Bird in Flight Prize ‘21

10 улюблених фотографій члена журі Bird in Flight Prize ‘21 Паоло Вудса

Пам’ятаєте нашу класну рубрику «10 улюблених фотографій»? Сьогодні в ній Паоло Вудс — фотограф, дослідник, член журі Bird in Flight Prize. Занурюючись у тему, він розбирає, як влаштоване те чи інше явище: офшори в Сінгапурі або лотереї на Гаїті, яким місцеві жителі вірять більше, ніж уряду. На прохання редакції Паоло обрав 10 своїх знімків, які вважає найкращими, і пояснив чому.
Паоло Вудс
Паоло Вудс

Фотограф, дослідник, співзасновник італійського об’єднання військових репортерів Riverboom. Член журі Bird in Flight Prize ‘21.

Надіслати проєкт на конкурс Bird in Flight Prize ‘21 можна до 10 жовтня, за посиланням.

1

Перше зображення відноситься до тривалого періоду моєї роботи у форматі чорно-білих квадратних знімків. Я був фотожурналістом, але незвичайним. Тоді всі частіше використовували цифрові камери, а я вирішив повернутися до більш повільної фотографії.

З’явилася одержимість швидкістю: ви зробили фото, відправили його до журналу, там його виклали в інтернет — через пару днів, а може, навіть і годин. Я ж хотів зрозуміти війни Америки в Афганістані й Іраку — це було частиною мого проєкту «Американський хаос». Це були дві війни США в Афганістані й Іраку під керівництвом Буша. Я виступав за більш глибоку, а не поверхневу журналістику, тому багато подорожував обома країнами.

Афганці, які радіють тому, що «Талібан» пішов, — це афганці-шиїти, на відміну від талібів, які є сунітами. Шиїти зазнавали жорстоких репресій під час режиму талібів. На фото вони відзначають традиційне свято, яке було під забороною за «Талібану». Зараз це особливо резонує з тим, що відбувається в Афганістані. Можливо, тепер діти цих людей переживають те саме, що і їхні батьки за роки правління талібів у Кабулі.

Це фотожурналістика, але уважна до композиції та сили зображення. У той час я багато працював з журналістами. Практично всі мої проєкти я робив спільно з фотографом Габріеле Галімберті та журналістами Сержем Мішелем й Арно Робертом. Тому мені було нелегко обрати кілька зображень: вони завжди є частиною проєкту, більш широкої історії, де знімки — тільки цеглини в більшій конструкції, тобто в оповіді.

Паоло Вудс

2

Це зображення зроблено в Іраку, воно також є частиною проєкту «Американський хаос». Саме тоді я перейшов до більш класичної фотожурналістики — але, знову ж таки, з великою увагою до мови фотографії. На цих кадрах — іракці з американською зброєю. Це повстання сунітів, яке в кінцевому підсумку призвело до громадянської війни в Іраку, викликаної поваленням американцями Саддама Хусейна.

Я перейшов від знімків зі знаками оклику до знімків зі знаками питання.

Для мене цей час збігся з кінцем проєкту, який почався з мого викрадення. Тоді ж я став переосмислювати штампи фотожурналістики — знаєте, всю цю риторику на кшталт «якщо ваше фото слабке, отже, ви недостатньо близько підійшли». А також переглянув припущення, що фотографія повинна бути шокуючою — такою, щоб ви побачили зображення і сказали: «Боже мій, вау». Я перейшов від знімків зі знаками оклику до знімків зі знаками питання, що, на мій погляд, більш цікаво.

Я почав фотографувати в Ірані після Іраку й Афганістану, географічно Іран якраз знаходиться між цими двома країнами. Там я зустрів Сержа Мішеля, журналіста, з яким ми разом працювали над вісьмома книгами. Я збирався до Ірану з декількома образами в голові. Це щось вбудоване у фотожурналістику, де ви відтворюєте одну й ту ж мову в різних контекстах. А Іран — це місце, з яким на Заході пов’язано дуже багато стереотипів.

