18+
Фотопроєкт

Ближче до тіла: Як полюбити себе, коли все не так

«Такі, як зараз» — це проєкт про усвідомлення цінності власного тіла під час постійної смертельної загрози. Своїх героїв Євгенія Купчан знімає так, як хотіла би, щоб хтось сфотографував її, — в умовах повного взаєморозуміння, прийняття і комфорту.
Євгенія Купчан

Мисткиня. Народилася у Луганську. Психолог за освітою. Створює мультимедійні проєкти про культуру сприйняття тіла. З 2022 року є ідеологинею онлайн-галереї сучасного мистецтва Art House Koss. Живе та працює в Києві.

— Я працюю на межі між документалістикою та мистецтвом, а свою практику називаю постперформансом. Бо якщо у перформансі мистецьким твором вважають дії автора, за якими глядачі спостерігають у реальному часі, то в постперформансі це матеріали, які зафіксували акцію. У «Такі, як зараз» герої проявляють себе, а я лише фіксую це через фото й інтерв’ю з ними.

У своїх довоєнних проєктах я просувала ідею, що життя — це мистецтво. Під час повномасштабного вторгнення я перейшла від загального до деталей і почала досліджувати, як саме українці проживають війну, як вона впливає на них та їхні стосунки з собою, з власним тілом.

На мій погляд, через війну люди були вимушені думати не стільки про комфорт, скільки про виживання. Це не був разовий вибір, це постійний процес адаптації до загрози та погіршення умов життя, який триватиме доти, доки триває війна. Мені здається, у таких умовах люди втрачають контакт із собою. Я поставила собі за мету дати українцям можливість або познайомитися з собою наново, якщо війна змінила їх кардинально, або взяти паузу, видихнути та роздивитися себе. Я хотіла дати людям можливість відсвяткувати життя, відсвяткувати те, якими вони є зараз.

Я створювала проєкт про себе і для себе, а вже потім для інших. У мене було чимало операцій, зокрема встановлена титанова конструкція у плечі, завдяки якій я можу користуватися правою рукою. Також у мене було багато змін у тілі через різні хвороби, наприклад через пролактиному, яку я досі лікую. Через неї я набирала та втрачала двадцять і більше кілограмів. Моя вага може бути здоровою, тільки коли пухлина стабільна.

До створення власного формату я мала особистий досвід ню-зйомок з іншими фотографами в різні періоди: коли виглядала класно і не дуже, в різних емоційних станах. Я хотіла б зустріти митця, який був би емпатійним, розумів, куди веде розмову, створював атмосферу абсолютної безпеки, комфорту та прийняття. Це те, чого мені завжди не вистачало. І це те, що я намагаюся давати своїм героям. Я також знімаю себе, бо вважаю, що варта прийняття та уваги, як і будь-хто.

Я також знімаю себе, бо вважаю, що варта прийняття та уваги, як і будь-хто.

Більшість героїв я бачила вдруге в житті під час зйомки, але тепер ми з ними приятелі. Вони зверталися до мене через рекомендації чи рекламу мого формату в соцмережах. Їм хотілося поговорити та порефлексувати про себе, зафіксувати зміни, які з ними відбуваються під час війни або вже відбулися.

Інтервʼю з людиною про її відносини з власним тілом — це наш передконтакт. Саме під час інтервʼю стає зрозуміло, чи знаходимо ми спільну мову, а від цього залежить, чи відкриється герой. Після інтервʼю я редагую текст та формую на його основі індивідуальну концепцію зйомки.

Героїв я фотографую у них вдома, бо вважаю, що побут розкриває та підкреслює їхні історії, додає символізму. Крім того, зйомка у звичних умовах допомагає людині розслабитися та почуватися комфортно.

Половина героїв усе одно трохи соромилася і потребувала часу на звикання до мене. Інша половина роздягалася дуже швидко і почувалася достатньо розкуто майже одразу. У цьому проєкті поки лише один чоловік, але він продовжив тенденцію моїх довоєнних проєктів: чоловіки простіше ставляться до оголення. Ті, що у принципі зацікавлені у ню-зйомках, звісно. Але наприкінці всі, незалежно від статі та віку, поводилися невимушено, і я вважаю це чи не найважливішим у всьому процесі.

Майже у кожній зйомці я бачу людину в декількох кольорових схемах, таким чином я передаю зміну тональності її настрою. Мені подобається гіпертрофувати світлом неоднозначність миті чи, навпаки, підкреслювати момент максимально. Через ракурс я передаю характер. Ефекти зміни простору створюю власноруч, для цього мені подобається використовувати предмети побуту: шматочок серветки, тканину, картон, скло з окулярів, ковпачок від ручки, призму тощо.

Свідомість може витісняти будь-які спогади через те, що вони неважливі, болючі або їх занадто багато. Проте тіло запамʼятовує кожен твій подих. Воно також запамʼятає війну, яка може забрати будь-що. Єдине, що насправді буде з тобою до кінця, — це тіло. Тож доки воно запамʼятовує тебе, запамʼятай його — я пропоную таку можливість тим, кого знімаю.


