Дала тягу: Втеча Юлії Тимошенко у проєкті «Шила»

— Проєкт ми зняли у 2012-му — за два роки до цього повернувся Янукович, і настрій був не дуже. Криза посилилася, Юлю «закрили» у Харкові. Це виглядало якимось знущанням: Тимошенко відвезли на Схід, де її не любили. І ось вона сидить у Харкові, а довкола тиша, ніби нічого не відбувається. Ми тоді вже кілька років як почали працювати і вирішили якось відреагувати на ситуацію, що склалася.

Ми купили маски Тимошенко у «Дитячому світі» і довго з ними носилися. Символічно, що масок Януковича у продажу не було, на відміну від масок із нею та Ющенком, — політичний реванш ішов на усіх фронтах. Якось увечері ми з Владом залізли в кущі біля органної зали, зробили одне вдале фото, вилізли і пробігли усім містом, знявши практично повністю серію за ніч. Сюжет був простий та абсурдний, як і ситуація: Юля здійснює зухвалу втечу з в’язниці нічними вулицями Харкова, закохується у місто й залишається тут жити.

У 2012—2013 роках ми показали серію у Х’юстоні, Харкові, Москві, також її купив музей у Японії. Вона є досить успішною — у підсумку найменше нею зацікавилися в Україні. Лише Борис Гриньов придбав у колекцію кілька робіт у 2016 році. Незважаючи на досить конвенційний підхід до самої фотографії — це срібно-желатиновий друк у темній кімнаті, — у серії легкий і невимучений візуальний наратив, який створювався змішанням жанрів, від стрит-фото до перформативної взаємодії з містом та жителями. Разом із політичним бекграундом вийшло цілісне й цікаве висловлювання.

Насамперед у цій серії важлива естетика, адже про політичний контекст знає дуже мало людей, особливо за кордоном. Тим більше зараз із погляду політики серія трохи втратила актуальність, але візуально вона все ще сильна та як частина історії української фотографії, як на мене, примітна. Її форма багато в чому обумовлена ​​харківським фотографічним контекстом, зокрема роботами «Групи швидкого реагування». Знімки на площі Свободи з маскою є відсиланням до акції «Скринька з трьох літер», а зображення, де ми з Владом із гітарою, — це, звичайно ж, референс до триптиху «Духовна фотографія» із серії «Якби я був німцем», де оголені Борис Михайлов, Сергій Солонський та Сергій Братков стоять під деревом, а знімала їх Віта Михайлова. Гітара ж не гірша за «скрипку». Загалом, усе зроблено у найкращих традиціях!

Серія має легкий і невимучений візуальний наратив, який створювався змішанням жанрів — від стрит-фото до перформативної взаємодії з містом і жителями.