Поза контекстом: Чому Україна знову не представлена на Бієнале архітектури у Венеції

Як влаштоване бієнале

Виставка, заснована у 1893 році, все ще залишається однією з найгучніших подій у мистецькому світі. При цьому бієнале часто критикують за застарілий підхід до презентації мистецтва в національних павільйонах. У 1980-му від мистецького бієнале відділилося архітектурне. Як сказано на сайті виставки, її місією є «запропонувати і показати архітектурні рішення для сучасних суспільних, гуманітарних і технологічних проблем».

У обох бієнале однакова структура: основний проєкт — виставка на заявлену тему від призначеного куратора, паралельні проєкти від світових інституцій і національні кураторські павільйони, найкращий з яких отримує від журі «Золотого лева». Країни прагнуть брати участь у бієнале, тому що це можливість познайомити міжнародну спільноту із локальними архітекторами, а також впливати на світову архітектуру.

Кожна країна-учасниця призначає комісара бієнале, який повинен представляти урядову установу (наприклад, Міністерство культури, Міністерство закордонних справ чи іншу структуру). Комісар гарантує прозорість організаційного процесу, контролює роботу національного проєкту і несе відповідальність за павільйон своєї країни. Він також відповідає за призначення куратора, який власне задає рамку художньому проєкту.

Приміром, у сусідній Польщі за Бієнале сучасного мистецтва і Бієнале архітектури відповідає Національна галерея мистецтв «Захента». Традиційно інституція оголошує конкурс на кураторський проєкт виставки. У публічному доступі можна знайти інформацію про журі конкурсу і формальні вимоги до проєктів. Заявки розглядають анонімно, а для більшої об’єктивності склад комісії щороку змінюють.

Приватний національний павільйон

Україна вперше представила себе на Венеційському бієнале сучасного мистецтва у 2001 році, а на Бієнале архітектури — у 2002-му. Проте порядок відбору куратора національного проєкту мистецького бієнале Міністерство культури розробило лише у 2018 році, тоді ж уперше за всю історію України відбувся конкурс. Сам проєкт «Відкритої групи» — «Падаюча тінь „Мрії“ на сади Джардіні» та його реалізація викликали багато дискусій, закономірних для демократичних процесів.

Натомість Бієнале архітектури так і не стало предметом публічного обговорення. На відміну від мистецького, в Україні про нього мало кому відомо. Ця виставка перебуває в юрисдикції Міністерства розвитку громад та територій, яке заявляє, що «окремий порядок відбору та затвердження проєкту для представлення України на Венеційському бієнале архітектури наразі відсутній».

Протоколу немає, а історія представлення України на архітектурній виставці у Венеції все ж є. Незважаючи на підпорядкування різним міністерствам, участь України в Бієнале сучасного мистецтва і Бієнале архітектури тісно пов’язана — іменами людей, які рік за роком формували український павільйон.

У 2002-му комітет у складі двох нині покійних архітекторів Ігоря Шпари (1936—2016) та Юрія Білоконя (1950—2009) призначив Валентина Раєвського, художника з архітектурною освітою, комісаром Бієнале архітектури. Роком раніше саме Раєвський був куратором мистецького бієнале, підготовка до якого відбувалася з гучним скандалом. Спочатку Міністерство культури обрало проєкт «Фонду Мазоха» Ігоря Подольчака та Ігоря Дюрича під назвою «Найкращі художники 20-го століття». Але згодом — не без тиску з боку уряду — замінило його «Першим українським проєктом» («Палаткою») Раєвського.

Упродовж усієї історії участі України у Бієнале архітектури нашу країну з невідомих причин представляли здебільшого художники.

Кураторами першого українського павільйону на Бієнале архітектури у 2002 році були Олільга Мілентій та Юрій Білоконь, учасниками — той самий Валентин Раєвський разом із Олександром Даниленком. У 2008 році куратором знову стало «Нове творче об’єднання», засновниками якого є монументальна художниця Олільга Мілентій та живописець Валентин Раєвський. Після смерті Раєвського у 2010 році Мілентій продовжувала свою справу в партнерстві з мистецтвознавицею Галиною Скляренко, а у 2012-му — разом із російським художником українського походження Олександром Пономарьовим.

Комісаром Бієнале архітектури (яким за регламентом має стати представник урядових структур) упродовж 2010, 2012 і 2014 років був Микита Мазаєв. Інформація про його відношення до державної служби у публічному полі відсутня, але відомо, що Микита — син Ольги Мазаєвої, яка використовує псевдонім Олільга Мілентій.

Тож упродовж усього цього часу над українським павільйоном Бієнале архітектури з невідомих причин працювали здебільшого художники. Про співпрацю з Олільгою Мілентій учасники тих проєктів нині розповідають неохоче, пояснюючи свою позицію «складним характером» останньої. За їхніми словами, бюджетних коштів на ці павільйони не виділяли. Натомість Мілентій-Мазаєва добре орієнтувалася в організаційній структурі бієнале і знала «правильних» людей для успішних домовленостей.

Архітектурне бієнале без архітектури

У 2014 році загальною темою міжнародної виставки архітектури стала «Основи: поглинаючи сучасність 1914—2014». За задумом куратора Рема Колхаса, національні павільйони мали розповісти історію останніх ста років, демонструючи унікальні національні особливості в епоху повсюдної глобалізації.

