Фотопроєкт

Живим та ненародженим: Архів війни Єлизавети Букрєєвої

За російсько-українською війною ми спостерігаємо майже онлайн — численні фото й відео надходять суцільним потоком. Але чи так само її бачать іноземці? Чи побачать усе це наступні покоління? Замислившись над цим, Єлизавета Букрєєва вирішила створити свій власний архівний проєкт.
Єлизавета Букрєєва

Фотографка. Учасниця колективу Burn My Eye, працює з документальною фотографією. Роботи виставлялися у США, Європі та Україні. Живе і працює в Києві.

— Поштовхом до створення цієї серії став набір різних факторів. По-перше, російсько-українська війна, особливо після повномасштабного вторгнення, — це, певно, найзадокументованіша війна в історії людства. Але я подумала, що умовний німець не бачить тих же новин, що й українці. І це було б нормально, бо наші країни живуть в різному контексті, якби не одне «але»: Росія несе загрозу і для будь-якої іншої держави Європи. Хоча повністю розуміють це тільки українці. А от алгоритми соцмереж працюють так, що нашу війну бачимо переважно тільки ми. Я дійсно отримувала фідбек від європейців, що вони навіть не чули про певні події. Тож мені здалося важливим архівувати жахливі новини.

По-друге, за останні 30-40 років дуже змінився запит на воєнну фотографію. Якщо раніше медіа прагнули шокувати глядача й обирали найемоційніші і дійсно моторошні кадри, то зараз намагаються оминати такі світлини. Як на мене, важливо зберігати межу між романтизацією і реальним невимовним жахом війни. Це не та тема, де треба пом’якшувати кути.

Важливо зберігати межу між романтизацією і реальним жахом війни.

Російська ракета влучила в будинок на вулиці Лобановського, 6а, у Києві. 26 лютого 2022 року
Обстріл зупинки громадського транспорту в Миколаєві. 29 вересня 2022 року
Маріуполь, березень 2022 року
Варшавська траса у Київській області. Березень 2022 року
Закатовані чоловіки в підвалі міста Буча, де росіяни тримали в заручниках місцевих жителів. Київська область, березень 2022 року

По-третє, коли я росла, було не прийнято говорити про війну. Тобі просто не давали відповіді на питання або давали їх так, щоб не породжувати нові питання. Або чи дійсно розуміли всі школярі у 2000-х, що таке Голодомор? Не думаю. Я би хотіла говорити з новим ненародженим поколінням українців про війну — от тоді я покажу їм цю серію.

І останнє — я намагаюся шукати різні підходи в роботі та постійно виходити з зони комфорту. Вважаю, що не тільки репортери можуть документувати війну. Я все своє свідоме життя слідкую за новинами, тобто для мене звично сортувати та аналізувати великий потік інформації. Просто зараз уся вона стала травматичною, і її жах неможливо осягнути. Фізично неможливо. Але проєкти створюються тоді, коли автору є що сказати.

Не тільки репортери можуть документувати війну.

Маріуполь, весна 2022 року
Скляний міст. Київ, жовтень 2022 року
Бучанське кладовище. 2022 рік
Братські могили. Ізюм, Харківська область, 2022 рік
Медики надають першу допомогу постраждалим цивільним. Вінниця, 15 липня 2022 року.
Україна, 2022 рік
Граната, що не розірвалася і застрягла в тілі військовослужбовця. Січень 2023 року
Протигаз, який використовували для катування українців на Херсонщині

Технічно робота над серією виглядає таким чином: кілька місяців я збирала найважливіші новини, свідками яких були звичайні люди, тобто не матеріали журналістів. Також підходили відео, опубліковані офіційними службами. Далі проводила факт-чекінг, і щось відсортовувалося вже на цьому етапі, бо в березні-квітні 2022-го ще було багато сумнівного контенту. Потім я робила скриншоти з відео, які переводила в негатив, щоб їх можна було вручну надрукувати з екрана ноутбука. І фінальний етап — друк, сушка, скан. Тобто це не перезняті світлини, а надруковані стоп-кадри з відео.

Якщо чесно, я не впевнена, чи існувала б ця робота, якби не грант від Ukrainian Warchive та мої обовʼязки перед ними. Серія все ще у процесі та буде тривати, поки не закінчиться війна. Я б, насправді, не хотіла, аби вона розвивалася далі, бо в даному випадку життя проєкту дорівнює реальному горю українців. Не думаю, що зараз хоч один музей наважиться показати її. Саме тому вона і називається «Не дивись на страждання інших». Хоча це ще й відсилка до назви книги Сьюзен Зонтаг про воєнну фотографію.

Я б не хотіла, аби серія розвивалася далі, бо в даному випадку життя проєкту дорівнює реальному горю українців.

«Дивлячись на чужі страждання» 2003 року

Катівня під Куп’янськом. Вересень 2022 року
Костянтинівка, 3 травня 2023 року
Огляд чоловіка російським військовим перед відправкою до фільтраційного табору. Маріуполь, 2022 рік
Бахмут, травень 2023 року
Видряпані в’язнями написи на стінах катівень на Херсонщині
Костянтинівка, 3 травня 2023 року

Я не обирала, чи реалізовувати серію. Цей вибір за мене зробила Російська Федерація та умови, в яких існує сучасний світ.

Будь-яка, навіть документальна, фотографія є субʼєктивною. Глядач може побачити тільки те, що включив у картинку автор, підпис, який він обрав, тобто все це про вибір фотографа. У серії я чітко розумію свою мету — зберегти свідчення про життя українців в умовах війни для ще не народжених людей. Чи побачать вони цей проєкт? Не знаю, але точно повинні.

Відстріляні снаряди. Київська область
Українські поля. 2023 рік

Нове та Найкраще

480

493

531
811

Більше матеріалів