Саша

— Мені 34 роки, я викладаю у школі. Я почала спостерігати за своїм тілом з 24 лютого через стрес. Те, що переживаю шок, я завдяки тілу і відстежила. Зрозуміла, що якісь штуки функціонують інакше, десь біль, десь напруга. Спочатку моє тіло було просто переноскою для голови, яка слідкує за новинами, а потім я, навпаки, захотіла жити і піклуватися про себе.

Спочатку моє тіло було просто переноскою для голови, яка слідкує за новинами, а потім я, навпаки, захотіла жити.

Я досліджую історію мистецтва, і хореографія є для мене однією з найцікавіших її складових. Досліджувати це як історик — одне, інше — коли я також відвідую тілесні лабораторії, займаюся японським танцем буто або іншими напрямами, пов’язаними з тілоусвідомленням.

Також у цей час я відкрила для себе, що мені може подобатися віртуальний секс. Звісно, мені хочеться мати певну надію чи гарантію, що це не обмежиться лише віртуальністю, що це може бути початком. Тож у моїй фотогалереї серед книжкових ілюстраторів і кошенят зʼявилася гола я.


Максим

— Моє життя вже переверталося, тому єдине, що зі мною сталося після початку вторгнення, — це подив. Бо XXI століття, коли роблять нейропротези, — ніфіга собі прогрес, а тут просто хтось бере і запускає ракети в центр Європи.

У 2016 році мені зробили операцію, була пухлина у спинному мозку. Вона мене не турбувала, її виявили випадково. Так само, мабуть, випадково прооперували. Після почалися дуже сильні болі, дуже. У січні 2017 року мене виписали, і аж до червня 2019-го я жер знеболювальні пігулки.

Я вже все це пройшов і тепер живу далі класно, мені все подобається. Хоча після усього я перестав сприймати горе як горе. Я почав повертати себе до життя і зрозумів, що ніколи не буду таким, яким був. Будь-яка травма, психологічна чи фізична, змінює тебе назавжди. І саме через біль я почав звертати увагу на себе.

Будь-яка травма, психологічна чи фізична, змінює тебе назавжди.


Аля

— Після 24 лютого я почала заїдати стрес, не було жодного бажання займатися будь-якою активністю. Так тривало два місяці. Згодом я зрозуміла, що треба повертатися до себе. Бо моє тіло зараз усе ще моє, але воно не здорове. У принципі, я себе сприймаю красивою в будь-якому стані завдяки батькові. З дитинства я чула від нього, що я красуня, що він мене любить. Але хоч для себе я завжди гарна, є нюанси.

Фотографія — фіксація моменту. Я хочу зафіксувати те, що я собі дозволила. Тобто це не було випадковістю, моє тіло зараз — результат моїх свідомих дій. Війна та стрес дуже сильно вплинули на все, але я як зріла особистість могла б діяти якось інакше, проте не робила цього. Тож я взяла на себе відповідальність, я її усвідомлюю та пробую примиритися з цим на той період, поки відновлюватимуся.

Це не було випадковістю, моє тіло зараз — результат моїх свідомих дій.


Аня

— Коли почалася війна, ми поїхали з Києва, і я зрозуміла, що все, чого досягала, що розвивала, зникло. Я вдягаю одні штани, одну кофту — неважливо, скільки вони коштують, — і їду в село. Цілий місяць ми жили зі свекрухою разом. Але це дало мені поштовх до розуміння, що я багато віддаю, нічого натомість не отримуючи енергетично. Мабуть, через це я і обростаю таким захистом — я маю на увазі вагу.

Я зрозуміла, що весь цей час себе не любила. І ця нелюбов до себе сформувалася саме через страх визнати перед оточуючими, що я себе сприймаю такою, якою є. Мене багато хто не сприймав, відтак я намагалася всім догодити. А тепер я товста, велика — кому це сподобається? Останні кілька місяців я почала про це думати і усвідомила, що це дорога в нікуди. Тільки коли я полюблю, прийму себе, тільки тоді зможу почати якісні зміни в собі, працювати з собою на інших рівнях. У тому числі зі здоровʼям.

Мене багато хто не сприймав, відтак я намагалася всім догодити. А тепер я товста, велика — кому це сподобається?

Якщо я себе люблю, то мені хочеться слідкувати за собою, оберігати себе, хочеться думати про своє здоровʼя. Виставляти свої кордони. Зараз усе супер. Мені не нудно з собою, я завжди знаходжу, чим себе зайняти.


Катя

— Я сексологиня, мама трьох дітей, дослідниця людської свідомості, фольклору, етнолінгвістики, літератури та міфів. Нещодавно моя свідомість і моє тіло зʼясували, що ми одне в одного є. Зʼявилося химерне відчуття: що як завтра мене не буде? І що тоді напишуть у мене на могилі? «Це Катя, вона воювала сама з собою»? Коли почалася війна, я втратила дві з трьох робіт. Фінансово це мене підкосило, зате вивільнився час. У такому разі ти знаходиш у своєму житті ще одну дивну людину, з якою фактично не знайома, — себе. Виявляється, що у мене є певні потреби, якісь почуття, що я можу втомлюватися, чогось хотіти.

