Портрет

«Ми пишемо про те, як українці хочуть розриву з Росією»: Керівник українського бюро NYT про роботу на війні

Наприкінці липня видання New York Times відкрило бюро в Україні, призначивши його очільником Ендрю Крамера — журналіста-розслідувача, який тривалий час працював у Росії. Bird in Flight дізнався у репортера, що тримало його в Російській Федерації та як він збирається висвітлювати війну в Україні.

Ендрю Крамер розпочав журналістську кар’єру ще в університеті. Писав для студентської газети, потім для невеликого видання у рідному місті. Набравшись досвіду, працював в Associated Press, у Washington Post. Останні п’ятнадцять років — штатний автор у New York Times.

У 2014-му Крамер разом з іншими журналістами-розслідувачами почав роботу над проєктом Dark Arts — серією матеріалів про російський вплив на політику у США. Він довів, що один із консультантів Дональда Трампа отримав від російської влади $12 мільйонів. У 2016 році за свої розслідування Крамер був удостоєний Пулітцерівської премії.

До призначення очільником українського бюро журналіст тривалий час жив і працював у Росії, через що його критикувала українська аудиторія.

Розкажіть трохи про себе. Звідки ви?

Я родом з півночі Каліфорнії, вчився там в університеті, а післядипломну освіту здобув уже в Англії, в Оксфорді. Вивчав історію ХХ століття.

Як вас занесло в журналістику?

Люди приходять у журналістику не знаходячи, чим ще зайнятися.

Мені подобається, що ця робота дає можливість зазирнути в ті історії та побувати в тих частинах світу, доступ в які зазвичай закритий. І тобі за це ще й платять. Дивовижно!

У мене досить типовий кар’єрний шлях. Я почав займатися журналістикою в коледжі, потім працював у місцевій газеті в маленькому містечку, звідки я родом. Далі були Associated Press та New York Times.

Ви якось сказали, що справжніх сенсацій не існує. Що ви мали на увазі?

Це стосується журналістських розслідувань — однієї з речей, якими ми займаємося в бюро.

Сьогодні більша частина інформації знаходиться в публічному доступі. Зробити матеріал можна просто збираючи її докупи. Такий вид матеріалів іноді називають an intellectual scoop («розвідувальна сенсація». — Прим. ред.).

Тож я стверджував, що раніше не вірив у сенсації у звичному сенсі цього слова. Хоча зараз, я думаю, можна знайти і непублічну інформацію.

Є думка, що з появою соцмереж та блогерів епоха великої журналістики вже минула. Ви як вважаєте?

Я так не думаю.

Не кожен може витратити день на дослідження теми і перевірку інформації лише для того, щоб написати кілька речень у статті. Так само не кожен може поїхати до Краматорська на передову, аби розповісти про події там. Люди цінують таку журналістику. Наприклад, NYT має мільйони читачів, які готові платити за історії, розказані професійно.

Хоча соціальні мережі дещо все-таки змінили. Раніше, ще до твіттера, Associated Press публікувало новини надзвичайно швидко. Сьогодні мені здається, що твіттер може бути навіть швидшим за деякі традиційні інформагенції. Тобто соціальні медіа зробили так, щоб інформація з’являлася з блискавичною швидкістю і стала загальнодоступною. Чого вони не роблять, так це не фільтрують інформацію, і саме тому все ще існує попит на традиційні ЗМІ.

Українське бюро NYT уже працює?

Так.

Скільки людей у вашій команді?

Наразі у нас 5-6 репортерів і стільки ж фотографів, які висвітлюють війну в Україні. Також є українські перекладачі й місцеві репортери, які роблять для нас величезну роботу. У довгій перспективі поки незрозуміло, скільки буде людей, однак ми маємо намір працювати тут не один рік.

Скільки українських журналістів?

П’ять. Вони знаходять інформприводи, пишуть матеріали, перекладають, тісно працюють із закордонними колегами.

Можете їх назвати?

Звісно.

Марія Варенікова, яка працює у NYT три роки й написала низку важливих історій під час війни. Олександр Чубко, який, крім іншого, займається розслідуванням різанини в Бучі. Наталія Єрмак — вона працює на сході України та написала дуже важливу статтю про те, як це — бути українкою і бачити смерть на власні очі. Ще з нами працюють Наталія Новоселова та Настя Кузнецова — вони шукають для нас новини.

Які у вас обов’язки як у керівника бюро?

