Досвід Брюса Наумана: Як із прокрастинації народжуються шедеври

Художник будь-якої епохи може потрапити в ситуацію, коли здається, що вже все відкрито і створено попередниками, а затьмарити чужу славу неможливо. Ці думки викликають нудьгу, апатію і розчарування в собі, проте Брюс Науман зі своєї прокрастинації робив мистецтво. Багатогодинне відео з порожньої майстерні, безцільне ходіння на камеру, безглузді фрази, що повторюються, або рухи художника стали не тільки класикою сучасного мистецтва, а й проявом духу нашого часу, який демонстративно схильний до прокрастинації так само, як минулі століття — до благородної меланхолії.

Що ти бачиш

Одна з хрестоматійних відеоробіт Наумана «Ходіння по периметру квадрата з перебільшеними рухами» (1967—1968) показує художника у величезному порожньому приміщенні. Це майстерня Наумана, на підлозі якої він намалював білий квадрат і ходив по ньому, як по канату, перебільшуючи всі рухи так, щоб на кожному кроці на секунду застигати в контрапості, — у класичному мистецтві так називають положення тіла, коли людина спирається на одну ногу, а протилежне плече виявляється опущеним. Для скульпторів Стародавньої Греції контрапост виявився революційним: зображені персонажі стали виглядати невимушено, а не умовно-симетрично. Крок за кроком, знову і знову Науман йде по цій білій лінії, завмираючи в образі класичної скульптури та уподібнюючись до високого, «визнаного» мистецтва.

Більш радикальний приклад — відео, яке Брюс знімав протягом чотирьох місяців, по шість годин поспіль, ночами в порожній майстерні. За рідкісним винятком на записі нічого не відбувається і нікого немає. Немає навіть атрибутів, за якими можна було б дізнатися, що це майстерня художника і вже тим більше що вона належить Науману, — нічого особистого, нічого особливого, нічого конкретного. Якби не інфрачервоний режим камери, то ми б узагалі нічого не побачили, але завдяки нічній зйомці можна якось роздивитися це приміщення і навіть помітити «тіні» від предметів, що за інших обставин не можуть бути побачені. Ми знаємо про чиюсь присутність за непрямими ознаками: камера вмикається і вимикається, зовні доносяться звуки, за якими ми вгадуємо коней, койотів і птахів. Кажуть, якоїсь миті кішка ловить мишу — скільки з тих, хто прочитав про це, переглянули всі відео, щоб переконатися?

Тут з’являється перший важливий висновок про роботу: ми не можемо бачити і знати все, а будь-які судження засновані на фрагментарному сприйнятті. Є й більш проста розгадка — у Наума в той період життя не було можливості купувати матеріали або не було навіть ідей, що робити. В очікуванні натхнення він робив хоч щось, працював із тим, що було. Але хіба цього недостатньо, якщо ти художник?

Мистецтво — це я

Уподібнення себе до мистецтва і проголошення мистецтвом усього, що створено в майстерні, — основна теза у творчості Наумана. Ця ідея проявилася вже в «Автопортреті в якості фонтану» (1966) — фотографії, де з рота художника, як із фонтану, ллється вода. Неважко вловити відсилання до класичних скульптур, які прикрашають фонтани у палацах і на площах. Ці туристичні магніти можуть бути як ознакою розвиненої культури, так і багатства або кітчу.

Але ще важливіший тут зв’язок із «Фонтаном» Дюшана, чи не головним твором ХХ століття, який розсунув межі розуміння того, що допустимо вважати мистецтвом. Дюшан переніс готовий об’єкт до галереї і тим самим перетворив його на предмет мистецтва, а Науман використовує самого себе як об’єкт — робить зліпки частин свого тіла, знімає себе на відео, перемальовує силует. Найчастіше в таких творах навіть і не можна впізнати його самого — це просто знеособлені форми, фігури, обриси.

Уподібнення себе до мистецтва і проголошення мистецтвом усього, що створено в майстерні, — основна теза у творчості Наумана.

Науман лише матеріал для власного мистецтва, зацикленого на одних і тих самих темах. Він ніби від початку визначив, що його цікавить і на які питання він буде шукати відповіді: що таке мистецтво, простір, час і слово. Контрапост із «Ходіння по периметру…» з’являється в роботах художника протягом усього його життя. На відео 1968 року Науман протискається крізь вузький тунель, усе так само завмираючи в перебільшеному контрапості; він продовжує робити це й у відеоінсталяції Contrapposto Studies, I through VII у 2015—2016 роках, багато разів розсікаючи своє зображення по горизонталі, як на схемах із підручників з малювання контрапоста. Автопортрет в якості фонтану знову виникає в роботі 2007 року «Венеційські фонтани» — цього разу зі зліпків голови художника сочиться вода, стікаючи в промислові раковини.

Науман лише матеріал для власного мистецтва, зацикленого на одних і тих самих темах.

Теми Наумана перетікають одна в іншу. Коридор із робіт з контрапостом з’являється у проєкті Live-Taped Video Corridor (1970) уже для глядачів у виставковій залі — відвідувачі самі могли пройти коридором, проживаючи цю скутість, незручність і клаустрофобію тісного простору, спостерігаючи за собою по відеотрансляції. Тіснота та клаустрофобія ще сильніше терзали тих, хто намагався взаємодіяти з інсталяцією «Робота з подвійною сталевою кліткою» (1974), а у проєкті «Геть із мого розуму, геть із цієї кімнати» (1968) голос художника вербально проганяв усіх глядачів, які увійшли до порожнього і темного приміщення. У кінцевому підсумку в 1981 році Науман створив простір, до якого й зовсім неможливо потрапити або вибратися з нього, — «Три тупикових суміжних тунелі, не поєднаних»: його тісні гострі іржаві конструкції тільки для того й існують, щоб бути незручними і непридатними ні до чого.

