Як евакуйовувала та втрачала експонати Київська картинна галерея під час Другої світової

Київська картинна галерея, разом з іншими пограбованими столичними музеями, навіть фігурувала у матеріалах Нюрнберзького процесу та інших розслідуваннях, які проводили українські історики й журналісти. Велика кількість експонатів так і не пережила нацистську окупацію, хоча напередодні фонди музею все ж намагалися евакуювати.

З початком війни співробітників поставили перед нелегким вибором: відібрати 50 мистецьких творів і відправити у східному напрямку, подалі від німецького наступу. Вивозили усе саме такими невеликими партіями, хоча одного разу дали розпорядження відібрати не 50, а 100 експонатів. Та все ж одну з партій врешті вивезти баржею не встигли, бо наступ був надто близько до Києва.

Тоді твори мистецтва передавали до Уфи. Лідія Пелькіна і Михайло Факторович, співробітники музею й учасники процесу евакуації, так згадують про вибірковість радянського порятунку творів мистецтва:

«Якоїсь миті пакування і вивезення картин було перервано наказом переключитися на предмети з металу. І хоч разом із такими речами з бронзи та інших металів, як бра, канделябри, вази, самовари, відправляли й невеликі скульптурні твори Петра Клодта, Євгена Лансере та інших майстрів, можна лише пошкодувати, що через це розпорядження не пощастило врятувати значну частину зібрання малярства і графіки, яка стала здобиччю окупантів».

За визначенням історика та джерелознавця Сергія Білоконя, у Києві залишилися ті предмети, що на думку радянських чиновників не мали великого значення. Зокрема, до цього переліку увійшли унікальні старовинні ікони.

У Києві залишилися ті предмети, що на думку радянських чиновників не мали великого значення. Зокрема, старовинні ікони.

Зрештою, не лише металеві предмети декоративно-ужиткового характеру, а й близько 600 творів малярства, графіки та скульптури відправили до Башкірського художнього музею імені Миколи Нестерова. Туди ж прибули цінності з інших київських музеїв. Евакуйовані експонати мали назву «картинні фонди України», зберігалися там до повернення у Київ у 1944 році, й час від часу їх демонстрували місцевим.

Під окупацією музеї Києва перейшли у відання Рейхскомісаріату Україна. Ними керував доктор Георг Вінтер. У цей період, за свідченнями працівників галереї, до експозиції додавали певні твори з інших музейних фондів — проте і вилучали експонати для приватних колекцій членів окупаційної влади. Так, генералкомісаріат забрав 17 картин із музею, 24 предмети мистецтва з бронзи й порцеляни потрапили до приватних колекцій окремих осіб, а Еріх Кох особисто наказав віддати йому полотно невідомого митця «Дівчина у червоному сарафані».

Еріх Кох особисто наказав віддати йому полотно невідомого митця «Дівчина у червоному сарафані».

Однак найбільших втрат установа зазнала у 1943 році, коли німецькі окупаційні війська почали відступати з Києва. Георг Вінтер наказав директорці музею Поліні Кульженко підготувати експонати для вивозу до Кам’янця-Подільського. Він пояснив, що у разі початку боїв за місто мистецькі твори можуть постраждати. Разом з 15 ящиками експонатів Київської картинної галереї, 11 ящиками експонатів музею Ханенків і кількома пакетами Кульженко вирушила до Кам’янця-Подільського, а звідти до Львова і Кенігсберга, де твори потрапили до Прусського музею мистецтв. За свідченнями директора цього музею доктора Альфреда Роде, звідти вони були переміщені до замку Вільденгоф, де їх знищила велика пожежа.

Однозначного опису того, що німці вивезли з Київської картинної галереї, не існує. Пелькіна, Факторович та Білокінь наводять два переліки ймовірних втрат. У «Списку експонатів», складеному 1945 року на основі вцілілих інвентарних книг та інших документів, зареєстровано 835 малярських творів, 54 акварелі й рисунки, 222 ікони, 17 естампів. Крім того, збереглися німецькомовні описи, які складали під час запаковування ящиків. Як пише Білокінь, вони «…мабуть, точніші, але, здається, неповні. Так, малярських творів тут зазначено менше (578), зате ікон виразно більше (350)». Не вказуючи на джерело, Пелькіна й Факторович навели заяву директора Прусського музею мистецтв Альфреда Роде: мовляв, він одержав приблизно 800 ікон — найбільше, за його словами, зібрання у світі.

Пелькіна та Факторович звинувачують Кульженко у колаборації з нацистами та в тому, що вона використала свою експертність для співпраці з окупантами. Але Сергій Білокінь займає більш нейтральну позицію. Він інтерв’ював Поліну Кульженко незадовго до її смерті, аби пізніше створити біографію мистецтвознавиці. Дослідник відзначає її хитке становище в окупованому Києві, адже жінка мала єврейське походження і перебувала у постійному очікуванні доносу про цей факт з боку недоброзичливців. Також у їхній розмові тодішня директорка зазначала, що для неї був важким моральний вибір, перед яким її поставив вивіз колекції. У тексті Білоконя цей момент описаний так:

«Як і інші музейники, вона не знала, що робити. Запаковувати другорядні, третьорядні речі, а важливіші десь ховати? Вона, природно, не мала зв’язків з жодним підпіллям, вона була просто собі музейник. У статті Пелькіної й Факторовича читаємо: „Більшість позосталих експонатів була захована в потаємних місцях — у такий спосіб намагався врятувати їх від викрадення працівник музею Г. Вдовиченко“. Не йметься віри, щоб це робилося потаємно від директора, але ж про директора говорити щось добре було не заведено! Так один ставав „хороший“ і рятувався коштом іншого».

Вилучені під час окупації твори, а також частину колекції, що загинула у пожежі у Вільденгофі, вважають втраченими. Проте деякі експонати часом виринають. Зокрема, Пелькіна згадує про пейзажний етюд невідомого митця, віднайдений після війни у новгородському музеї, і картину Василя Штернберга «Італійки біля водойми» — її викупили у приватної особи, яка нібито придбала полотно на ринку в Берліні.

Усі зображення надані Київською картинною галереєю