Житлоплоща на віки: Історія одного з найстаріших будинків Лук’янівки

Одноповерхову цегляну будівлю легко не помітити з вулиці: незважаючи на значний розмір, вона губиться на фоні багатоповерхівок. Синьо-жовтий прапор біля входу робить її схожою на краєзнавчий музей. У якомусь сенсі так і є, з тією різницею, що будинок житловий: майже півтора століття тут мешкають члени однієї родини.

Господиня Аля виходить зустрічати мене босоніж прямо на вулицю, ніби її дім продовжується навіть за вхідними дверима. Алі 37 років, вона працює журналісткою, пише про екологію та методи гібридної війни. Від народження вона жила у цьому будинку. За Алею з’являється її чоловік Тобіас, який переїхав до Києва у 2014 році з Німеччини. Він говорить українською з ледь помітним акцентом і береться провести мені екскурсію оселею, показує старі документи та розповідає про власників.

На початку XX століття Лук’янівка вважалася околицею Києва. Тут знаходилися військові частини, казарми і притулок для дітей, які залишилися сиротами після війни. Селилися у цій місцевості переважно військові та інтелігенція.

Коли було зведено будинок, в якому живе Аля з чоловіком, — достеменно невідомо. Але у 1903 році він належав київському купцю Моржанову, разом зі стайнею, що стояла у дворі, каретним сараєм і фонтаном. Спочатку споруда була дерев’яною, але купець обклав її цеглою. Наприкінці 20-х садибу купив Гаврило Сидоренко — прадід Алі. Будинок знаходився неподалік Інституту туберкульозу, в якому він працював.

Незважаючи на те що особняк перебудовували, за ним можна вивчати історію столичної архітектури.

Зовні садиба навряд чи зацікавить випадкового перехожого. Але екскурсовод та дослідник Києва Антон Короб пояснює: незважаючи на те, що особняк перебудовували, за ним можна вивчати історію столичної архітектури. На фасаді збереглося багато оригінальних елементів, наприклад фігурна цегляна кладка. Наприкінці XIX століття такий спосіб декорування фасадів прийшов на зміну ліпнині. Будівель, на яких її можна побачити, у Києві майже не лишилося. Ще одна особливість, що дійшла до наших днів, — кований металевий навіс на ґанку та дерев’яний вхід до тамбура, прикрашений аркою з різьбленням.

Оглянувши дореволюційний фасад, ми заходимо до оселі. Почувши моє запитання про кількість кімнат, Аля й Тобіас кілька секунд подумки рахують їх. Виходить «приблизно» дванадцять. «У дитинстві я соромилася будинку, в якому живу, — каже Аля. — Мені здавалося, що він надто шикарний для нас».

«У дитинстві я соромилася будинку, в якому живу. Мені здавалося, що він надто шикарний для нас».

Господарі перепрошують: показати всю садибу вони не можуть, у кімнатах триває ремонт. Я засмучуюся, що екскурсія обмежиться вітальнею, але ненадовго — тут достатньо речей, що нагадують музейні експонати. У кутку — важке дзеркало у різьбленій дерев’яній рамі. На стінах пожовклі знімки членів родини та репродукція портрета Аліної мами. Оригінальне полотно написала художниця Тетяна Голембієвська, одна з основоположниць українського імпресіонізму. Робота була створена на подвір’ї будинку і зараз, за ​​словами Алі, знаходиться у музеї Відня.

Роздивившись картину, я переходжу до посуду та ваз. Прикрашені золотими візерунками та окантовкою, вони стоять майже всюди: у шафах, на полицях та підвіконнях. Аля пояснює, що більшість речей домашнього вжитку в будинку — артефакти сімейної історії Сидоренків. А вона була довгою.

Прадід Алі Гаврило Сидоренко приїхав до Києва з Полтавської губернії на початку XX століття. Він походив із бідної родини і взявся будувати кар’єру. Вивчився на фельдшера, потім закінчив медичний інститут. Працював у диспансері інфекціоністом, викладав, обзаводячись при цьому зв’язками. Якийсь час, не маючи власного житла, Сидоренко разом із дружиною мешкав у будинку Михайла Грушевського, в якого тоді був особистим лікарем. Товаришував із вченими, викладачами, студентами. Наприкінці 20-х купив цю садибу, куди пізніше часто приходили сестри Лесі Українки, котрі залишили перед еміграцією дружині Сидоренка Наталії частину особистих речей.

Наприкінці 30-х, незадовго до захисту дисертації, Гаврила Сидоренка заарештували. За однією з версій, лікаря звинуватили у тому, що він отруїв воду у Дніпрі та був солдатом української армії. Щоб урятувати чоловіка, дружина свідчила проти нього, наполягаючи на визнанні лікаря ворогом народу. У неї вийшло: справу розглядав суд присяжних, процес відбувався відкрито. Після двох років у в’язниці Сидоренка випустили, назвавши невинним. На волі він пробув недовго — пішов на фронт. Воював, пізніше керував інфекційним шпиталем, боровся зі спалахами холери, чуми й тифу на фронті.

«Мама розповідала, що після в’язниці у дідуся з’явилася звичка відмочувати нігті на руках у йоді, — згадує Аля. — Він пояснював мамі, яка тоді була маленька, що робить це тому, що злі дядьки пхали йому під нігті голочки».

Після війни Гаврило Сидоренко повернувся до медичної практики.

Те, що родина Сидоренків пов’язана з медициною, можна зрозуміти і за артефактами, які зустрічаються по всьому будинку. Аля виставляє на стіл важкий мікроскоп. Ще є масажні банки, зроблені, судячи з усього, вручну, і дерев’яна різьблена аптечка, що висить на стіні й досі пахне йодом. Кому належали ці речі, Аля не знає. Крім прадіда медиком була і його дружина. Їхній син, дідусь Алі Павло, займався генетикою. Результати його наукових пошуків можна побачити біля будинку.

Засаджений деревами двір більше нагадує дачну ділянку, ніж прибудинкову територію у Києві. Майже всі рослини тут і посадив Павло Сидоренко, який захоплювався селекцією.

Будинок Сидоренків мали знести в середині 80-х. Особняк відстояв Павло Сидоренко, розгорнувши тоді піар-кампанію: розповідав журналістам історію садиби, пояснював, чому будівлю не можна зносити. Паралельно зустрічався з чиновниками. «Мій дідусь мав фантастичну здатність домовлятися з людьми», — каже Аля.

Родина втратила частину землі, на якій сьогодні стоїть багатоповерхівка, але будинок зберегла. Для Лук’янівки такий результат — радше рідкість. Юрій Руголь, що живе неподалік садиби Алі, розводить на своєму подвір’ї екзотичних птахів. Кілька років він позивається до забудовників, які звели біля його ділянки багатоповерхівку. Киянин упевнений: компанії хочуть його вижити.

Наприкінці 2000-х Алі пропонували продати будинок та землю за 500 тисяч доларів. Але вона зізнається, що родина навіть не обговорювала цю пропозицію.

Фото: Євген Нікіфоров, якщо не вказано інше.