Мій обов’язок — робити все можливе, щоб висвітлювати події в Україні та розповідати про них читачам у США й у всьому світі. Крім іншого, я маю прислухатися до різних думок щодо України — як представників партій, що знаходяться при владі, так і опозиції. Ще я повинен дивитися не лише на політику, але й на культуру, військову справу, правосуддя і доносити до читача все, що я там побачив, якомога краще.

Власне, я буду слухати історії стількох українців, скількох тільки зможу. І виражати й передавати буду не свою, а їхню думку.

Ви редактор чи менеджер?

Розумієте, керівник бюро — це такий собі граючий тренер. Тому я здебільшого працюю репортером, а коли у нас з’явиться ще 3-4 репортери, я буду працювати разом із ними, виконуючи при цьому функції контактної особи.

Які KPI ставить перед вами центральний офіс видання?

Угода проста: я пишу історії, вони їх публікують.

Як влаштована робота бюро?

Ми придумуємо ідеї матеріалів і надсилаємо їх до редакції. Більшість наших редакторів знаходяться в Лондоні, інші в Нью-Йорку. Вони вирішують, що з цього цікаво. Потім ми пишемо матеріали і надсилаємо їх редакторам. Жоден матеріал не йде в публікацію без редактури.

Ви підпорядковуєтеся міжнародному відділу NYT?

Так.

Над якими питаннями зараз працює ваша команда?

Здебільшого, що логічно, висвітлюємо російську війну в Україні. Власне, це ми робимо фактично з листопада, коли я почав писати про ескалацію на передовій.

Тем, насправді, багато. Зараз ми спостерігаємо за культурним відділенням України від Росії. Люди дуже зляться на все, що йде звідти, вони хочуть розриву з Росією. Тому ми пишемо і про це теж. Також ми висвітлюємо воєнну тему, пишемо про передову, про надання американської зброї українській армії. Що все це означає для європейської безпеки, для Сполучених Штатів і насамперед для України — це теж наші теми.

Бюро лишиться тут після війни?

Так, щоб із Києва висвітлювати події в Україні.

До України ви працювали в російському бюро репортером і жили там. Як довго?

Більше ніж 15 років. Увесь цей час я працював на New York Times.

Я знаю, що в Україні це проблема, коли журналісти, які знаходяться в Росії, висвітлювали події на колишньому радянському просторі. Можливо, цього не слід було робити саме так, проте більшість іноземних ЗМІ робили це.

Але зараз я в Україні. Я переживаю за цю країну, тому й вирішив бути тут. В Україні розгортається дуже важлива історія, і я з нетерпінням чекаю моменту, щоб її розкрити.

П’ятнадцять років — великий проміжок часу. Ви бачили, як змінювалася країна. Ретроспективно, які моменти в минулому сьогодні можна трактувати як сигнал про майбутню війну в Україні?

Після війни у Грузії у 2008 році експансіоністська політика Росії стала очевидною. Не треба було бути пророком, аби зрозуміти, що після Грузії виникне нова загроза.

Не треба було бути пророком, аби зрозуміти, що після війни у Грузії виникне нова загроза.

Я припускаю, що одним із поворотних моментів у політиці стало повернення Путіна до влади у 2012-му. Відтоді можна було спостерігати, як згасли проблиски надії щодо внутрішньополітичних реформ у Росії. Ну і, звичайно, 2014 рік, коли російські військові вторглися в Україну. Не потрібно було передбачати війну — вона вже тоді була.

Напевне, ви могли обрати будь-яку іншу країну. Чому обрали Росію?

Я навчався в Санкт-Петербурзі — вивчав російську після коледжу, — а потім час від часу бував у Росії. Я обрав її для роботи, тому що мене цікавило, як розвиваються країни колишнього СРСР після його розпаду. Я висвітлював події у Росії як міг. Я намагався її зрозуміти.

Та я використовував її як базу, висвітлюючи події в Центральній Азії, країнах Балтії. Я почав писати про Україну регулярно за часів Майдану.

Багатьом в Україні не сподобалася ідея, що бюро очолив журналіст, який тривалий час жив і працював у Росії.

Я не згоден, що багатьом. Деякі групи людей були проти, я бачив статті про це, але я не знаю, наскільки багато осіб цю ідею поділяють. Єдине, що можу сказати з цього приводу, — відкриття бюро є позитивним кроком. Це відзнака України на світовій медіамапі.

