Критика

Заходьте, роздягайтеся: Портфоліо Кирила Ахтимовича

Зараз Кирило служить у ЗСУ, але до вторгнення він багато знімав — здебільшого голих чи дивакуватих людей. Проте яких би героїв не обирав автор, через фотографію він завжди показував власні страхи, роздуми та переживання.
Кирило Ахтимович 36 років

Фотограф, візуальний митець. Фотографією займається з 2009-го. 24 лютого 2022 року мобілізований до ЗСУ.

— Для мене карантин став періодом внутрішніх викликів, тривалий стрес вилився у глибоку саморефлексію. Я намагався віднайти внутрішню гармонію та душевний спокій, тож період активних устремлінь змінився неквапливим спогляданням.

Зміна життєвих обставин призвела до перегляду системи цінностей та подальшої особистісної трансформації. У результаті я відкрив для себе новий спосіб сублімації — фотографію. Вона стала засобом самовираження в умовах карантинної реальності.

Бажання знімати осмислено з’явилося у мене після кількох років по тому, як я взяв до рук камеру. Я проходив онлайн-навчання у фотошколі, брав купу онлайн-курсів і багато чого вивчав самостійно, часто боячись почати когось наслідувати. Не впевнений, що я знайшов себе, хоча люди кажуть, у мене є впізнаваність. Але те, що точно може відрізнити мене від інших, — це самотність і печаль, які притаманні моєму стилю, та й мені загалом. В основі моєї фотографії власні переживання, страхи і роздуми. Це відверта проєкція мого внутрішнього світу. Навколишній світ змінюється — і я намагаюся за ним встигнути.

Героїв я обираю серед близьких за духом людей. Знімаючи їх, я певним чином працюю зі своїм віддзеркаленням. Тобто часто через моїх героїв я показую власні переживання та страхи як відчуття самотності й відчуженості, що оселилося в мені у 14 років, коли я втратив найріднішу людину — старшу сестру.

Я люблю мистецтво аутсайдерів і люблю йти проти правил. Це дозволяє порушувати загальноприйняті норми та залишатися в тіні. Раніше мені здавалося, що я хочу визнання. Але після психотерапії зрозумів, що я шукаю спокій, а він не потребує галасу. Бути широковідомим у вузьких колах — ось моя мета. Тому я боюся когось наслідувати. Коли виражаєш свій біль, смуток, одинокість, не можна користуватися чужими або загальнопоширеними формами.

Проте мене приваблює дивна естетика Роджера Баллена і Вільяма Вотервоза, образність Родні Сміта, анімації Яна Шванкмаєра. Мені подобаються кітч та абсурд, але зараз його, як на мене, опаскудили, зробивши масовим. Мій улюблений автор — Джоел-Пітер Віткін. Він навчив мене любити життя у всіх його проявах. Віткін показував життя у смерті та смерть загалом як невід’ємну рису нашого життя. А ще він — про травматизацію, яка має вплив на подальше становлення людини. Віткін у дитинстві став свідком, як його приятелю відірвало голову. Я ж пам’ятаю поховання своєї старшої сестри, труну із нею, її тіло після розтину.

Через моїх героїв я показую власне відчуття самотності й відчуженості, що оселилося в мені у 14 років, коли я втратив найріднішу людину.

британський фотограф, знімає фешн, портрети і натюрморти

був нью-йоркським фешн-фотографом і портретистом

Моя естетика — це дитячі та юнацькі спогади, музика, фільми, фотографії. Я обожнюю 80-і як нову хвилю в музиці, період певного масового гедонізму. 90-і — просто період мене маленького, коли мені було комфортно. Звідти я беру ресурс жити. Це те, що існує всередині мене і робить мене замкнутим та мрійливим. Вважаю, що якщо це цікаво комусь, окрім мене, отже, це естетика.

Якщо глядач дивиться на результат і у нього виникають питання, роздуми, варіанти щодо авторства, то це — мистецький продукт. До цього варто йти: до індивідуальності, суб’єктивності, самовиразності. І тоді питання масового, немистецького не стоятиме.

Коли я знімав раніше, тобто до армії, я робив референси, обдумував ідею. Це працювало і з комерційними замовленнями. Але там завжди діяло одне правило: робимо так, як я хочу. Наче навіть трохи егоїстично — людина платить свої гроші за мою терапію, чим є для мене фотографія. Можу відмовити клієнту, якщо не подобаються його ідеї або ми не на одній хвилі в підході до роботи чи мистецьких уподобаннях. Головне для мене — періодично виходити з тіні та щось промовляти як митець.

Коли працював з комерційними замовленнями, там завжди діяло одне правило: робимо так, як я хочу.

З часом я став практикувати творчий експромт: приїжджав до цікавої людини додому, передивлявся гардероб, аксесуари тощо, придумував на місці образ, обирав локацію — і ми їхали працювати. Любив також працювати з людьми у них вдома. Це був момент довіри, коли герої дозволяли мені поводитися у них вдома як у себе. Нерідко чую чи читаю фрази на кшталт «мені цікаво спостерігати за твоєю творчістю, але брати участь я не готовий».

Про те, що оголення — прояв довіри до автора, часто говорять різні митці. Однак це не про мене. Я роздягаю людей просто тому, що хочу бачити їх оголеними. Тому що вони мені подобаються. Тому що на їхньому місці я уявляю себе. Мені комфортно бути серед оголених людей. І сам я без проблем можу роздягнутися перед іншими.

Своїх героїв я одразу попереджаю, що все зав’язано на мені й результат залежить теж від мене. Тому вони розраховують на те, що беруть участь у цікавому дійстві, за що потім отримають дивні фотографії.

Мої герої розраховують на те, що беруть участь у цікавому дійстві, за що потім отримають дивні фотографії.

До армії я міг знімати як три-чотири рази на тиждень, так і раз на місяць. На гугл-диску завжди була папка з ідеями, текстовими нарисами, референсами, чужими ідеями, які мені було би цікаво переосмислити. Зараз творчий процес майже відсутній. Важко без творчості, звісно. За цей час кілька разів фільмував, але то були експромти, без ретельної підготовки. До того ж я перестав мислити творчими категоріями, голова забита іншим. Відчуття, що майже рік я просто мовчу як німий.

Нове та Найкраще

730

633

638
987

Більше матеріалів