Вічний революціонер: Група Р.Е.П.

Історія виникнення групи Р.Е.П., що пізніше була описана у книзі про її діяльність, звучить як легенда. «У 2004 році, під час подій Помаранчевої революції, група художників, працюючи над створенням „вуличних робіт“, які вони розміщували на Хрещатику біля урядових будівель, зайшла до Центру сучасного мистецтва при Національному університеті „Києво-Могилянська академія“ для того, аби позичити драбину, і…» Отримали вони не тільки її, але й запрошення від тогочасного директора інституції Єжи Онуха користуватися приміщенням центру як своєю відкритою майстернею. Пізніше їм запропонували зробити там виставку — художники назвали її «Революційний експериментальний простір», — а потім і річну резиденцію.

Як назва групи Р.Е.П., так і її художня стратегія породжені революційним моментом. Для покоління, яке стало свідком Помаранчевої революції, відчуття спільної участі в чомусь важливому, що неможливо здійснити поодинці, було захоплюючим. Тож співпраця виявилася для молодих художників точкою опори.

Юлія Ваганова, яка працювала у ЦСМ в період резиденції Р.Е.П., згадує, що на той час центр, який починав свою діяльність із блокбастерних виставок Енді Воргола та Йозефа Бойса, «втратив абсолютно все фінансування, і його треба було шукати самостійно»: «Єдине, що ми мали, — це безкоштовне приміщення». Воно і стало експериментальним простором, куди дирекція інституції запросила молодих художників, відмовившись від будь-яких процедур відбору чи допуску. Здається, Єжи Онух чудово вловив нерв моменту: революція давала надію на скасування наявних ієрархій, на виникнення чогось цілковито нового. Але, щоб це нове отримало шанс, потрібно було відмовитися від старих критеріїв та оцінок. Під час початкового етапу відкритої майстерні там міг працювати практично хто завгодно. Склад авторів першої виставки, яка зрештою дала назву групі, був дуже строкатим, для декого подія стала першим і навіть єдиним подібним досвідом.

Єжи Онух чудово вловив нерв моменту: революція давала надію на скасування наявних ієрархій, на виникнення чогось цілковито нового.

Тоді у групі Р.Е.П. було 20 учасників, з яких досі лишаються Ксенія Гнилицька, Нікіта Кадан, Жанна Кадирова, Володимир Кузнецов, Лада Наконечна та Леся Хоменко, — цей склад закріпився у 2006 році. А на початку до групи входили також Анатолій Бєлов, Борис Кашапов, Ярослав Коломійчук, Артур Бєлозьоров, Олександр Сємьонов, Олександра Сулименко, Кирило Гриньов, Саша Макарська, Володимир Щербак, Аліна Якубенко та інші. Але фінальна виставка резиденції у ЦСМ «Контроль» показала, що спільним для всіх 20 учасників групи був лише робочий простір.

Стратегії захоплення

Паралельно з роботою у ЦСМ частина художників почала організовувати акції в публічному просторі. Адже події Помаранчевої революції продемонстрували, що місто також є сценою, на якій можна заявити про себе. І вона є доступною для всіх, видимою для багатьох і політично зарядженою, через неї можна напряму спілкуватися з людьми. Тож протягом 2005—2006 років група Р.Е.П. здійснила серію акцій в публічному просторі під назвою «Інтервенція». За словами художників, на вулиці їх привело «бажання говорити — про культуру, мистецтво, власні інтереси, хвилювання, політичні проблеми». Так само, як і бажання бути поміченими.

Свої стратегії захоплення уваги Р.Е.П. запозичували частково в низових протестів, частково в політичних передвиборчих технологій, частково в масової культури. Перші акції учасників групи були навіяні також абсурдистсько-активістськими практиками польського художника Вальдемара Фрідріха «Майора» (зокрема, його «Демонстрацією гномів»), чия виставка якраз відбулася у ЦСМ у 2005 році. Акції Р.Е.П. так само додавали хаосу й бурлеску в публічний простір, підкреслюючи абсурдність театралізованої української політики. Та разом із тим вони повертали демонстрації її демократичний сенс як інструменту впливу громадян на суспільні процеси чи, принаймні, боротьби за цей вплив.

У 2005 році Р.Е.П. відібрали для презентації України на Венеційському бієнале, однак останньої миті змінився склад журі та його рішення, й у Венецію поїхав інший проєкт. У відповідь художники влаштували гротескну акцію протесту під Секретаріатом Президента України, привертаючи увагу всіх перехожих до несправделивості, що відбулася в стосунках сучасного мистецтва з державою. Рішення жюрі це не змінило, однак створило резонанс довкола групи. 7 листопада, у річницю Жовтневої революції, художники Р.Е.П. проводять акцію «We Will R.E.P. You!» поряд із демонстрацією Комуністичної партії та мітингом націоналістичних організацій. З цитатами Бойса і Воргола «Кожна людина — митець», «Oh when I will be famous, when will it happen?», а також власними гаслами «За мистецтво пасть порвьом!» і «Вимагаємо жертв!» вони просочувалися в колони інших мітингувальників та, прорвавшись у перші ряди, очолювали ходу.

Інструментом, який часто використовували художники, був тканинний намет, що легко переміщувався в потрібну «гарячу точку» й залежно від потреби перетворювався то на галерею, то на торговельний кіоск, то на пункт партійної агітації. Так, улітку 2005 року художники встановили його на набережній у Коктебелі з написом FastArt і на замовлення публіки нашвидкуруч виготовляли там твори «сучасного мистецтва» за ціною в один долар. А у 2006-му під час передвиборчих перегонів розмістили на Майдані Незалежності агітаційний намет «Партії Р.Е.П.» для поширення своєї програми, частиною якої було «введення сучасного мистецтва в простір соціальної комунікації».

