Справа не в собі: Як нейронаука змінює судову систему

У 1848 році металевий стрижень діаметром три сантиметри пронизав череп прокладника залізниці Фінеаса Гейджа. Від травми чоловік одужав, проте згодом став запальним, імпульсивним і щодня носив додому непотрібний мотлох. Ця історія — одне з перших свідчень того, що пошкодження лобових ділянок мозку може вплинути на особистість людини. Детерміністи використовують випадок як доказ, що будь-яка свідома активність є вторинною по відношенню до мозкових процесів. Тобто свобода волі — ілюзія, а свідомість і тіло людини — невіддільні.

Але якщо наша поведінка біологічно та генетично запрограмована, чи маємо ми в такому разі відповідати за свої дії? Це питання стоїть не лише перед філософами, а й перед юристами.

Поняття нейроправа у 1991 році запровадили американські адвокати Шеррод Тейлор і Тайлер Елліотт. У своїй статті вони доводили необхідність залучення до судово-медичної експертизи нейробіологів і нейропсихологів. На їхню думку, черепно-мозкові травми й пошкодження мозку є пом’якшувальними обставинами та їх слід враховувати під час судових процесів.

Першим прецедентом у США стала справа 65-річного Герберта Вайнштейна, який у 1991-му задушив свою другу дружину, а потім викинув її з вікна дванадцятого поверху, сподіваючись, що це скидатиметься на самогубство. Вайнштейн пройшов стандартне неврологічне та психіатричне тестування, яке не виявило в його поведінці нічого дивного. Однак на МРТ-знімках головного мозку виявили велику кісту в ділянці лівої лобової частки, що відповідає за судження й контроль над імпульсами. Це перший випадок, коли до справи долучили результати МРТ, і ба більше, хід спрацював — у результаті вирок пом’якшили. Випадок Вайнштейна вважається відправною точкою, з якої нейробіологія почала перетворювати судову систему.

Згодом адвокати стали все частіше приносити до суду дані функціональної магнітно-резонансної томографії, позитронно-емісійної томографії або однофотонної емісійної комп’ютерної томографії. Юристи розраховували на пом’якшення покарання для своїх підзахисних чи їхнє часткове виправдання. Залучали також результати психологічних тестів, підтвердження старих травм голови чи неврологічних захворювань.

Показовим було рішення суду штату Нью-Йорк у справі 40-річного шкільного вчителя, винесене 2002-го. Американця звинувачували у зґвалтуванні 12-річної падчерки, але замість ув’язнення його відправили на лікування. Вирок винесли на підставі МРТ-знімків, які виявили у чоловіка пухлину очно-лобної ділянки: на думку експертів, новоутворення і стало причиною такого вчинку.

Американця звинувачували у зґвалтуванні 12-річної падчерки, але замість ув’язнення його відправили на лікування. Вирок винесли на підставі МРТ.

Якщо ж адвокати не ініціюють аналіз МРТ, підсудні можуть зробити це самостійно й оскаржити вирок саме через те, що знімки не долучили до матеріалів справи. Відповідно до кримінального права деяких країн, умовою визнання провини є доказ навмисності злочинної дії. У США обвинуваченого можуть звільнити від відповідальності, якщо «внаслідок серйозного психічного захворювання чи неврологічного дефекту він був не здатний усвідомити свої дії чи їхні наслідки».

Згідно з дослідженням, з 2005 до 2012 року кількість справ, де розглядали нейробіологічні дані, подвоїлася. У більш ніж 250 висновках, датованих 2012-м, обвинувачені стверджували, що «їхній мозок змусив їх зробити це». Це вдвічі більше випадків, ніж у попередні п’ять років.

У 2009-му в Італії за вбивство сестри та замах на батьків засудили Стефанію Альбертані. Обвинувачена свою провину визнала і мала відбувати довічне ув’язнення. Але через два роки покарання замінили 20-річним тюремним терміном. При повторному розгляді справи адвокати надали знімки МРТ, на яких проглядалися дефекти у передній частині поясної звивини, що викликають «імпульсивну та агресивну поведінку».

Довічне замінили 20-річним терміном. Адвокати надали знімки МРТ, на яких проглядалися дефекти звивини.