Читайте також: Членкиня журі Bird in Flight Prize ‘21 Нюша Таваколян: «Найпростіший спосіб заявити про себе — зіграти на стереотипах»

Приїхавши до Ірану, я почав шукати кадри, які, як мені здавалося, повинен був зробити. Але швидко зрозумів — ці картинки, навіть якщо вони існують там, були дуже маленькою частиною того, що можна побачити у країні. Іран виявився набагато більшим, складнішим і багатовимірнішим, ніж поверхневий образ бородатого хлопця з автоматом Калашникова. Тож я змінив підхід, оповідь, мову, інструменти. Я почав знімати в кольорі, оскільки це одне з найяскравіших місць у світі — тут надмірно яскраві кольори, — що зробило його ще більш цікавим для мене.

Паоло Вудс

3

Це частина проєкту «Китафрика» (Chinafrica), який для мене став великим проривом. До того моменту я вже випустив дві відомі книги, отримав премію World Press Photo за знімки з Іраку, але проєкт Chinafrica все змінив. Це був феномен, про який у той час практично нічого не знали, — про тисячі китайців, які приїздять до Африки й інвестують у неї, не було ні статей у медіа, ні наукових публікацій. Про це явище, яке в дійсності змінює вигляд Африки, було вкрай мало новин. Тому ми з Сержем вирішили розповісти про нього.

Я швидко зрозумів, що фотографувати нічого: це не видовищно, не схоже на війну, не захоплююче. До того ж китайці не давали нам дозволу на зйомку. Фотографувати війну було легше, ніж китайців у Африці.

Мені довелося винайти іншу мову. Я грав із двома типами мов — колоніальною фотографією початку століття (ну, ви знаєте, бельгійські, французькі та британські фотографи в Африці, які документують своє бачення), а також революційною фотографією в Китаї під час правління Мао Цзедуна.

На знімку ми бачимо китайського підприємця, який тривалий час проживає в Нігерії. Він домігся такого успіху, що був обраний африканським вождем і перебував під захистом уряду. Він інспектував будинок, який одна з його численних компаній зводила для американської Chevron. За китайцем біг охоронець із парасолькою, і я подумав — це так добре ілюструє те, що я намагався сказати про китайську Африку.

Я вже говорив про знаки оклику і питання — а така фотографія викликає більше запитань, ніж вигуків. Ще мені подобається багатошаровість цього зображення. Дивлячись на нього, у Китаї сказали б: «О, бачите, яких успіхів ми досягли в Африці», а американці промовили б: «О, „жовта небезпека“, вони збираються завоювати Африку й отримати нову колонію». Що означає фотографія, залежить від того, хто на неї дивиться.

Паоло Вудс

4

Схожа ситуація з четвертим знімком. Працюючи над Chinafrica, я зрозумів, що китайці й нігерійці не говорять однією мовою і бути разом для них — вирок. Не думаю, що де-небудь бачив стільки расизму з боку китайців по відношенню до африканців і навпаки. Вони щиро ненавидять один одного, але потребують один одного з економічних міркувань. Це робить знімок дуже цікавим, тому що звичайне колоніальне фото — це «дивись, які ми щасливі». Наприклад, прибуття бельгійця до Африки або революційні образи, які говорять: «О, як чудово те, чого при комунізмі вдалося досягти в Китаї».

І я зіграв на цьому. Поза китайця нагадує пози Мао Цзедуна, але взагалі він щось пояснює робітникові, який говорить іншою мовою, тому їм потрібно використовувати жести. Придивіться до деталей: взуття китайця — це спецчеревики, а нігерієць взутий лише у капці. Так вам відкриється більше шарів.

