Живим та ненародженим: Архів війни Єлизавети Букрєєвої

— Поштовхом до створення цієї серії став набір різних факторів. По-перше, російсько-українська війна, особливо після повномасштабного вторгнення, — це, певно, найзадокументованіша війна в історії людства. Але я подумала, що умовний німець не бачить тих же новин, що й українці. І це було б нормально, бо наші країни живуть в різному контексті, якби не одне «але»: Росія несе загрозу і для будь-якої іншої держави Європи. Хоча повністю розуміють це тільки українці. А от алгоритми соцмереж працюють так, що нашу війну бачимо переважно тільки ми. Я дійсно отримувала фідбек від європейців, що вони навіть не чули про певні події. Тож мені здалося важливим архівувати жахливі новини.

По-друге, за останні 30-40 років дуже змінився запит на воєнну фотографію. Якщо раніше медіа прагнули шокувати глядача й обирали найемоційніші і дійсно моторошні кадри, то зараз намагаються оминати такі світлини. Як на мене, важливо зберігати межу між романтизацією і реальним невимовним жахом війни. Це не та тема, де треба пом’якшувати кути.

Важливо зберігати межу між романтизацією і реальним жахом війни.

По-третє, коли я росла, було не прийнято говорити про війну. Тобі просто не давали відповіді на питання або давали їх так, щоб не породжувати нові питання. Або чи дійсно розуміли всі школярі у 2000-х, що таке Голодомор? Не думаю. Я би хотіла говорити з новим ненародженим поколінням українців про війну — от тоді я покажу їм цю серію.

І останнє — я намагаюся шукати різні підходи в роботі та постійно виходити з зони комфорту. Вважаю, що не тільки репортери можуть документувати війну. Я все своє свідоме життя слідкую за новинами, тобто для мене звично сортувати та аналізувати великий потік інформації. Просто зараз уся вона стала травматичною, і її жах неможливо осягнути. Фізично неможливо. Але проєкти створюються тоді, коли автору є що сказати.

Не тільки репортери можуть документувати війну.

Технічно робота над серією виглядає таким чином: кілька місяців я збирала найважливіші новини, свідками яких були звичайні люди, тобто не матеріали журналістів. Також підходили відео, опубліковані офіційними службами. Далі проводила факт-чекінг, і щось відсортовувалося вже на цьому етапі, бо в березні-квітні 2022-го ще було багато сумнівного контенту. Потім я робила скриншоти з відео, які переводила в негатив, щоб їх можна було вручну надрукувати з екрана ноутбука. І фінальний етап — друк, сушка, скан. Тобто це не перезняті світлини, а надруковані стоп-кадри з відео.

Якщо чесно, я не впевнена, чи існувала б ця робота, якби не грант від Ukrainian Warchive та мої обовʼязки перед ними. Серія все ще у процесі та буде тривати, поки не закінчиться війна. Я б, насправді, не хотіла, аби вона розвивалася далі, бо в даному випадку життя проєкту дорівнює реальному горю українців. Не думаю, що зараз хоч один музей наважиться показати її. Саме тому вона і називається «Не дивись на страждання інших». Хоча це ще й відсилка до назви книги Сьюзен Зонтаг про воєнну фотографію.

Я б не хотіла, аби серія розвивалася далі, бо в даному випадку життя проєкту дорівнює реальному горю українців.

Я не обирала, чи реалізовувати серію. Цей вибір за мене зробила Російська Федерація та умови, в яких існує сучасний світ.

Будь-яка, навіть документальна, фотографія є субʼєктивною. Глядач може побачити тільки те, що включив у картинку автор, підпис, який він обрав, тобто все це про вибір фотографа. У серії я чітко розумію свою мету — зберегти свідчення про життя українців в умовах війни для ще не народжених людей. Чи побачать вони цей проєкт? Не знаю, але точно повинні.