Давай жити разом: Людяний бруталізм Ліни Бо Барді

Ліна Бо Барді (1914—1992) є одним із недооцінених архітекторів XX століття, які отримали визнання тільки тоді, коли їхні роботи належним чином систематизували. Кураторка бієнале і лауреатка Прітцкерівської премії японка Кадзуо Седжіма ще у 2010-му назвала Ліну Бо Барді архітекторкою, яка найбільше вплинула на її професійне становлення; Седжіма також написала передмову до видання рідкісних робіт Бо Барді. Знадобився ще десяток років, аби визнання стало беззаперечним.

У архітектурній площині Ліна Бо Барді пройшла шлях від холодного раціоналізму до модернізму з етнічними особливостями. У дизайнерській — здійснила маленьку революцію меблів. У видавничій — заснувала власне видання A Cultura della Vita та спробувала осмислити досвід війни через ілюстрації. І нарешті, у суспільній — перетворила свою архітектурну практику на служіння людям.

Через заколот та політичні події у Бразилії у 1960-х деталі цього шляху губилися і тільки зараз починають складатися завдяки Instituto Bardi — музею, що займається творчою спадщиною Ліни Бо Барді.

Еміграція

Після завершення навчання у Римському університеті Ачиліна Бо почала працювати з Джіо Понті — тим, який створив хмарочос Pirelli у Мілані та заснував журнал Domus. Згодом вона стала заступницею редактора.

Під час Другої світової війни Ачиліна зрозуміла, що зараз потрібна не як дизайнер, а як хронікер, тому писала і малювала ілюстрації навіть тоді, коли її студію у Мілані зруйнувало бомбардуванням. Тоді ж вона дійшла висновку, що найголовніше в архітектурі — це люди, а не стіни.

Ліна Бо була учасницею руху опору в Італії, а після завершення війни вступила до комуністичної партії. Її квартира стала місцем зустрічі активістів та богеми. У 1946-му архітекторка вийшла заміж за колекціонера та арт-дилера П’єтро Марію Барді та вирушила до Бразилії: до нових земель і можливостей.

Скляні мольберти

Першою роботою у новій країні для Ліни Бо Барді став Художній музей Сан-Паулу — працювати над створенням цього центру сучасного мистецтва у Бразилії Ліну запросив медіамагнат Ассіс Шатобріан. Вона займалася інтер’єром музею, а десять років по тому створила новий корпус. Головною вимогою до його побудови було збереження простору площі, тому Ліна обрала скляну конструкцію на червоних бетонних стовпах. Площу продовжили використовувати для концертів та інших заходів, а до галереї з неї вів скляний ліфт. Будівля стала ідейним маніфестом: мистецтво не існує окремо від людей. Нині ж вона є уособленням бразильського модернізму.

У галереї на відвідувачів чекав цікавий досвід, адже Ліна запропонувала вільне планування та особливе розташування картин. Їх розмістили не уздовж стін, а посеред залу у прозорих вітринах. У такий спосіб можна було побачити роботу з усіх боків, а якщо відійти далі, то охопити поглядом суцільне мистецьке полотно. Ці особливі виставкові конструкції назвали скляними мольбертами.

Прозорий будинок

Родинну резиденцію Ліна Бо Барді проєктувала сама. Нею став Скляний будинок у Морумбі — канонічний приклад раціоналізму, де нині розташований музей Instituto Bardi.

Будівля була прозорою, тому навколишні джунглі перетворилися на частину інтер’єру. Під час їхнього споглядання раціоналізм у голові Ліни Бо Барді поступався місцевому магічному реалізму. Вона розуміла, що універсальних архітектурних рішень немає і бути не може, натомість є розмаїття індивідуальних. Архітектор має вивчати культуру та зв’язки людей, перш ніж братися до проєктування будь-чого, тільки тоді його робота єднатиме спільноту і може вважатися сталою. Ліна Бо Барді дійшла цієї думки у 1960-ті — за пів століття до того, як такий підхід став мейнстримом.

У цей же період Бо Барді почала цікавитися органічною архітектурою та створювати дизайн, який би повторював природні форми. Наприклад, її конкурсний проєкт для долини Анхангабау у Сан-Паулу передбачав перенесення автомобільного трафіку на акведук, що своєю формою нагадував велетенські дерева. У такий спосіб людям повертали парк та міський простір навколо, а машини отримували можливість рухатися швидше. Це приклад ревіталізації, про який зараз мріють постіндустріальні міста. Ліна Бо Барді вигадала його на початку 1980-х.

Крісло-горнятко

У 1951-му Бо Барді здійснила мініреволюцію у світі меблів. Її крісло-горня мало три різні положення — ніхто до того не робив такі трансформери. Оригінальне оздоблення крісла передбачало металеву чашу та чорні подушки або прозору чашу та червоні подушки. Нині це ікона модернізму і колекційний артефакт.

У 2013 році компанія Arper створила лімітовану колекцію крісел за ескізами Ліни Бо Барді, використавши принти з її ілюстрацій. За відповідністю стежили фахівці Instituto Bardi. Вийшло настільки сучасно, що ці крісла також швидко стали рідкісними.

Млин-музей

У 1950—1960-х Ліна Бо Барді з чоловіком вирушила до Салвадора, де багато працювала над відновленням старовинних будівель. Вона не прагнула ідеального збігу, навпаки — підкреслювала відмінності старого і нового. Наприклад, могла додати бетонні гвинтові сходи чи вікно незвичної форми до будівлі минулого століття. Такий підхід до відновлення архітектури випереджав час і став стандартом тільки зараз. Ліна ж використовувала його ще у 1960-х.

Паралельно архітекторка вивчала культуру країни і стала арт-менеджеркою Музею сучасного мистецтва Баїї. Він розташувався у колишньому соляному млині та будівлях на узбережжі, які Ліна Бо Барді відновила власноруч. У цей час остаточно сформувався її підхід: вона створювала автентичну архітектуру з місцевих матеріалів, повертала до життя старі будівлі та надавала їм нового сенсу.

Завод розваг

Перетворення заводу SESC Pompeia Factory на розважальний та культурний центр розкрило ще одну рису стилю Ліни — людяність.

На відміну від будівель сучасників-чоловіків Оскара Німеєра чи Лусіо Кости скло та бетон Ліни Бо Барді не брутальні. Вона не схильна жертвувати комфортом людей заради витонченої концепції. Тому колишній завод у її руках стає дружнім до дітей та літніх людей, перетворюється на середовище, де добре усім, чим би вони не займалися. Під час роботи над SESC Pompeia Factory Ліна формулює свою місію: «архітектор — помічник суспільства». Архітектуру Бо Барді розуміє як соціальне надбання, вільне від впливу різних шкіл, моди чи стандартів.

За роки своєї роботи Ліна Бо Барді допомогла бразильцям непомітно скласти пазл з кількох ідентичностей. Міста з колоніальними садибами та хмарочосами, з традиційними хижами і модерними музеями, з людьми різного походження — ці протилежності почали жити у мирі. Архітектура й міське планування у цьому випадку — найбільш дієвий соціальний клей. Або як сформулював під час присудження нагороди куратор Венеційської архітектурної бієнале Хашім Саркіс, «у її [Ліни Бо Барді] руках архітектура стає соціальним мистецтвом, що єднає».

Фото на обкладинці: alfribeiro / Depositphotos