Я дивилася на зруйновані будинки і думала, що тіло — це продовження думок, це оселя, в якій мешкає наша свідомість. Через нього ми відчуваємо. Воно дає нам можливість робити купу приємних речей: отримувати задоволення від їжі, близькості з іншими людьми, відчувати, як сонечко світить, чути, як пташечка співає, каву смачну пити, запахом насолоджуватися. А я чомусь це все раніше ігнорила. Тож я вирішила, що війна війною, а я буду жити.

Зараз відбувається багато зґвалтувань. Це історія про те, як жінка втрачає будь-яку субʼєктність, коли її сприймають не як особистість, а як шматок мʼяса. Мені доводилося працювати з жінками, які через це пройшли. Я і сама проходила через досвід зґвалтування. І я знаю, що й після цього можливо жити далі, можливо повернути собі своє тіло, своє право обирати чоловіка, відчувати пристрасть та задоволення. Людина не винна в тому, що її зґвалтували, бо насильство — це завжди вибір того, хто його чинить.

Я знаю, що й після зґвалтування можливо жити далі, повернути собі своє тіло, своє право обирати чоловіка, відчувати пристрасть та задоволення.

Нещодавно я знайшла вдома відеоплівку, де мені п’ятнадцять-шістнадцять років. Я дивилася і думала: лишенько, яка я була красива, струнка, тендітна — чого мені бракувало? Памʼятаю, як я себе тоді ненавиділа. Зараз мені тридцять шість, я теж на себе дивлюся і гадаю, що товста, там висить, там зморшки, розтяжки, целюліт, груди різного розміру, нееталонне тіло. А потім думаю: що я про себе скажу, коли мені буде сімдесят? Напевне, що у тридцять шість я була шалено приваблива.


Женя

— Я візуальна мисткиня, роблю проєкти, спрямовані на формування культури сприйняття тіла. А тепер я хочу зробити щось для себе. Я дуже сумую за собою. Як не дивно, повномасштабне вторгнення покращило мої відносини з тілом. Страх втратити життя, страх каліцтв і можливого зґвалтування спрацював таким чином, що я дослідила майже кожний міліметр свого тіла, кожний полюбила, кожному захотіла приділити увагу і відчути його особливим, важливим. Цінність власної неушкодженості стала важливішою за будь-яке майбутнє з усіма скарбами. Це схоже на закоханість, тільки без гойдалок з приводу невзаємності або розриву відносин. Я знаю, що я зі своїм тілом до кінця.

Як не дивно, повномасштабне вторгнення покращило мої відносини з тілом.

Найголовнішими змінами я вважаю величезний прогрес у лікуванні свого генералізованого тривожного розладу та пролактиноми гіпофіза. Дуже дивно розуміти, що я повільно просуваюся до власної норми. Дивно спостерігати, як змінюється тіло, порівнювати свої відчуття і зовнішній вигляд тоді та зараз. Найголовніше, дуже важко повірити, що я наближаюся до моменту, коли мені не знадобиться пити так багато ліків, коли МРТ вдруге остаточно підтвердить, що я здорова і немає жодної загрози — можна просто жити далі.


Таня

— Після вторгнення я переосмислила життя. Я маю затребувану за кордоном спеціальність і завжди мріяла переїхати. Але тепер я зрозуміла, що моє місце тут.

До війни у мене були дуже складні стосунки з тілом. Виношування трьох дітей — це процес, коли ти розумієш, що є вмістилищем для нового життя. Потім, коли народжуєш, щоденний ритм повністю узгоджується з дитиною. Грудне вигодовування, постійні турботи про дітей — коли цього багато, перестаєш бути володаркою свого тіла. У мене навіть був період, коли я не відчувала його взагалі.

Другий декрет був більш духовно зрілий, але одразу після народження почалася дуже серйозна хронічна хвороба. Постійний біль нагадував, що тіло у мене є. І я стала повертати його собі йогою — вчитися керувати тілом краще та знімати больовий синдром.

Постійний біль нагадував, що тіло у мене є.

За рік до вторгнення я почала медитації, які навчили психологічного і фізичного розслаблення. Під час війни мої духовні практики стали у пригоді, але мета медитацій змінилася із заспокоєння та пошуку сили на концентрацію на собі. Завдяки цьому я більше не відчуваю слабкості, безпорадності.

До занять йогою я нікого не підпускала до себе близько. Фізично я була доволі масивною, але всередині почувалася геть маленькою, такою, що займає мало простору. Це почало змінюватися: я стала фізично меншою, проте всередині почувалася більшою. І ці два параметри синхронізувалися. Я нарешті відчула себе.

Нове та Найкраще

96

76

32
452

Більше матеріалів