Тільки татові нічого не кажи
Світлана Долбишева зазвичай працює з аудіо, але для проєкту «Хронотоп» вона використовувала інший медіум — фотографію. Звук у її розумінні всепроникаючий і нематеріальний, а фотографія ніби протилежна йому: вона зрима, але при цьому не завжди до кінця «проявлена».
Художниця. Живе і працює в Києві. Навчалася у Школі фотографії Віктора Марущенка, Київській академії медіамистецтв і Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури. Виставлялася в Україні.
— Це серія 2017 року, яка почалася з випадкової розповіді моєї бабусі. Я навіть не впевнена, зверталася вона тоді до мене або їй просто потрібен був Інший, який це почує. Сидячи на ліжку, опустивши очі й по-дитячому малюючи на підлозі кола босими ногами, вона обрушила на мене першу таємницю: «Знаєш, у мене був інший чоловік до дідуся, тільки своєму татові нічого не кажи».
Бабуся розповіла, що була вагітна і зробила аборт на п’ятому місяці, тому що її чоловік став пити і не приходив додому ночами: «Одного дня я просто пішла». З дідусем вони познайомилися на заводі «Артем» у Києві, де той працював інженером-металургом, а вона — копіювальницею в техбюро. Дідусь одразу в неї закохався і довго залицявся. «Йому ніхто не був потрібен, тільки Алка руда», — каже бабуся про себе.
Дідусь старанно вів архів: уся його бібліотека була описана в журналі, і якщо хтось просив у нього книгу, він завжди давав, але все відмічав. Він багато знімав свою сім’ю на фото- і відеокамеру, всі фотографії та плівки підписував — рік, місце, хто зображений. Навіть судоку, які він сам собі придумував і малював від руки, він збирав у купки і стягував гумкою.
Молодшого сина бабуся з дідусем втратили, коли йому був 21 рік. Я ніколи його не бачила, але в дитинстві їздила з бабусею на кладовище, де ми разом мили надгробну плиту, саджали квіти. Цю втрату бабуся вважала покаранням або прокляттям за свій давній «гріх». Незабаром у дідуся стався перший інсульт.
Останні роки життя принесли йому ще два інсульти, і відтоді від його рутини віяло невблаганністю та беззахисністю. Розмови стали в основному однобічними. Я мало «говорю» про дідуся в серії, ніби його голос не важливий в цій історії або є другорядним. Навіть навмисно дивлюся на нього через камеру як на один з об’єктів у цій квартирі. Мені це здавалося більш чесним.
Я мало «говорю» про дідуся в серії, ніби його голос не важливий в цій історії або є другорядним.
Рішення знімати тільки у квартирі стало для мене рамкою проєкту: кімната — немов контейнер, капсула часу, який загусає; в ній розгортається історія моїх рідних дідуся та бабусі в їхньому ранимому і крихкому стані. Незадовго до смерті дідуся лікар вичитав бабусю за те, що вона лягла до нього в ліжко і гріла його своїм тілом. Смерть часто сприймається як щось заразне, нехай не в буквальному, але в моральному сенсі.
Смерть часто сприймається як щось заразне, нехай не в буквальному, але в моральному сенсі.
Я майже одразу зрозуміла, якими знімками хочу обрамити цю історію, — перший зроблений з висоти погляду дитини, що бачить якусь таємницю, щось містичне в щілині прочинених дверей. На останньому фото серії — ледь помітний, але сповнений жаху погляд бабусі, звернений до кімнати. Я гадаю, проєкт став можливим завдяки її проникливій стриманості. Бабуся не поставила мені жодного запитання про проєкт або його ідеї, просто дозволила знімати все, що потрібно, знаючи при цьому, що ці кадри будуть показані. Поки я була по той бік камери, вона допомагала мені фотографувати дідуся, розмовляючи з ним, пояснюючи, що відбувається.
Якось бабуся переодягалася переді мною, і в той момент я зрозуміла, що мені потрібно її зняти. Вона погодилася позувати без одягу, навіть сама нагадувала через тиждень. При цьому її оголення було нетривалим, хвилин через десять вона сказала, що досить. Гадаю, цей досвід був таким, що перетворює, для нас обох. Оголене тіло надає особливої інтимної аури цій серії, та й ідея показати свою особисту історію стала символічним оголенням для мене.
