Зона наближення: Чорнобиль

З року в рік 26 квітня нагадує про себе найчастіше саме відтворенням схожих зображень. Фото четверте десятиліття як спорожнілого басейну в Чорнобилі, розбитого абажура посеред класу у школі, розкриті партитури, підручник, який не встигли прочитати, страва в ресторані, де прибори не встигли скласти до кінця трапези. Це сліди нереалізованого життя, які народжують привидів.

Привиди не здатні проникнути в нову реальність, яка, зі свого боку, породжує нові вимоги до них і погляду на них. У Зоні відчуження зараз живе пара сотень людей, які намагаються підтримувати презентабельність цих примар: вони білять пам’ятник Леніну на постаменті в Чорнобилі, збирають свій домашній музей з артефактів «життя до аварії», вирощують фрукти й овочі. У колись забитий цвяхами світ вони майже повертають життя, але з однією лише поправкою: всі подальше їхнє перебування тут — не заново народжена історія, а хаос спогадів. І головне питання до них усіх таке: куди насправді хочуть повернутися люди, які безперестанку обертаються назад?

Це ж питання можна поставити і нам усім: що насправді ми шукаємо, повертаючись до пам’яті про Чорнобиль? Перша і найбільш зрозуміла мотивація — створення «книги свідчень». І найкращий із можливих форматів тут — фотографія, медіум, здатний упредметнювати подію та перетворювати її на рід риторики.

Куди насправді хочуть повернутися люди, які безперестанку обертаються назад?

Так, фотографії Вікторії Івлєвої 1990 року, першої журналістки, яка побувала всередині ЧАЕС після аварії, відтворюють світ дослідників, для яких наука і розуміння «з чого ця аварія складалася» були важливіші за здоров’я і власне життя. Фотоісторія Івлєвої складається з піни «Радез», пластикових костюмів для дозиметричного контролю, що світяться від софітів, і променів, які пробиваються через діри у саркофазі.

Початок серії «Чорнобиль» Віктора Марущенка було покладено в перші дні після аварії, 8—9 травня 1986 року, коли трагедія, що тільки-но відбулася, втілюється у плоті, повітрі та ґрунті. Серія Віктора — свідоцтво про реальність, до прийняття, осмислення якої ще ніхто не готовий. Це відтворення народженого «нового світу» в усіх найдрібніших, але поки таких, що важко з’єднуються між собою, деталях: діти в костюмах дорослих, знімки букетів навколо Софії Ротару, нові «заборонені зони», землянки, літні жінки, які поки ще не усвідомлюють, що незабаром їм потрібно буде залишити свій будинок через радіацію — ворога, якого навіть не видно.

Хороших історій про трагедії не буває. Їм і не потрібно такими бути. Вони дроблять культуру на атоми, проявляючи всі її найбільш вразливі місця, тим самим перетворюючи трагедію зі статусом «світової» на приватне переживання кожного персонажа всередині неї. «Людське обличчя» цієї трагедії ґрунтується на простому твердженні — ми не здатні відчувати однаково. Нехай потрясіння від реалістичності таких зображень і служить засобом об’єднання людей, їхні свідчення не перетворюються на історичний шум.

Хороших історій про трагедії не буває. Їм і не потрібно такими бути.

Рух у мистецтві здійснюється від утопії минулого до все нових і нових вимірів утопічного. Від документальних творів, які працюють безпосередньо з темою трагедії, до художніх об’єктів, що пропонують вийти за межі безперервного переосмислення Чорнобиля — аж до деконструювання самого статусу «катастрофи».

Таким, наприклад, був проєкт «Чорнобильдорф», показаний у Мистецькому Арсеналі в жовтні 2020 року. «Чорнобильдорф» — навіть не про Чорнобиль зовсім, а про семантичний простір, що виник між Цвентендорфом, атомною станцією, побудованою в 1978 році під Віднем, і Чорнобильською АЕС. Перша станція так ніколи і не запустилася, друга ж — розділила світ на «до» і «після». Зараз обидва ці об’єкти — антиутопічні археологічні пам’ятки, між якими автори опери створювали чорнобильдорфську культуру до 2600 року. Це проєкт про нову писемність, історичну, музичну та художню традицію — про вибудовування «археології майбутнього». За великим рахунком «Чорнобильдорф» — про пам’ять, якої ніколи не було.