Роби, що я скажу

Своїми творами Науман насамперед створює стани, в які може — а частіше змушений — зануритися глядач. Для цього автор використовує кілька стратегій, у тому числі обладнавши простір фізично або описуючи в інструкції, що робити. Так, у «Тиску тіла» (1974) художник пропонує глядачеві притиснутися до поверхні стіни або підлоги настільки сильно, наскільки це можливо, відчути, як по-різному частини тіла торкаються поверхні та як змінюються відчуття.

Варіація на цю тему — коли глядач бачить виконання інструкції кимось іншим: найняті актори зображують карикатурні бійки за суворим сценарієм Наумана або намагаються встигнути виконати вказівки, які художник нескінченно надиктовує все з більшою і більшою швидкістю: «сідай», «лягай», «перевернися», «вдавай мертвого», «встань»…

Вказівки та фрази знаходять у Наумана й форму неонових вивісок і плакатів, нав’язливих, як реклама. Паліндроми, анаграми, гра слів і каламбури — Науман закільцьовує мову так само, як відео і скульптури, як кругові інсталяції з відливів рук або таксидермічних форм для опудал тварин. Часом слова складаються у претензійні фрази, схожі на афоризми, що давно вирвані з контексту і стали банальними. Науман додає їм ще більше абсурду, створюючи роботи з текстами «Справжній художник — дивовижний фонтан, що світиться» або «Істинний художник допомагає світу, відкриваючи містичні істини». Чи комбінує одні й ті самі слова в гасла або модерністську поезію: «живи і помри, збреши і живи, біжи і помри».

Багато проєктів Наумана близькі до керованої медитації або сценарію, якого потрібно дотримуватися. Вони досліджують те, як з власної або чужої волі відбувається дія — гра актора або перформанс художника, виконання інструкції глядачем або рух спроєктованим простором, слідування гаслам і рекламі або прийняття на віру того, що є мистецтво. При всій широті цього діапазону Науману вдається навіть в одній роботі виявити дуже тонкі відтінки і відмінності. Так, для проєкту «Хороший хлопчик, поганий хлопчик» (1985) він запросив театрального актора і кіноактрису — вони декламували один і той самий текст, кожен у своєму темпі і манері. Відео з великими планами акторів відтворювалися паралельно: спочатку дозволяючи помічати відмінності в їхній подачі, а потім зливаючись в єдину какофонію та абсурд.

Нерозуміння, нудьга, роздратування, страх, тривога, жалість — ви можете вийти із залу з роботами Наумана, але не одразу звільнитеся від стану, в який вони вас занурили. І якщо глядач може відмовитися від виконання інструкцій, то перформер — ні. Для роботи «Тоні провалюється в підлогу обличчям вгору і обличчям униз» 1973 року актор протягом години повинен був зображати, як просочується у підлогу, буквально зливається з нею. За всієї об’єктивної неможливості проникнути у бетонну підлогу якоїсь миті людина (важливо, що Науман наймав для перформансів професійних акторів) починає задихатися і кашляти, як у випадку, якщо б підлога реально почала її вбирати. Такі відчуття актори підтверджували і після виконання ролі.

Це безумство і одночасно питання про те, до якої міри ми можемо себе в чомусь переконувати і вірити у реальність того, що відбувається. Крім питання «що є мистецтво» постає питання «що є правда» — і ключовою виявляється сила власного переконання.

Нерозуміння, нудьга, роздратування, страх, тривога, жалість — ви можете вийти із залу з роботами Наумана, але не одразу звільнитеся від стану, в який вони вас занурили.

***

Можна сказати, що усвідомлена кар’єра Наумана почалася з ніяковості. Практично нічого не знаючи про мистецтво — ні про майстрів минулого і сьогодення, ні про сучасний дискурс, після другого курсу він кинув фізико-математичний факультет і вирішив стати художником. Шоковані батьки намагалися відрадити сина і відвели його до «справжньої» художниці на відверту розмову про кар’єрні перспективи, заробіток і життя. У будинку незнайомої жінки, яка досить добре малювала квіти аквареллю, щоб про неї написала місцева газета, непрохані гості хотіли поговорити про те, чи вистачає їй грошей для життя, як вона планує забезпечити собі старість, наскільки затребувані її роботи і чи отримує вона те визнання, про яке мріє. Було дуже ніяково. Проте на рішення Наумана це не вплинуло: він вступив на відділення скульптури до Каліфорнійського університету в Дейвісі.

Інтуїтивне рішення Наумана виявилося правильним: сьогодні він одна з ключових фігур американського мистецтва. Утім, живе і працює Брюс далеко від великих міст і сучасної культури — на усамітненому ранчо в Нью-Мехіко, де можна розводити коней, рідко давати інтерв’ю та продовжувати використовувати будь-які художні засоби, наполегливо позбавляючи твори авторського почерку. У кінцевому підсумку наше сприйняття творчості Наумана, схоже, виявляється таким же фрагментарним і неповним, як у глядача багатогодинних відео його майстерні, знятих у 1960-х.

Виставка «Брюс Науман» відкрита у Stedelijk Museum Amsterdam до 24 жовтня.