У 2011-му колишнього члена законодавчої ради Тасманії Террі Мартіна засудили за створення дитячої порнографії та розбещення 12-річної. Пізніше термін замінили умовним: сканування мозку виявило, що через прийом ліків від хвороби Паркінсона постраждала його дофамінова система і це стало причиною вчинку чоловіка.

Вживання наркотичних речовин також може бути визнано пом’якшувальною обставиною. Адиктивну, або простіше кажучи наркозалежну, поведінку нейробіологи пояснюють схожим чином, пов’язуючи її з розладами певних структур мозку.

Так, у 2013-му у Вітбі 44-річний Девід Салліван, безробітний і хронічний наркозалежний, після передозування антидепресанта «Веллбутріну» тяжко поранив матір ножем. У 2016-му його визнали винним у нападі із завданням тяжких тілесних ушкоджень і засудили до п’яти років ув’язнення. Адвокати наполягали на тому, що підзахисний випив цілий флакон «Веллбутріну», щоб вчинити суїцид, тоді як прокурори вказували, що чоловік вживав препарат і раніше як психотропи. Зрештою, винесене рішення адвокатів не влаштувало, і вони стали подавати апеляції. Це мало ефект, і у 2020 році Верховний суд Канади таки виправдав Саллівана.

Наприкінці 2015-го в Онтаріо 19-річний випускник коледжу Томас Чан вирішив влаштувати вечірку з друзями. Компанія купила травичку, галюциногенні гриби і зачинилася у Томаса в гаражі. У розпал вечірки Чан увірвався до будинку батька, вбив його і поранив його нову дружину, з якою, як потім з’ясувалося, перебував у стосунках. У 2019 році Томаса визнали винним у ненавмисному вбивстві та засудили до п’яти років ув’язнення, погодившись, що він був не здатний усвідомлювати свої дії. Тим не менш такий м’який вирок здався адвокатам Чана занадто суворим, і в жовтні 2021 року вони подали чергову апеляцію до Верховного суду Канади.

Зрозуміло, посилаючись на неполадки мозку, злочинці неодноразово намагалися ухилитися від відповідальності. Так, у США поліцейські заарештували чоловіка після тривалого автопереслідування, і пізніше в суді обвинувачений заявив, що застрибнув до машини у стані неконтрольованого шоку. І все через травму голови, яку він нібито отримав за два місяці до цього. Пізніше аналіз МРТ-знімків мозку підсудного не підтвердив наявність травми.

Посилаючись на неполадки мозку, злочинці неодноразово намагалися ухилитися від відповідальності.

Незважаючи на те що випадків із проведенням подібних експертиз усе більше, про юридичну революцію поки не йдеться. За даними досліджень 2015 року, у США лише у 1-4% справ задіюють нейробіологічну експертизу для дрібних злочинів та у 5-6% — для тяжких.

Стівен Морс, професор психології та права в Пенсильванському університеті, серед іншого вивчає, як за допомогою даних мозкової активності виявити, було рішення людини усвідомленим повною мірою чи ні. За словами дослідника, нейронаука поки що не може серйозно вплинути на юридичну систему: все ж таки психічні розлади визначаються не скануванням мозку, а спостереженням за поведінкою і клінічними випробуваннями — не всі люди навіть із пухлиною схильні чинити злочини. «Проблема у перекладі [даних]. Закон потребує обґрунтування», — каже Морс. Його колега Оуен Джонс із Юридичної школи Вандербільта погоджується з висновком. Але також він зазначає — як мінімум юристи, які проходять навчання прямо зараз, будуть працюватимуть у світі, де подібні докази в галузі нейронауки не є чимось шокуючим.

Саме існування подібної практики вже свідчить про переосмислення багатьох правових понять, зокрема таких як злочинний умисел та неосудність. Це означає, що міра відповідальності за злочин, скоєний років тридцять тому, і аналогічний злочин, скоєний у наші дні, може відрізнятися. Питання в тому, наскільки серйозними стануть ці відмінності в майбутньому.

Фото на обкладинці: CAVALLINI JAMES / BSIP / AFP