Фотопроєкт

За мить до бурі: Спогади про Херсонщину Валерія Ведути

Арабатська стрілка, де виріс фотограф Валерій Ведута, зараз окупована. Тож фотографія — єдина можливість здійснити подорож у просторі та часі й опинитися в рідному місці серед величної природи.
Валерій Ведута

Український фотограф. Народився у селі Щасливцеве на Херсонщині. Роботи публікувалися у Vogue Italy, Vogue Portugal, Vogue Greece, Harper’s Bazaar. Живе та працює у Києві.

— Близько шести-семи років тому, коли я фотографував пейзажі на Арабатській стрілці у селі Щасливцеве, де провів пів життя з родиною, я потрапив у надзвичайні погодні умови. За десять хвилин до шквального дощу з вітром небо виглядало дуже драматично, а узбережжя соленого озера було білим від солі. Здавалося, що майбутній дощ може просто все знести у те озеро. На стрілці бувають вітри, що виривають дерева та зносять дахи, — я застав такий у дитинстві, тому знав, як це виглядає. Є навіть особливий запах, який передує подібному вітру і шквальному дощу.

Я подумав, що, аби підкреслити велич та вічність природи, потрібно додати щось вразливе. Тоді я зрозумів, що такому пейзажу не вистачає людини, бажано оголеної. Місце було геть не туристичним, я знаходився там сам, тож зробив автопортрет.

Аби підкреслити велич та вічність природи, потрібно додати щось вразливе. Такому пейзажу не вистачає людини, бажано оголеної.

З часом автопортрети у місцевому пейзажі стали для мене звичайною практикою. Я знімав їх задля кращого розуміння себе, також украй рідко — просто аби створити красиве чи абстрактне зображення.

Арабатську стрілку окупували у перший день повномасштабного вторгнення. Навіть у перші години. Наразі зрозуміло, що пройдуть роки, перш ніж можна буде знову безпечно гуляти узбережжям Сиваша, і це за умови вдалої деокупації. Відтак ці автопортрети зараз — туга за місцем, в якому я виріс, де бігав двадцять кілометрів на заході сонця, де фотографував польові квіти, вдихав запах степу, полину й Сиваша, де розповідав і показував багато цікавого своєму сину та дружині.

Для мене пейзаж з оголеним тілом є можливістю до певної міри позбутися часу, а отже, й подорожувати в ньому. Ці знімки могли бути зроблені вчора чи п’ять років тому, бо немає одягу на людині — немає прикмет часу. А всі ці локації пов’язані з моїми дитячими спогадами, тож портрети повертають мене додому в часи дитинства — у місце, якого вже фактично не існує, адже все змінилося.

Ці знімки могли бути зроблені вчора чи п’ять років тому, бо немає одягу на людині — немає прикмет часу.

Нове та Найкраще

476

492

529
804

Більше матеріалів