Іноді вони повертаються: Як геймінг експлуатує ностальгію
Більше двадцяти років тому у Барлоку вирувало життя, він нагадував Танжер вільних 60-х: вулицями снували як пристойно одягнені туристи, так і члени місцевих банд, завсідники розповідали байки в таверні «Браверстоун», де відзначали весілля, поки в декількох метрах від свята когось втоптували у багнюку. Зараз у Барлоку навряд чи зустрінеш більше пари десятків людей і він швидше нагадує архітектурний експонат. В англійській є дуже влучне визначення — ghost estates, термін, що прийшов після ірландського економічного буму. Тоді будівельні компанії масово освоювали величезні передмістя, в яких у результаті оселилося по дві-три родини — або взагалі нікого. На таке примарне передмістя став схожий і Барлок.
Варто уточнити, що в якомусь сенсі Барлок — несправжній. Це столиця багатокористувацької онлайн-гри Meridian 59, у кінці 90-х спроєктованої братами Енді та Меттом Кірмсе в підвалі батьківського будинку десь у штаті Вірджинія. Їхня гра є одним із найбільш показових прикладів діджитал-еміграції — у віртуальній екосистемі вирувало життя, доки геймери не перебралися у новіші світи. Про це цікаво думати: що як ігри (не тільки онлайн), в які більше ніхто не грає, стають непридатними, без гравця життя в них зупиняється, простір і час стоять на паузі?
«Квартирне питання»
Зараз, коли 4К (а скоро і 8К), підвищений
Demon’s Souls, Resident Evil 3, Final Fantasy VII, Mafia, Call of Duty: Modern Warfare 2, Persona 5, Crysis, NieR: Replicant — ось не повний список ремастерів, що вийшли тільки за останні роки. У туристичному, чи що, сенсі розробники повертають світам цих старих ігор приплив, роблять занедбані, як у Барлоку, вулиці живими.
кількість кадрів за секунду
Найбільш просте, логічне, можливо навіть трохи наївне пояснення, чому ринок заповнили ремастери, — коронавірус. У перші сповнені дещо істеричних прогнозів місяці пандемії журнали Forbes по всьому світу говорили про «чорних лебедів» і капіталістичний крах. Ще з 2016 року гейм-індустрія визнана найприбутковішим видом розваг, який у касових зборах обійшов спорт і кінематограф, разом узяті. Але навіть такий статус не захистив сферу від вимушеної паузи, вимивання інвестицій та урізання бюджетів. Ремастер же простий і дешевий: свого роду це косметичний ремонт, програма «Квартирне питання», де по стінах пройдуться пензликом, але тримальні хрущовські конструкції замінювати або зміцнювати не стануть. Після подібного ремонту завжди виникає питання, стало гірше чи краще.
Ремастер простий і дешевий: свого роду це косметичний ремонт, де по стінах пройдуться пензликом, але зміцнювати їх не стануть.
Може бути, ми присутні при черговій трансформації моди: головною валютою гейм-індустрії стала саме графіка. Гру насамперед купують не за продуманий сценарій або небачену механіку; продукт, навіть не погравши, авансом вважають гідним за умови якісної графічної роздільної здатності. Певний, нехай невеликий, сегмент геймерів не звертає уваги на ігри, які зроблені в мультяшній, лоу-полі-естетиці, — їм потрібен тільки гіперреалізм. Важко сказати, чи зміниться подібний тотальний дискурс, це явище ще тільки належить осмислити.
Гру купують не за продуманий сценарій або небачену механіку. Головною валютою гейм-індустрії стала графіка.
Скажімо, у NieR: Replicant, ремастері гри 2010 року, що вийшов у кінці квітня, важлива кінематографічність, що називається, картинка — 4К при 60 кадрах за секунду. За такими лекалами перезбирають абсолютно всі ремастери: осучаснюють графіку і при цьому не роблять те саме з іншими компонентами гри. За десять років у правилах ігробудування змінилося дюжини три правил. Але розробники — адже це дешево — підтягують графіку, проте не змінюють власне геймплею. Тобто мільйони користувачів змушені проходити ігри десятирічної давнини зі старою, як здається зараз, допотопною механікою, зате при високій роздільній здатності. Якщо висловлюватися грубіше — ринку продають мумію з макіяжем.
Минуле продається
Коронавірус дійсно відклав реліз багатьох проєктів на роки, змусивши ринок штампувати відреставрований вінтаж. Але самі ремастери, що викликають безліч питань як у представників сфери, так і серед користувачів, здаються проблемою не стільки конкретного періоду пандемії, скільки всієї культури в цілому. Це економіка ностальгії: феєричне повернення 80-х із «Дивними дивами», діснеївське воскресіння в цифрі «Короля Лева», «Дамбо» та інших хітів 90-х, компанія Джорджа Лукаса, яка доїть всесвіт «Зоряних воєн» на сиквели і приквели.
Кадр із серіалу «Дивні дива». Зображення: Everett Collection
Це говорить про те, що найкраще продається минуле, спогади про яке можна колонізувати за умови докрутки до сучасних технічних стандартів. Подібна ексгумація того, що пішло, відбувається і в гейм-індустрії. Ремастери — явище зчеплення одразу двох факторів у вигляді пандемії з її економічними тромбами та існуючої в оглядці назад культури.
Марк Фішер називав цю одержимість минулим (і нездатність конструювати наративи сьогодення) хонтологією, Саймон Рейнольдс — ретроманією, Зиґмунт Бауман — ретротопією, Девід Беррі — модусом ностальгії. Одне слово, критики пишуть, по суті, те саме: минуле стає новим культом, світ усе більше нагадує музей, ринок розваг — аукціон із продажу вживаних речей. У цьому є не тільки комерційно виправдана, а й інфантильна логіка. Навіщо збирати сценарний цех, гейм- і левел-дизайнерів, арт-відділ і продумувати нову гру, якщо можна підфарбувати стару?
Світ усе більше нагадує музей, ринок розваг — аукціон із продажу вживаних речей.
У похоронній сфері існує не дуже приємний термін «танатокосметологія», що означає бальзамування, привнесення неприродного блиску в мертві очі, введення пігментів для додання рум’янцю. Послуга однієї індустрії прижилася і в інший, але якщо возитися з побронзовілими мерцями, це ніяк не допоможе рухати ігрову культуру вперед.
Зображення в колажі на обкладинці: Depositphotos, AFP, Wikimedia Commons
Схожі матеріали
