Побачити Одесу і завмерти

Родина Єлени виїхала з Радянського Союзу, коли їй було одинадцять. Через три роки, вже у Сполучених Штатах, вона захопилася фотографією. На початку 2000-х Ємчук стала приїздити до України та знімати батьківщину. Цього року вийшла друком її книга про Одесу, зокрема про молодих людей, які ще з 2014-го записувалися до армії, щоб захищати свій дім у російсько-українській війні.

— Ми залишили Київ у 1981 році. Я маю дуже багато щасливих спогадів з мого дитинства в Україні. Для нас поїхати означало назавжди вирватися з-за залізної завіси — але також те, що ми не зможемо повернутися. Коли ми іммігрували, я була ще маленька. Та я розуміла, що більше нікого не побачу: ані моїх друзів, ані моїх двоюрідних братів і сестер, ані, найголовніше, мою бабусю Шуру, яку я дуже любила. Коли ми виїхали з Києва, моє серце було розбите. Тоді закінчилося моє дитинство.

У 2003-му я вперше побувала в Одесі й одразу закохалася у це місто. Я думала, що повернуся туди наступного ж року й почну знімати, але життя не завжди складається, як плануєш. Тож натомість я приїхала до Києва та працювала над проєктом про Гідропарк. Ці світлини згодом увійшли до моєї першої фотокниги про Україну.

У 2003-му я вперше побувала в Одесі й одразу закохалася у це місто.

Втім, я постійно поверталася думками до Одеси. Врешті змогла вирушити туди у 2013 році. Друга поїздка ще раз підтвердила, що моє захоплення Одесою було сильним та щирим. У 2015-му я розпочала свій тривалий фотопроєкт про це неймовірне місто. Точніше, я хотіла зайнятися проєктом, але не знала, з чого почати. Тоді я почула від своїх друзів про молодих людей, буквально підлітків, які записуються до лав Збройних сил України. Це було влітку після того, як Росія напала на Україну й анексувала Крим. Я була така зла. Я вирішила, що маю обов’язково піти до Одеської військової академії та сфотографувати цих хлопців і дівчат. Я хотіла задокументувати обличчя молодих людей, які готові вирушити на війну, але зрозуміла, що їхнім портретам не вистачає контексту. Так я почала фотографувати все навкруги. У період з 2015 по 2019 рік я поверталася до Одеси не менше восьми разів.

Одеса — унікальне місто. Я більше не бачила такого ніде у світі. Воно майже магічне. Це місто, де моя душа оживає. Куди б я не глянула, усюди бачу красу; кого б не зустріла — пам’ятатиму цю людину до кінця життя. І звісно ж, Одеса просякнута характерним почуттям гумору. Сподіваюся, я змогла спіймати його на плівку.

Під час своїх мандрівок до Одеси я познайомилася з багатьма людьми та з багатьма потоваришувала. Бувало і так, що я просто їхала містом, бачила когось на вулиці, вистрибувала з автівки, підбігала та питала, чи можу я зробити їхній портрет. Але у моєму проєкті є й більш інтимні портрети, коли я знімала людей, яких добре знала та з якими встановила особливий зв’язок. Зараз, коли згадую цей проєкт, мені здається, що кожен його день був надзвичайним.

Я просто їхала містом, бачила когось на вулиці, вистрибувала з автівки, підбігала та питала, чи можу я зробити їхній портрет.

Я закінчила проєкт у 2019-му і збиралася випустити книгу наступного року. Але тоді стався ковід. Мій видавець не зміг узятися за публікацію, тож мені довелося шукати іншого. Процес затягнувся. Влітку 2021-го ми вирішили, що книга з’явиться наступної весни. Але мені навіть у найгіршому жахітті не могло наснитися, що вона вийде друком у розпал повномасштабного вторгнення. До лютого я не уявляла, що така війна взагалі можлива.

Відтоді моє ставлення до проєкту змінилося. Наразі Одеса, як і вся Україна, потерпає від постійних обстрілів. Я дивлюся на світлини у медіа, на знайомі вулиці й обличчя і бачу їх не такими, якими вони зображені, а такими, якими я їх пам’ятаю, — сонячними, красивими, усміхненими та щасливими. Моя країна переживає страшні часи, і я постійно думаю про людей з моїх фотографій та молюся, щоб із ними все було добре. Ті знімки, які я робила під час поїздок до України, стали особливо важливими для мене. І я вважаю, що люди з інших країн мають бачити, якою була Україна до повномасштабного вторгнення, аби зрозуміти, за що вона бореться тепер.

Кожного дня я спілкуюся із друзями з України — тими, хто залишився вдома, й тими, хто був змушений тимчасово поїхати за кордон. Я б хотіла сказати всім українцям, як сильно я ними пишаюся. Усі продемонстрували неймовірну відвагу та мужність у найтемніші часи. Переконана, що Україна переможе, — вона вже перемагає тією любов’ю й гідністю, яка вражає світ, тим глибоким і непохитним прагненням свободи, яке не зламати.