Фотопроєкт

Я жартую, отже я існую: Фотопроєкт про морг

Початок вторгнення фотографка Марина Бродовська провела у морзі. Так з’явилася її серія про смерть і парадоксальність життя, його цінність і красу.
Марина Бродовська

Фотографка з України. Працює з фотографією, графічним дизайном і відео. Навчалася у школі Віктора Марущенка, у PhotoCult на курсі Романа Пятковки та у школі Bird in Flight. Її роботи представлені в публічних і приватних колекціях в Україні, а також у Парижі та Нью-Йорку.

— Перші дні війни я провела у київському морзі. Ні, у мене ніхто не помер, просто війна мене, як і багатьох наївних людей, заскочила зненацька. Я не мала ані плану, ані спакованої тривожної валізки, ані якихось накопичень. Пам’ятаю дзвінок моєї подруги Наталії о п’ятій ранку, пам’ятаю, як уперше почула страшний звук сирен за вікном, і пам’ятаю біль у грудях від того, що раптом закінчилося усе повітря в кімнаті. А потім була ідея — негайно шукати безпечне місце. І я прийшла в морг.

Тут працює мама моєї подруги, яка так само, як і я, не була готова до подібного повороту в її житті. І вона запропонувала триматися разом. «Сюди ніхто не приходить за власним бажанням, і ніхто не буде обстрілювати лікарню, а тим більше морг». Мені таке твердження тоді здалося логічним.

Тож ми ховалися у морзі, під носом у самої смерті, і це відчувалося як найбезпечніше місце на землі. Ми сиділи у підвалі, інколи піднімалися в кабінет головного лікаря, щоб попити чаю, зігрітися і дізнатися новини. Між виттям сирен я блукала нічними коридорами лікарні, зиркала на дивні медичні інструменти, але боялася підходити ближче до тих самих холодильників.

Ми ховалися у морзі, і це відчувалося як найбезпечніше місце на землі.

Я не могла зрозуміти: невже це все відбувається насправді й відколи моє життя стало страшним сюрреалістичним сном? Ще вчора ми святкували день народження подруги в одному з київських кафе, а сьогодні я вештаюся від безсоння коридорами моргу.

Вдень, коли у медзакладі більшало лікарів, ставало зовсім не страшно. Люди, які щодня пліч-о-пліч зі смертю, вміють цінувати життя, бути впевненими у власних силах. А ще — дуже класно жартувати.

Ми провели в підвалі моргу три ночі. Його мертва тиша запевняла мене, що смерть пройде повз нас. Так і сталося. Сюрреалістичний сон не скінчився, але здається, я тепер знаю, як у ньому жити: як патологоанатом. Допоки я жартую — я існую. І так, мене навчив цього морг.

Серія «Я жартую, отже я існую» про парадоксальність життя. У перші дні війни морг був для мене безпечнішим, ніж мій дім, ніж вулиці мого міста. Це місце овіяне моторошними міфами, але воно виявилося зовсім не страшним. Так, там є мертві люди, але вони не можуть заподіяти зла. А лікарі, які щодня працюють поруч зі смертю, мають фантастичне почуття гумору. Мені пощастило мати цей досвід, він мене навчив ніжніше ставитися до життя, відчувати його красу та цінність.

У морзі я робила фотографії на телефон, але із цими зображеннями працювати неможливо. Вони не передають моїх почуттів і є просто констатацією факту. А я прагнула передати в серії саме відчуття — грайливості, ніжності й ностальгії. Тому я працювала з асоціативними образами. Цей проєкт терапевтичний. Мені хотілося погратися з кліше і трохи пожартувати з уявлення про смерть, із якою неминуче стикаєшся під час війни.

Цей проєкт терапевтичний. Мені хотілося погратися з кліше і трохи пожартувати з уявлення про смерть.

Серія складається з цифрових колажів. Для створення зображень, серед іншого, я вирізала тканину з фотографії маминої хустки. Із неї я зробила на сімейній світлині сітку у формі скотча, який люди клеїли на вікна від вибухів. Таким чином я ніби хотіла захистити свою сім’ю. І взагалі, елемент жіночої хустки — це для мене дуже про мою країну. Як і червоний колір.

У колажі, де рука тримає листочок, є елемент фотографії через мікроскоп. У головного лікаря в кабінеті стоїть потужний мікроскоп, і я взяла напівсухий листок із вазона та зробила пару знімків. У мікроскоп видно, яке життя все-таки космічно красиве.

У колажах багато «повітря» — так я хотіла передати відчуття нестійкості, коли ти завис у часі та просторі й не знаєш, чи все відбувається в реальності. Мене це відчуття переслідує і досі.

Ще я вирізала рибок, які пливуть пустим простирадлом, — це моє тату. Насправді ця фотографія навіяна анекдотом однієї лікарки з моргу: «Мені подобаються тату. По-перше, це красиво. По-друге… розмаїття татуювань на трупах робить трудові будні патологоанатомів набагато цікавішими».

Нове та Найкраще

40

79

49
148

Більше матеріалів