Паоло Вудс

5

Коли ви думаєте про Іран, перше, що спадає на думку, — це права жінок. Очевидно, що права жінок в Ірані не такі самі, як у Нідерландах. Однак, як я сказав раніше, Іран знаходиться між Афганістаном та Іраком. І якщо подивитися на країни навколо, наприклад на Саудівську Аравію, то виявиться, що в Ірані прав у жінок набагато більше, ніж де-небудь у регіоні.

Мені говорили, що це постановочний знімок, що жодна жінка в Ірані не може бути дантисткою.

Те, що пригнічення жінок в Ірані існує, не обговорюється. Але мені було цікаво показати, наскільки все складніше. На фото жінка-стоматолог лікує зуби чоловіку. Це зображення було надруковано в журналі Time, і після публікації я отримав багато гнівних листів від іранців, які втекли з країни у 1979 році під час революції і виступають проти ісламського режиму в Тегерані. Мені говорили, що це постановочний знімок, що жодна жінка в Ірані не може бути дантисткою.

Тоді я вирішив знову зламати стереотипи. Разом із Сержем ми виявили, що іранське суспільство дуже суперечливе, тому ми зробили наступне: знайшли багато різних людей з усіх верств — багатих, бідних, релігійних, світських, півничан і південців, жінок і чоловіків, гомосексуалів і натуралів — й об’єднали їх. Так, ніби вони були шматочками пазла і становили портрет іранського суспільства.

Паоло Вудс

67

Коли я жив у Парижі, отримати візу до Ірану було надзвичайно складно. Роками Сержа не пускали до країни, тому я зняв багато історій самостійно. Одного разу я полетів на Гаїті, де мав пробути шість місяців, але залишився на чотири роки. Це збіглося зі зміною колеги, я став працювати з Арно Робертом.

Гаїті — одна з найбідніших країн світу, існує безліч архівів зі знімками бідних гаїтян. Я хотів показати, як суспільство ставиться до того факту, що їхньої держави не існує. Це особливо актуально зараз, коли останній президент Гаїті вбитий.

Читайте також: Валентин Бо: «Мої знімки шокували маму»

Гаїтяни грають у лотерею, називають її банком і ненавидять справжні банки: якщо ви вкладаєте в лотерею, у вас більше шансів на виграш, ніж якби ви поклали гроші до банку. На Гаїті це надзвичайно налагоджена система. Навіть якщо ви перебуваєте в районі, де немає телефонного зв’язку та електрики, там усе одно буде лотерея. Це альтернатива державі.

Я жив у Ле-Ке, невеликому місті на півдні Гаїті на п’ятдесят тисяч осіб. У Ле-Ке майже половина населення неписьменна, мало хто може дозволити собі телевізор, але у всіх є радіо.

Отже, в цьому маленькому містечку п’ятнадцять різних радіостанцій, які представляють усі типи спільнот: є релігійне радіо, радіо вуду, американське радіо, ліве радіо, футбольне радіо тощо. Вони стають дуже хорошим дзеркалом суспільства. Тож я зробив серію портретів на радіостанціях. Мені подобалося це тим, що на радіостанціях нічого знімати, а коли знімати нічого, починаєш думати. На Гаїті я думав більше про те, як працює ця система, а не про те, щоб зробити фотографію про бідняків.

Paolo-Woods Паоло Вудс
Paolo-Woods Паоло Вудс

89

На восьмому фото — офшорна зона. Це ще один тривалий проєкт, на який я і Габріеле Галімберті витратили пару років. Я не економіст, але якби я народився знову, я б вивчав економіку. Було надзвичайно цікаво зрозуміти, що таке офшорні зони. Я гадав, що це щось із фільмів про Джеймса Бонда. Але насправді вони лежать в основі фінансової системи: Amazon не могла б працювати без офшорів, Apple не могла б працювати без офшорів, постачальник бананів Chiquita не міг би працювати без офшорів. Як мені сказали: «Це законно, але не етично».

