Це ви — впізнаєте?

— До повномасштабного вторгнення я знімав пейзажі, портрети, фешн, а після початку війни вже рік документую роботу артилеристів на фронті. Паралельно зі зйомками зібрав великий архів української аматорської фотографії.

Майже всі старі плівки завжди викликають інтерес: їх розглядають із задоволенням, навіть попри художню недосконалість таких світлин. Але я публікую не все, а тільки найцікавіше, передивляючись для цього багато негативів. У цілому приватна радянська фотографія доволі одноманітна: застілля, немовлята у пелюшках, сімейні портрети, знімки з відпочинку. Але трапляються й перлини. У цій справі існує просте правило: чим старіші плівки, тим більший шанс знайти щось незвичайне або побачити побут людей, які жили сто років тому.

У своїй колекції архівних фото мені подобаються дві серії. Перша — фото, які зробив поет, композитор, сценарист Ярослав Ярош. Друга — кольорові слайди, що належали заслуженому архітектору України Сергію Петрову. Здебільшого він знімав Харків, проте інколи фотографував під час своїх поїздок за кордон. Його світлини яскраві, помітно, що їхній автор — людина освічена, з чудовим відчуттям кольору та композиції.

Наскільки я можу судити, тим, хто бачив мої серії, більше подобаються інші роботи. Наприклад, архів полковника із села Каленки Черкаської області Петра Гармаша. Це тисяча світлин, зроблених у 1950-х роках. Мені навіть вдалося знайти автора і деяких героїв фото — виявилося, вони залишилися жити у Каленках. Інша серія, яка прийшлася до смаку людям, — «інстаграм» одеської студентки 1930—1940-х років, останні фото з якого зроблені за кілька місяців до початку Другої світової війни. Це душевна гарно знята серія, героїв якої я, на жаль, досі не відшукав. Є ще один архів — свіжа знахідка — про життя київських «тіктокерів». Ці фотографії відрізняються від звичних нам родинних альбомів. На них підлітки 1970-х гуляють та бешкетують на Володимирській гірці у Києві.

Пошук архівних фото — це лотерея. Можна витратити на архів пару тисяч гривень і не знайти у ньому нічого цікавого. А можна купити за сто гривень плівки, від яких не відірватися.

Пошук, сортування плівок та фото — це робота, яка інколи забирає увесь день.

У мене немає спонсора, я все купую власним коштом. Витрати не рахую, але добре пам’ятаю найдорожчу покупку — це невеликий архів середньоформатних негативів, відзнятих у 1960-х, коли США вели війну у В’єтнамі. Вона обійшлася мені в 70 чи 80 доларів — велика удача. Я досі не знаю, хто автор світлин, але кількох кадрах помітив жінку, схожу на Грейс Келлі. Провівши невелике дослідження, я зрозумів, що це дійсно вона. Виявилося, що Грейс пливла кораблем на власне весілля, коли її сфотографували. Гадаю, якби власник плівки знав, що на ній голлівудська акторка, він би продав свій скарб удесятеро дорожче.

Плівки я сканую самостійно. Якщо вони, як це інколи буває, поїдені грибком або пошкоджені вологою, мені доводиться їх реставрувати.

Я завжди шукаю відомості про те, де і коли були зроблені світлини, і без цього просто не уявляю роботу з архівами. У цій справі мені допомагають знайомі історики.

Іноді знайти героя вдається за якоюсь дрібною деталлю. Так було зі світлинами київського хлопчика. Моєму знайомому віддали кілька плівок, знайдених у підвалі, — вони пролежали там багато років і дивом збереглися. Я їх відсканував і побачив близько 20 фотографій хлопчика. Жодного підпису, єдина зачіпка — впізнавана плита з будинку на київській вулиці Деревлянській. Коли я поділився знімками у фейсбуці, їх швидко підхопили київські групи, і вже через три дні я знав ім’я хлопчика — Альоша. Його впізнала сусідка. У гості до чоловіка я поїхав із вже роздрукованими фото. Виявилося, що Альоші вже більше 60 років, це кремезний чоловік і він ніколи не бачив цих своїх дитячих світлин. Він точно розчулився, бо розповів мені про все своє життя з часу, коли були зроблені знімки, до моменту нашої зустрічі.

Я думав про те, чи етично взагалі публікувати чужі світлини, і зрозумів, що якщо викладатиму фото, сюжет яких ми й так бачимо в інтернеті, то не порушуватиму приватності тих, кому колись належали плівки. Іноді в архівах трапляються досить особисті фото: люди у ліжку чи у спідній білизні. Такі знімки я навіть не сканую. Героїв світлин, нехай і сторічної давнини, потрібно поважати.

Я часто шукаю героїв знімків — тільки так серія може бути завершеною. Пошук мене розбурхує. Зазвичай він відбувається так: я шукаю зачіпки на фото, публікую світлини у тематичних фейсбук-спільнотах, а далі герої знімків, якщо вони ще живі, знаходять мене самі.

Якось до мене потрапили старі фотографії альпіністів. На одязі одного з них я помітив нашивку харківського вузу. Зв’язався з Харківською федерацією альпінізму — і цих людей впізнали!

Усі герої, яких мені вдалося знайти, з радістю розповідали про своє життя — мабуть, віднайдені фотографії підштовхують відкритися. Зазвичай люди проживають спокійне життя у тих самих містах і селах, в яких їх сфотографували багато років тому. Одна жінка досі зберігає сукню, у якій колись знялася.

Мій архів декілька разів виставлявся в Україні, а скоро його покажуть на великій виставці фотографії у Новому Орлеані.

Плівки втрачаються, знищуються, вивозяться за кордон, пропадають на звалищах, а з ними й історія — згадайте долю світлин Ірини Пап, які були знайдені на смітнику за мить до знищення.