18+
Натхнення

Покажи мені свободу: Молодь Узбекистану в портфоліо Каміли Рустамбекової

Родичі Каміли Рустамбекової усе чекають, коли вона нарешті почне працювати за фахом — економістом. Але дівчина воліє фотографувати своїх ташкентських друзів, вірменську діаспору в Узбекистані та інших мешканців країни, які не бояться самовиражатися.

Узбекистан, незважаючи на свою багату історію та культуру, країна маловивчена. Його територія згадується в середньовічних арабських і середньоазіатських джерелах, а перші держави відносяться до VIII—VII століть до нашої ери, тобто Самарканд та Бухара є ровесниками Рима. Більшість жителів Узбекистану — мусульмани, і їхній уклад багато в чому залишається консервативним, до всього нового вони ставляться насторожено або навіть із осудом.

Ташкентська фотографка Каміла Рустамбекова спостерігає навколишнє життя, фіксуючи зіткнення минулого і майбутнього — природного прагнення молоді до свободи самовираження та багатовікових засад.

Каміла Рустамбекова 23 роки

Фотографка, народилася в Ташкенті, Узбекистан. Навчалася онлайн на курсі фешн-фотографії у Photocollege.

— Пострадянське східне середовище агресивно реагує на все нове та яскраве. Ба більше, тут, в Узбекистані — країні з переважаючою східною ментальністю і важливою роллю релігії, — виглядати так, як зручно особисто тобі, може бути навіть фізично небезпечно. У липні 2021-го я вирішила запропонувати знайомим і друзям поміркувати над тим, як вони виглядали б, якби не існувало обмежень на самовираження. Так з’явився проєкт «Якби не було суспільства». На пару годин його герої постали перед моїм об’єктивом у бажаних образах і комфортному середовищі.

В Узбекистані виглядати так, як зручно особисто тобі, може бути навіть фізично небезпечно.

Я хотіла, щоб вони повністю контролювали свій зовнішній вигляд — одяг, макіяж, зачіску, — а також місце зйомки. Хтось обрав свою кімнату, інші вважали за краще позувати в моїй колишній фотостудії. У проєкті взяли участь 9 людей, але два портрети, на жаль, не вийшли, бо я запорола експозицію (зйомка була на широку плівку).

Коли я зібрала портрети як диптихи, то зрозуміла, що думка не читається — щось не спрацювало. Тоді я попросила героїв від руки описати їхній вибір образу, і потім ми наклали пояснення на фотографії. Як показує інстаграм-статистика, це моя найпопулярніша публікація, і я гадаю, вона підтверджує, що я зачепила гостру проблему нашого суспільства. Також мені здається дуже важливим, щоб свободу у самовираженні мали й місцеві чоловіки, наприклад транслюючи її через макіяж або лак для нігтів.

Крім того, проєкт відображає мої особисті переживання: я теж хочу багато татуювань, хочу відчувати силу і розкутість оголеного тіла. Цікаво було розмірковувати разом із героями про джерела різних обмежень. Для когось це родина, для інших суспільство чи робота.

Сама я відчуваю особливу несвободу, коли їжджу до дідуся та батька до міста Янгіюль Ташкентської області, де жила раніше. Я з традиційної мусульманської узбецької родини, в якій важко залишатися собою. Як мінімум мені доводиться завжди носити одяг із довгим рукавом, щоб сховати татуювання.

Я з традиційної мусульманської узбецької родини, в якій важко залишатися собою.

Начебто дрібниця, але постійно присутнє відчуття, що я прикидаюся іншою людиною. Нудно розповідати казки про те, як я зустрічала Новий рік із чоловіком, з яким ми вже три місяці не разом і збираємося розлучатися. Я не можу нікому толком пояснити, чим займаюся, — усі чекають, коли ж я почну працювати за фахом — економістом. Я розумію, що граю чужу роль. Мій особистий вигаданий образ сильно виснажує, і потім я сама вже перестаю розуміти, хто ж я насправді.

Суспільство сильно затискає нас усіх, роблячи агресивнішими. Усе, чого б мені хотілося, — допомогти людям почуватися вільними, сказати їм: «Агов, усе нормально! Можна бути будь-ким, виглядати як завгодно, і це ніяк тебе не визначатиме».

Від друзів я отримую підтримку, але у мережі багато хейту. Вісімдесят відсотків моєї аудиторії — місцеві, які часто схильні сприймати все по-своєму і злитися. Фотографія, як будь-яке мистецтво, суб’єктивна, але деякі «сенси», які люди знаходять у зображеннях, взяті швидше з їхнього особистого. Наприклад, дівчат, які знімаються у мене в оголеному вигляді, називають «шльондрами», а неголене волосся під пахвами або в зоні бікіні сприймають як виклик. Щиро кажучи, я дуже від цього втомилася. Але найбільше я переживаю через людей, яких фотографую. Відкритися і без того важко, а тут ще стільки негативу у твій бік.

Серія Azi Land — комерційний проєкт, знятий у рамках рекламної кампанії бренду одягу. Референсами були архівні знімки з «Туркестанського альбому» Костянтина фон Кауфмана 1871 року. Об’єднала фотографії тема сестринства, жіночої сили та ніжності, що близьке й мені особисто. З одного боку, я хотіла передати силу жінки-наїзниці, її войовничість, незалежність та прагнення до завоювань, з іншого — її витонченість і ніжність. Альбом фон Кауфмана мене надихнув, це багатий візуальний ресурс, який документує завоювання Центральної Азії Російською імперією. У ньому зібрані матеріали з архітектури, археології та етнографії регіону.

У фотографії мене найбільше цікавить тема свободи і любові: до себе, до інших, до свого минулого. У серії «Якби не було суспільства» це свобода від соціальних засад, в Azi Land — свобода як частина ідентичності.

У «Вірменії» йдеться також про любов — до свого коріння, про пошану до нього та про красу національних елементів. Ця серія присвячена мріям про райське місце, де ти ніколи не був. На прикладі родини Крістіни, героїні серії, я хочу розповісти про вірменську діаспору в Узбекистані, про людей, які шанують традиції. Сама Крістіна ніколи не була у Вірменії, але вона вважає себе частиною великої нації з багатою історією. Її мама й тітка пам’ятають Вірменію часів Радянського Союзу, хоча тоді враження зіпсував націоналізм та негативне ставлення до обрусілих вірмен. Однак були і хороші спогади: про природу, архітектуру, музику.

«Вірменія» присвячена мріям про райське місце, де ти ніколи не був.

Мені дуже близький образ вірменської жінки, завжди сильної, незалежної, сповненої гідності. «Вірменська жінка має нести себе!» — говорила мені тітка Крістіни. Ще мене захоплює смак вірменок, вони дуже стильні. Я хочу продовжити вивчати різні діаспори.

Не хочеться вигадувати історії, здається правильним допомогти своїм героям говорити про сьогодення.

На цьому етапі я знімаю тільки в Узбекистані, намагаючись максимально точно й тонко передати особисте відчуття місця, його атмосферу, поділитися пережитим досвідом — як позитивним, так і негативним, — озвучити проблеми. Я прагну частіше подорожувати та пізнавати країну, знаходити в ній нову себе, виявляти щось первородне й чисте. Увагу я зосереджую на людях: робітниках, фермерах, батьках і дітях. Не хочеться вигадувати історії, здається правильним допомогти своїм героям говорити про сьогодення.

Нове та Найкраще

70

214

79
273

Більше матеріалів