовніше, ми в цьому всьому разом.

У 2020 році я займалася в майстерні художнього проєктування Алли Міровської, де випадково, під час зйомок домашнього завдання на тему «Злам реальності» з’явився кадр — автопортрет із годуванням грудьми гіпсової голови. Дивна метафора процесу надломленості виявилася стартом особистого проєкту. Можна прийняти, що у тебе не буде дітей, але неможливо про це забути, неможливо цього не відчувати, і рано чи пізно настає момент, коли емоції самі по собі раптом почнуть витікати з тебе — в моєму випадку набуваючи форми фотографій.

Можна прийняти, що у тебе не буде дітей, але неможливо про це забути.

Мало хто готовий говорити про безпліддя відкрито, адже це дуже особисте і завжди боляче. Разом із тим статистика свідчить, що проблема стає все гострішою. З 2000 по 2018 рік у Росії кількість людей із цим діагнозом зросла удвічі.

Кожна пара, що зіштовхнулася з безпліддям, вирішує проблему по-своєму. І як тільки ти сам опиняєшся частиною цієї складної історії, вона раптом стає дуже об’ємною й масштабною. Раптом розумієш, що багато знайомих знаходяться в такій же ситуації, і практично кожна пара хоча б раз відвідувала консультації у відділенні ЕКО. Хтось пройшов один протокол, хтось — кілька, хтось намагається доти, доки ще є фізичні, моральні або матеріальні можливості.

Мій чоловік якось запитав головного лікаря клініки: «Ви нам допоможете? У нас є шанс?» Відповідь спантеличила: «Ми всім допомагаємо. Питання тільки, скільки буде потрібно спроб. У нас є пацієнти, які робили ЕКО 16 разів. І на 16-й раз усе вийшло!» На той момент у мене самої не було ще жодного протоколу, і я одразу подумала, скільки ж їм грошей знадобилося на стільки спроб. Зараз, маючи за спиною весь наш досвід, я швидше переживаю за здоров’я цієї жінки.

Є пацієнти, які робили ЕКО 16 разів. І на 16-й раз усе вийшло.

Фото авторки: Марина Козлова