Картинка для привернення уваги: Воєнний Харків у кольорі та квітах

— Енді Воргол якось сказав: «Коли ти знову і знову бачиш жахливі картини, вони перестають справляти на тебе ефект». Війна не є винятком, адже люди, які живуть у ній, з часом перестають боятися і продовжують мріяти про якнайшвидше відновлення мирного життя. А ті, хто був осторонь, але спочатку цікавився подіями, згодом втомлюються співчувати та продовжують своє мирне існування. Незалежно від того, втомилися ми чи ні, біль жертв не припиняється, війна триває, і багато хто потребує допомоги.

Тож я хотіла створити не просто серію документальних фотографій, але роботи, від яких не хочеться відвернутися, тому що для когось це повсякденна чи незручна реальність. Моя серія про смерть і руйнування, однак також і про дистанціювання людей від трагічних подій та вміння знаходити в собі сили жити далі.

Яскраві фарби і красиві квіти лише маскування для справжнього змісту цих фотографій, а також обіцянка, що все ще буде добре і настане нова весна.

Моя серія про смерть і руйнування, однак також і про дистанціювання людей від трагічних подій.

Усі світлини зроблені в Харкові упродовж трьох місяців після повномасштабного вторгнення. Від початку я не планувала створювати якийсь проєкт, але не знімати теж не могла, бо моє рідне місто руйнувалося на очах. В основному на фотографіях зображені різні локації у центрі Харкова, що постраждали одразу.

Білі квіти на знімках — це фотограма, одна з найпростіших технік, якою часто люблять бавитися діти. З кольором я давно хотіла попрацювати, бо майже завжди знімаю на чорно-білу плівку. Я колись займалася живописом, тож шукала можливості якось поєднати ці інтереси. Навіть не знаю, як така техніка називається. Але коли я надрукувала світлину корпусу університету, то одразу побачила, якими кольорами хочу її доповнити.

Білі квіти на знімках — це фотограма, одна з найпростіших технік, якою часто люблять бавитися діти.

У середньому робота над зображенням займає близько двадцяти хвилин. Спочатку було важко — фарба дуже швидко висихає на папері, відтак усі мої навички та ідеї, що прийшли з живопису, не працювали. Декілька світлин навіть довелося знищити заради експериментів. Палітра в мене невелика — три основні кольори, а іноді хотілося якогось особливого тону, і треба було зрозуміти, як його змішати. Бувало таке, що зробиш потрібний відтінок і витратиш все на одну картинку, а як його потім знову зробити — незрозуміло. Коли знайшла прийом, що працює, справа пішла доволі швидко, бо ця ворголівська ідея не давала мені спокою та я від початку знала, що основною тематикою буде сад.

Над серією я могла працювати тільки влітку, коли потрапила до резиденції в Німеччину. А раніше мене повністю поглинула ситуація та волонтерська діяльність — неможливо було думати про мистецтво.

Перші місяці, гадаю, було важливо усе документувати, аби викликати резонанс, аби інші країни дізналися з першоджерел, що тут відбувається. Це і зараз важливо, але вже накопичилося багато емоцій, образів, історій, і осмислити все це — уже завдання художників. Ми вже показали світу свою рішучість, волю, стійкість, єдність, але в нас також є і багата культура, тож робота митців не суперечить роботі документалістів.

Уже накопичилося багато емоцій, образів, історій, і осмислити все це — уже завдання художників.

Поки не знаю, як далі розвиватиметься проєкт. 24 лютого в мене мала відкритися виставка у Харкові, вона теж була пов’язана з архітектурою. Зараз ці дві серії я поєднала для виставки у Литві, бо вони ще й обидві стосуються експериментів із різними техніками друку.