У тому ж році вони поставили свій намет біля Національного художнього музею, але вже під виглядом «Галереї Р.Е.П.». Інтервенція відбувалася в день офіційного відкриття виставки Ніко Піросманішвілі. Присусідившись до цієї розкрученої події, учасники групи успішно перетягнули на себе частину призначеної їй публічної та медійної уваги.

Якщо намету для амбітних цілей Р.Е.П. виявлялося недостатньо, група використовувала інші мобільні форми, що могли ситуативно становити альтернативу «приміщенню». Наприклад, у святковий день 1 січня 2006 року художники запрошували перехожих до темного мікроавтобуса, де, як у фільмі «Паралаксне бачення», «зомбували» їх за допомогою образів сучасного мистецтва, показаних у форматі прискореного слайд-шоу під психоделічну музику. А у 2008-му розмістили біля станції метро «Арсенальна» вже цілий контейнер, де організували виставку «Спільний простір»: поряд із документацією інтервенцій різних художників та художніх груп у простір міста були представлені утопічні проєкти перевтілення цього простору. Виставка продовжувалася також на лайтбоксах у метро. Вагончик комунальні служби демонтували вже наступного дня після відкриття, однак лайтбокси в метро лишилися.

Нові мови

Випробувавши сучасні тактики агресивного маркетингу та політичних технологій, група Р.Е.П. продовжила пошуки каналів порозуміння з соціумом також і через традиційну культуру. У 2006-му художники започаткували тривалий проєкт «Медіатори» — серію перформансів у містах Східної Європи. Під час таких виступів традиційні майстри усного жанру (український лірник, вірменський ашуг, казахський акин, польський пєсняр та інші) у характерній для них манері переповідали історію сучасного мистецтва перехожим.

Того ж року почався проєкт «Патріотизм», у рамках якого Р.Е.П. створили власний словник графічних символів і з його допомогою створювали тексти — як в інституційних, так і в публічних просторах. Якщо «Медіатори» передавали повідомлення художників мовою локальної культурної традиції, «Патріотизм» сигналізував про прагнення до максимально універсального, інтернаціонального звучання. Адже послання, написані цією мовою, можуть бути прочитані потенційно будь-ким та будь-де, незалежно від культурного, національного чи мовного контексту. Але для цього людина має ознайомитися зі значенням символів, або приділити посланням достатньо часу, щоб розшифрувати їх самостійно. Тобто якщо у попередніх проєктах художники боролися за увагу свого глядача, тут вони вже, схоже, наважилися на неї покластися. «Патріотизм» виставляли у Польщі, США, Великій Британії, Угорщині, Швеції, Туреччині та інших країнах.

Із закінченням революції населення звично поляризувалося на «політиків» та «аудиторію». Однак художники відмовлялися йти з відкритої цими подіями «політичної сцени», продовжуючи свої спроби залишатися учасниками, а не тільки спостерігачами суспільних процесів.

Свято правопорушення

У 2007 році група Р.Е.П. здійснила акцію «Контрабанда». Злившись із натовпом контрабандистів, що нелегально переносять через українсько-польський кордон у Шегинях цигарки, художники перенесли пальне у грілках, приклеєних скотчем до тіла під одягом, та газ у кольорових надувних кульках. Ця абсурдна контрабанда, яку вони не планували нікому збувати, була актом утвердження можливості недозволеного та солідаризації з «порушниками», що змушені ризикувати в боротьбі за виживання. Кольорові кульки перетворювали колективне здійснення чогось забороненого на свято, а саме правопорушення — на маніфестацію права порушувати. Ця «контрабанда» в певному сенсі є метафорою всієї стратегії групи Р.Е.П. як творення власного простору можливостей наперекір наявним обмеженням.

У 2010-му почався останній тривалий проєкт Р.Е.П. «Євроремонт». Художники створили серію інсталяцій, в яких осмислювали тяжіння українського суспільства імітувати бажане замість того, щоб докладати зусилля задля реальних системних змін. «Реноваційний спосіб поводження з культурою став тенденцією, косметичне приховування проблемних ділянок, заліплювання, замальовування замість осмислення і перероблювання» — все це знайшло своє карикатурне відображення в інсталяціях «Євроремонту».

«Контрабанда» в певному сенсі є метафорою всієї стратегії групи Р.Е.П. як творення власного простору можливостей наперекір наявним обмеженням.

У 2012-му група Р.Е.П. стала номінантом премії Future Generation Art Prize та реалізувала інсталяцію «Євроремонт. Зріз» у Pinchuk Art Centre. А наступного року для виставки номінантів премії на 55-му Венеційському бієнале художники створили інсталяцію «Євроремонт. Шляхом покращення» у відповідь на риторику «покращення» президента України Віктора Януковича.

Якщо в ранніх акціях група Р.Е.П. на хвилі постреволюційного ентузіазму активно проявляла знаки уваги до українського соціуму, намагаючись його зацікавити в собі та в сучасному мистецтві, то в «Євроремонті» грайливий флірт змінився їдкою критикою.

Градус невдоволення чи навіть агресії, що відчувається в «Євроремонті», співпав із загальним настроєм українського суспільства, в якому так само починала закипати енергія бажання змін. Що зрештою і вибухнуло подіями Майдану.