Того року «Золотого лева» виграв павільйон Південної Кореї — за «надзвичайні досягнення у презентації нового і багатого набору знань про архітектуру та урбанізм в умовах напруженої політичної ситуації». Куратори запросили мультидисциплінарну групу архітекторів, урбаністів, поетів, письменників, художників, фотографів, кінематографістів, кураторів та колекціонерів, щоб продемонструвати архітектурні точки перетину та відмінності між Північною та Південною Кореєю.

Павільйон Чилі, який тоді отримав «Срібного лева», зосередився на одному суттєвому елементі сучасної архітектури — збірній бетонній стіні. Куратори не лише показали технічні аспекти системи збірних будівель, але і їхній зв’язок з ідеологією — панельну фабрику на той момент соціалістичному уряду Чилі в 1972 році подарував СРСР. Входячи до чилійського павільйону, відвідувачі опинялися в інтер’єрі однієї з квартир. Після цього вони потрапляли до основного простору, посеред якого стояла бетонна панель — символ того, як Чилі увібрало в себе модернізм.

Україну ж знову представляла кураторка Олільга Мілентій, а комісаром був незмінний Микита Мазаєв. Павільйон під назвою The Face of My Square присвятили Малевичу і прийдешньому сторіччю його «Чорного квадрата». «Будучи співвітчизниками Малевича, який народився та навчався у Києві, ми пропонуємо подивитись на цю роботу [„Чорний квадрат“] з нової точки зору, визначеної його власною тезою: „Думай про світ і живи в ньому“», — коментувала свою ідею Олільга Мілентій.

«Було незрозуміло, який стосунок наш павільйон мав до теми Fundamentals: Absorbing Modernity 1914—2014, та й до архітектури в цілому. Малевич, звісно, мав вплив на розвиток модернізму і, як наслідок, на те, як змінювалася Україна. Але це я радше сам собі додумав, ніж зчитав у павільйоні. Там був якийсь великий перстень із чорним квадратом у центрі, якісь клоуни з інструментами, якась карта», — описує свої враження від побаченого у Венеції архітектор Віталій Авдєєв.

Негативні відгуки про український павільйон викликали реакцію в архітектурній спільноті нашої країни. Зайшла мова про необхідність конкурсу, а також про «налагодження зв’язків в архітектурному середовищі». Фонд «Ізоляція» створив петицію, в якій вимагав оприлюднити подробиці участі України в 15-му Венеційському бієнале архітектури. У публічному просторі знову з’явилися розмови про непрозорість призначення комісара і свавільність вибору проєктів.

У відповідях на численні запити «Ізоляції» Міністерство культури заявило, що Бієнале архітектури, на відміну від мистецького, перебуває у відомстві Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства. Останнє ж стверджує, що не має повноважень для призначення комісара павільйону, відбору архітектурних проєктів та фінансування такої події.

«Ізоляція» вирішила самостійно організувати власний павільйон у рамках паралельної програми архітектурного бієнале. У 2016 році платформа презентувала там свій проєкт «Архітектура України (АУ) — за лінією фронту». В експозиції представили результати дослідження міжнародної резиденції «Архітектура України», що проходила в Маріуполі влітку 2015 року, а також матеріали та інтерв’ю, отримані з відкритих джерел в інтернеті, про архітектурні можливості й урбаністичні виклики життя в окупованому Донецьку. В одному просторі були історії Маріуполя та Донецька, а також сусідніх міст цього регіону, які опинилися по різні боки кордону.

Як ми будемо жити разом

Після публічної критики український «приватний національний павільйон» ось уже кілька років не фігурує на Бієнале архітектури. Водночас держава не створила йому жодної альтернативи: немає ані конкурсної процедури, ані відповідальних структур, ані грошей.

Український інститут ще наприкінці 2019 року мав низку перемовин із Міністерством розвитку громад та територій (тоді Міністерством регіонального розвитку та будівництва) про можливість презентації України на архітектурному бієнале у Венеції.

«За регламентом бієнале від кожної країни є лише одна інституція, що може бути комісаром національного проєкту. В Україні за архітектурне бієнале відповідає вищезгадане міністерство. Проте в міністерстві немає (принаймні, не було на той момент) бюджету на цей захід та відповідної процедури (порядку чи положення). Український інститут звернувся з пропозицією стати співорганізатором презентації, але ця ідея не отримала підтримки», — пояснює Тетяна Філевська, креативна директорка інституту.

Поки міністерства перекидають відповідальність за архітектурне бієнале одне на одного, Україна залишається поза світовим контекстом архітектури. Утім, можливо, такий стан справ — симптом хворобливості архітектурних процесів усередині самої країни. Можливо, пасивна позиція держави є результатом недостатнього інтересу чи запиту архітектурної спільноти на прозорий конкурс або зважену концепцію. «Як ми будемо жити разом?» — запитує куратор наступного архітектурного бієнале ліванський архітектор Хашим Саркіс. А чи вирішили для себе, за якими законами будемо жити разом, саме ми?

Фото на обкладинці: «Нове творче об’єднання»