«Сусіди вважають, що я — їхнє зло»: Киянин тримає у дворі півсотні екзотичних птахів і хоче ще більше

Двоповерхова цегляна будівля з табличкою «вул. Коперника, 7» затиснута між двома новобудовами. У дворі порожньо і, всупереч моїм очікуванням, ніщо не нагадує про птахів. Я вже починаю думати, що навігатор дав збій, коли з-за будинку лунає пронизливий крик павича, що більше нагадує рев слона.

Киянин Юрій Руголь розводить птахів на задньому дворі свого будинку більше 30 років. Зараз тут живе близько 60 особин — точної кількості Юрій не знає і на моє запитання починає перераховувати курей, що снують тут, по пальцях. Підрахунок займає п’ятнадцять хвилин:

— Чорноплечого павича рахували?
— Так.
— Ні!
— Усе спочатку.

Мускусні качки, качки-каролінки, сім павичів різних видів, гамбурзькі кури, фазани та папуги плутаються під ногами або з шумом пікірують з дерева — грацією вирізняються не всі.

З висоти другого поверху за ними спостерігає білий павич. Очі у нього не червоні, як у альбіносів, а блакитні. Під ним нарізає кола чорна собака Багіра, яка гавкає на кожного, хто заходить у двір.

Юрію 75 років; це чоловік з великими рисами обличчя, гучним голосом і розмашистими рухами. До пенсії він працював інженером, зараз переважно займається птахами і спілкується з членами козацької організації, яку очолює. Під час Революції Гідності виходив на Майдан з протестувальниками.

На відміну від Багіри він, здається, не помічає, хто заходить до нього на подвір’я. Навіть чоловік, який спить на лавці біля входу в будинок, йому незнайомий.

— Знаю тільки, що це Кувалда, так його називають.
— До вас хто завгодно зайти може?
— Звісно. Я пускаю, бо люди хочуть бачити таку красу.

У п’ять років Юрій вмовив батьків купити синицю — птахів сітками ловили сусіди; підлітком почав купувати голубів. У 30 років придбав сріблястого фазана. Тоді ж Руголь став спілкуватися з заводчиками, їздити на виставки і познайомився з бароном Фальц-Фейном, нащадком засновника заповідника Асканія-Нова. Юрій щиро дивується, коли я говорю, що багато людей ніколи не бували на пташиних виставках.

«Я всіх пускаю, бо люди хочуть бачити таку красу».

Будинок — сімейна гордість: він дістався Юрію від діда, чернігівського козака Олександра Руголя. Той купив його ще в 1893 році — Юрій відзначає, що в той час будинок був найбільшим на Лук’янівці. Тоді тут ще протікала річка Скоморох, яку сто років тому закопали в колектор. Зараз будинок Руголя входить до переліку об’єктів культурної спадщини України.

У 2013 році будівельна компанія «Київміськбуд» почала споруджувати по сусідству 24-поверховий будинок. Юрій каже, що тоді на вулицю Коперника приїхали кілька десятків кремезних чоловіків, побили його і знесли паркан, щоб самовільно захопити більше території.

Під час робіт будинком Юрія пішла тріщина. Він охоче фотографується на її тлі, цитує Земельний кодекс, розповідає, чим загрожує близьке розташування будівлі до метро. Він подав на компанію в суд за те, що будівельники порушили межі його ділянки, — і навіть виграв.

Щоправда, великою ціною: два роки тому 50 птахів отруїли або задушили. Юрій впевнений — до події причетний «Київміськбуд» (компанія заявила, що не має відношення до інциденту). Після цього випадку Юрій навіть перестав давати новим птахам кличку, щоб не прив’язуватися до них. Мертвих птахів він сам тоді повісив на паркан — «щоб привернути увагу громадськості».

Два роки тому 50 птахів отруїли або задушили.

Приблизно в той же час у дворі Юрія спалахнула пожежа через викинутий з вікна багатоповерхівки недопалок, що впав на купу сухого гілля. «Київміськбуд» на запит Bird in Flight відповів, що відстань між будинками дотримано і це підтверджує сертифікат Державної архітектурно-будівельної інспекції.

— Сусіди вважають, що я — їхнє зло. Але я думаю, що якщо ви купуєте квартири в таких будинках, то заохочуєте недобросовісних забудовників, — каже Юрій. Мені починає здаватися, що колекція птахів — яскрава приманка для його справжньої пристрасті: боротьби за власний будинок.

Сусіди дійсно не в захваті від птахів. Мешканці багатоповерхового будинку, які представилися Наталею та Сергієм, стверджують, що іноді бачать павичів біля сміттєвих баків, і підозрюють, що їх господаря не дуже хвилює доля птахів.

За словами орнітолога Віталія Казанника, павичі і фазани не надто відрізняються від домашніх курей — хіба що більш полохливі. Папуги теж швидко звикають до оточення, в тому числі до людей і шуму. «Звичайно, краще б він розводив птахів у селі, там трохи спокійніше. Але це не критично — у дворі у вольєрі набагато краще, ніж у квартирі».

Юрій підходить до залізного кубу, наповненого пшоном, і підморгує:

— Зараз я стану ось сюди і всі вони до мене збіжаться. Вони не такі дурні!

Потім він сідає на стілець перед вольєром, щоб фотограф зробив портрет. Ззаду проходить, струшуючи хвостом, павич — картина нагадує древній Павиний трон Великих Моголів із золота та дорогоцінних каменів. Але в останній момент Юрій зривається з місця:

— Там мускусна качка підкинула каченя, потрібно перевірити, чи не померло.

Коли Юрій повертається до фотографа, павич уже сидить на дереві.

Самиці павича, яка живе на вулиці Коперника, шість років. Таку в Україні можна купити за три тисячі гривень. Птахів, яких бракує в колекції, Юрій називає не роздумуючи: канадська казарка, білощока казарка, качка-мандаринка, фазан монал.

На тиждень птахам потрібно пів мішка пшона та пів мішка кукурудзи. Це не дуже затратно — щоправда, значну частину корму з’їдають вуличні голуби. Родина Юрія допомагає доглядати за птахами, але великої любові до них не відчуває.

Прощаючись, Юрій перестає бадьоритися, на мить стає тихішим і ніби меншим. Він каже, що судова тяганина виснажує і позбавляє надії на краще.

— Іноді хочеться все продати, сидіти на березі Рейну і плювати в прозору воду.

Я думаю, він трохи лукавить. На столі лежить сторічна купча, на балконі заходиться гавкотом, захищаючи павича, Багіра — Юрій навряд чи поїде з Києва.