Це не означає, що офшори — завжди мафія. Найбільше ними користується Amazon, що дозволяє компанії платити дуже низькі податки в порівнянні, наприклад, із районною бібліотекою: вона не може користуватися офшорами, тому платить великі податки.

І ось ми знаходимося в сінгапурській FreePort, одній із найграндіозніших офшорних зон. Це фото ніби імітує сцени з «Джеймса Бонда», але в дійсності ми розповідаємо про те, як працюють фінанси. Тут ми знаходимося біля відкритого басейну в Сінгапурі з краєвидом на фінансовий центр.

Коли ви фотографуєте щось в офшорних зонах, ви повинні знайти іншу мову для історії, бо там немає на що дивитися. Чоловік на знімку працює в офшорній зоні. Він був у Сінгапурі на симпозіумі для великих компаній, присвяченому тому, як уникнути податків. Він показаний таким, що ширяє, що не скутий законами гравітації, як усі інші.

Я завжди кажу, що мої проєкти тривають так довго не через те, що я фотографую повільно, а через величезну кількість досліджень, і це підводить нас до мого останнього проєкту.

Paolo-Woods Паоло Вудс
Paolo-Woods Паоло Вудс

10

Моя остання серія називається «Пігулки щастя» — це найдовший і найскладніший проєкт, над яким я коли-небудь працював. Він вийшов у форматі книги, представлений на виставці в музеї Швейцарії, також був опублікований у журналі Internazionale. Це ще й кіно, і я вперше створюю свій фільм.

Після офшорних зон я хотів зняти ще один проєкт про індустрію, і тут ідеться про фармацевтичну промисловість. Я зробив його з Арно Робертом. Він швидко зрозумів, що, працюючи над проєктом про індустрію, я не збираюся фотографувати лабораторії, не займаюся журналістськими розслідуваннями, не хочу підіймати скандал. Я просто намагаюся зрозуміти, а потім, можливо, пояснити, як працює система.

Якщо ви маленькі на зріст, ми дамо пігулки для росту; якщо у вас не встає, дамо віагру, якщо ви в депресії — у нас є пігулка для щастя. Ідея полягала в тому, щоб зробити проєкт про нас як споживачів і наше прагнення хімічного щастя.

Пігулки замінюють нам релігію та філософію.

Проєкт почався з фармацевтів на Гаїті. Це неосвічені продавці, які ходять і пропонують пігулки, нічого про них не знаючи. У них є все, це лікарська бульбашка і вежа обіцянок. Людям потрібно хотіти ці пігулки; їм потрібно бажати їх, наче вони цукерки. Вежа на фотографії виглядає чудовою метафорою такої обіцянки.

Терміни реалізації проєкту збіглися зі спалахом коронавірусу, і це неймовірно. Клянуся, я цього не планував. Ми монтували фільм у швейцарських горах, тож увесь світ для нас зупинився. Я не міг повернутися до Італії до своєї родини, і ми з Арно подумали: можливо, нас врятує вакцина? Наші відносини з ліками дивні.

Люди питали у нас, що таке пігулки щастя. Одна з таких пігулок — пентобарбітал, який у Швейцарії дають, щоб допомогти уникнути самогубства. Там ми знімали людину, яка хотіла накласти на себе руки, і для неї пентобарбітал став пігулкою щастя. У одному з регіонів Перу, в якому ми побували, чверть дівчат завагітніли до вісімнадцяти років. Протизаплідні пігулки дають їм контроль, тож для них це і є пігулка щастя. У Тель-Авіві ми знімали гея, який приймає препарати для запобігання зараженню ВІЛ. Кілька років тому він відчував страх кожного разу, коли у нього зав’язувалися стосунки. Але тепер він приймає пігулку і у нього є щось на зразок хімічного презерватива.

У будь-якій ситуації є пігулки. Вони замінюють нам релігію та філософію.

Паоло Вудс


Фото Паоло Вудса: Магалі Дугадос

489

13

170
218

Більше матеріалів