Ви були готові до такої реакції?

Я передбачав, що це питання постане.

Чи була готова до такої реакції команда NYT?

Я вважаю, що, відкриваючи бюро, вони думали про те, аби мати тут людей із досвідом висвітлення того, що відбувається в Україні, в тому числі й мене. Єдиним критерієм вибору було якнайкраще розповідати про події в Україні та війну.

Чому NYT не призначило очільником бюро українського журналіста?

У бюро, які знаходяться в різних частинах світу, працюють переважно американські репортери. Звичайно, у нас працюють журналісти різних національностей, але вони не завжди висвітлюють події у країнах, з яких вони родом. Це нормальна практика.

У бюро NYT, які знаходяться в різних частинах світу, працюють переважно американські репортери.

Чому іноземними бюро керують тільки американці?

Повторюся: не лише американці. Я знаю багато прекрасних журналістів, які працювали на велику американську медіакомпанію та не були корінними американцями чи навіть не володіли англійською на рівні рідної мови.

Критерій вибору іноземних кореспондентів такий: чи може він або вона розповісти історію і донести її до аудиторії у США або в Європі. NYT — американське видання, у нього американський погляд на світ.

Що таке «американський погляд на світ»?

Це не висвітлення подій з точки зору якоїсь політичної партії, ні.

NYT — американська компанія. У неї американське сприйняття. Так, зараз вона працює як міжнародна компанія, але частина її ідентичності американська, так само, як частина ідентичності BBC — британська.

Як проявляється американське сприйняття?

Ну, взяти хотя б наш правопис. Він американський. Ми висвітлюємо американську політику та події у США. Тому читач дізнається новини про США саме у NYT.

Поговорімо про проєкт Dark Arts. За нього ви отримали Пулітцерівську премію. Скільки часу зайняла робота?

Ми розпочали цей проєкт розглядаючи російські таємні операції, метою яких серед іншого був підрив демократії у Східній Європі. Робота над проєктом зайняла приблизно 9 місяців. Крім мене над ним працювало ще двоє репортерів — Ніл Макфаркуар та Ендрю Хіґґінс.

Не всі матеріали серії були представлені на розгляд Пулітцерівської ради, та вісім історій усе ж потрапили туди.

Конкретно я пишаюся історією про «ескадрони смерті» — про те, що російський уряд мав так звані ескадрони смерті, які вчиняли вбивства в Росії і за кордоном. Інша моя історія — розслідування про Пола Манафорта. Вона про корупцію в американській і українській політичній системі та про Росію, яка це використовує.

Якщо коротко, Пол Манафорт був політичним радником, який працював із Віктором Януковичем. Пропрацювавши 10 років на проросійських політиків в Україні, він став керівником кампанії Дональда Трампа. Ми довели, що Манафорт отримав від Партії регіонів $12 мільйонів.

І як ви все це дізналися?

Від НАБУ. Я написав запит — вони відповіли на мої запитання.

Що ви відчули, прочитавши їхню відповідь?

Я відчув себе єдиною людиною у світі, яка знала, що у передвиборчої кампанії Трампа з’явилася велика проблема.

Отримавши відповідь від НАБУ, я відчув себе єдиною людиною у світі, яка знала, що у передвиборчої кампанії Трампа з’явилася велика проблема.

Настрій покращився?

Так, як і в будь-кого, хто працював би над розслідуванням.

Натрапити на такую важливу історію — рідкість. Україна десятиліттями боролася проти поширення російського впливу. Вбивства, підкуп політиків — багато з того, що Росія намагалася зробити в Європі та США, вона спочатку випробувала в Україні.

Як американцю, мені було важливо показати, як події в Україні стали загрозою для політичної системи моєї країни. Відверто кажучи, мені було важливо зірвати цю схему. Цього радника, до речі, зрештою звільнили.

Є шанси, що ваша команда знайде тут історію, варту Пулітцера?

У репортажистиці про Україну вже було зроблено багато якісної роботи. Потрібно пам’ятати, що іноземні видання посилали сюди своїх репортерів. Деякі з них загинули, висвітлюючи цей конфлікт.

Цього року Пулітцерівська комісія нагородила всіх українських журналістів за заслуги у висвітленні війни. Гадаю, наступного року Україна отримає й інші премії за репортажистику.


Фото: Михайло Палінчак, спеціально для Bird in Flight

Нове та Найкраще

238

197

257
466

Більше матеріалів