Такий підхід не означає брак емпатії. Це розрив із режимом життя в ретроспективі, єдиний можливий результат якого — перетворення на культуру, розібрану на сувеніри. Борис Буден позначає такий поворот як «самоусвідомлення мистецтва після кінця тоталітарної утопії».

Мистецтвом у системі координат подібного перетворення рухає вже не ресентимент і не почуття соціальної солідарності. Навіть бажання відтворити невідтворюваність залишається за бортом. Цим підходом рухає воля до перетворення самої смислової сітки Чорнобиля. Що станеться з подією, якщо забрати у неї всі ранги «історичної значущості»?

Що станеться з подією, якщо забрати у неї всі ранги «історичної значущості»?

«Чорнобильдорф» можна з’єднати в одній лінії з книгою 2005 року «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн» Тамари Гундорової. Її «бібліотека» була першим послідовним жестом, покликаним звільнити від чарів статус «катастрофи» Чорнобиля, щоб вивчити насамперед символічний потенціал цієї події.

Що опера «Чорнобильдорф», що «Післячорнобильська бібліотека» Гундорової — це метафоричний образ культури, одночасно захищеної і тієї, що знаходиться під загрозою. Це культура «як ковчег, музей, бібліотека, храм, саркофаг, список, який існує на кордоні між вигаданим і реальним, між минулим і майбутнім, між своїм і чужим, між грою і апокаліпсисом, на кордоні між високою і масовою культурою».

На цій території «між» знаходиться в тому числі серія робіт Олени Субач і В’ячеслава Полякова. Чорнобиль тут — не грізно нависаюча над тобою хмара соціальної відповідальності, що волає до кожного, а те, що з часом стало звичним життям і вже абсолютно не критичним ґрунтом. Тут уже немає слідів реальності, яка не може вибратися зі свого минулого. Тут також і немає слідів сповідальності. Авторів цікавлять об’єкти, майже позбавлені статусу історичної оригінальності. Такі об’єкти нібито зі світу «музею сучасного мистецтва» Марселя Бротарса: це набір нейтральних, абсолютно нериторичних предметів, які цікаво розглядати на найбільш формальному рівні. Вони навіть терапевтичні в тому, яку пам’ять собою виробляють.

Вона ж пряма і чесна в тому, що не опирається принципу, — наш погляд на пам’ять більше говорить про нас і наше сьогодення, з якого її хочуть побачити, ніж про минуле, в яке ми вдивляємося.

Наш погляд на пам’ять більше говорить про нас і наше сьогодення, ніж про минуле, в яке ми вдивляємося.

— Раніше ми не були в Чорнобилі і Прип’яті, але ідея створити візуальний щоденник одноденного туристичного маршруту до Зони відчуження здалася нам цікавою. Ще цікавішою вона стала на етапі збору інформації — інтернет ряснів пропозиціями на кшталт: «Обов’язково відвідайте Зону відчуження! Вона дивовижна будь-якої пори року. Якщо ви давно мріяли відвідати не тільки Чорнобиль, а й Національний парк „Межигір’я“, відомий як музей корупції, маєток колишнього президента Януковича, то це можна зробити замовивши надзвичайно вигідний і цікавий тур „Межигір’я — Чорнобиль (від величі до забуття)“».

— Модерністи завжди хотіли побудувати місто-сад, але майже завжди, особливо у СРСР, далі бетону не доходило. Прип’ять, в іронічній манері, все ж вийшла модерністським садом. Там дійсно затишно. На архівних фотографіях міста я бачу знайомі прикмети «радянськості»: кострубаті дороги, безглузді порожнечі площ, залитий глухим асфальтом пустир у парку атракціонів. А коли я дивився серіал HBO, не міг позбутися думки, який усе ж страшний був радянський дизайн.

Коли ми йшли від «Дуги» повз кілька автокранів, то запитали провідника, це нові крани чи ті, що залишилися з часів аварії. Виявилося, крани нові, але мене вразило, що таке питання взагалі виникло. Минуло 35 років, а у нас усе ті ж машини.

Дорога до Зони відчуження була звичного середньо-українського стану. Але як тільки ми перетнули кордон, почалася нова, свіжа, тільки викладена до святкування ювілею і зустрічі почесних гостей. Дерева вздовж АЕС були побілені — я, напевне, ніколи не бачив такої щільної побілки. Бабусі в яскравих халатах фарбували бордюр і підмітали дорогу саморобними мітлами з гілок. Тому коли говорять, що Зона відчуження — машина часу, це правда.