Кіно

Казка про втрачений «Час»: Чому новий фільм Ш’ямалана поганий, але його не можна пропускати у прокаті

Новий фантастичний трилер на межі хорора М. Найта Ш’ямалана «Час» критики називають першою великою творчою удачею режисера від часів «Знаків» і «Таємничого лісу». Олексій Росовецький розповідає, що Ш’ямалану при цьому зовсім не вдалося і чому, хоч і книжка — краще, кіно все ж варто подивитися.

Обережно, в тексті є спойлери. Але в основу «Часу» ліг графічний роман «Замок із піску» Фредеріка Пітерса та П’єра Оскара Леві, тож комусь сюжет уже знайомий.

Картина починається оманливою ​​ідилією: курорт на березі океану, шикарний готель, безтурботні ігри дітей, і тільки розмова двох дорослих (Гаель Гарсіа Берналь, який красиво старіє, і висхідна зірка з Люксембургу Вікі Кріпс) та напад епілепсії в однієї з туристок (британка нігерійського походження Ніккі Амука- Берд) додають тривоги. Але коли вся компанія приймає пропозицію менеджера готелю відпочити на віддаленому безлюдному пляжі, стає зрозуміло, що буде біда.

На цьому пляжі туристи починають незбагненним чином старіти: рік життя йде за годину. Люди похилого віку вмирають, діти дорослішають на очах. Стан психозу підсилює чужинець, що прибився (перша велика роль британця Аарона П’єра), а знайдені залишки чиїхось речей натякають на те, що живим з цього острова ще ніхто не йшов.

Коли вся компанія приймає пропозицію менеджера готелю відпочити на віддаленому безлюдному пляжі, стає зрозуміло, що буде біда.

фильм Время

Чим більше дивних і незбагненних подій відбувається на пляжі, тим вище градус параної. Герої метушаться берегом, намагаючись знайти вихід, але чомусь не можуть цього зробити — тут не позбавлений кіноманського кокетства Ш’ямалан зарив у піску великоднє яйце, що відсилає до «Янгола-винищувача» Луїса Бунюеля. Очевидно, що все це підлаштовано, але ким і з якою метою?

Не дарма у фільм був запрошений Кен Люн, добре знайомий шанувальникам серіалу «Залишитися в живих». Саме його персонаж помічає на віддаленому острові якусь фігуру і відблиски від об’єктива камери — прямо як у серіалі. Залишається зрозуміти, хто спостерігає за героями і навіщо.

Що не так із «Часом»

Як мінімум, кастинг. Крім Берналя і Кріпс серед млявого акторського ансамблю можна виділити австралійську модель Еббі Лі Кершоу і британця Руфуса Сьюелла, якого ви можете пам’ятати за роллю обергрупенфюрера СС Джона Сміта в серіальній екранізації «Людини у високому замку». Тільки проблема в тому, що закохане подружжя на екрані здається чужими людьми.

Сьюеллу з його харизмою роль вдалася найкраще за всіх. Будь-якому акторові відомо, що грати негідників цікавіше навіть за слабкої драматургії, — більше барв. А ось іменитий мексиканець Берналь, який пригасив свій темперамент заради ролі американського страхового аналітика, виглядає досить блідо. Грати йому, по суті, нічого.

Чорно-біла фантасмагорична трагікомедія. За сюжетом після званої вечері представники вищого класу виявляють, що не можуть залишити вітальню: містичні причини не дозволяють їм перейти через поріг.

фильм Время

Зібрати в замкненому просторі героїв, які являють собою соціальний зріз, — принцип англійського детективу. Так створювався, наприклад, нещодавній хіт фестивалю «Санденс» — «Перевертні всередині» режисера Джоша Рубена, забавний кросовер комедійного хорора і соціальної сатири. Рубен замість образів використовує соціальні маски: два геї, реднек, коп, ультраправий тощо. Саме їхнє зіткнення і висікає з фільму сатиричний ефект.

Ш’ямалан же добирає своїх жертв за іншим принципом. Якщо у графічному романі соціальні та міжрасові проблеми загострені, то у фільмі, незважаючи на відмінність рас, усі персонажі із заможного середнього класу. Крім соціального статусу їх об’єднує ще дещо, що пожирає героїв глибоко зсередини (привіт Агаті Крісті з її «Десятьма негренятами»). Утім, тут починається власна інтерпретація Ш’ямалана, чиї фільми завжди відрізнялися фінальними твістами. Щоправда, твісти ці більше нагадували погані анекдоти.

Фільми Ш’ямалана завжди відрізнялися фінальними твістами. Щоправда, вони більше нагадували погані анекдоти.

Діалоги під стать картонним героям, які їх вимовляють. Чи не найбільш кумедна знахідка пов’язана зі згадуванням фільму Артура Пенна «Закрути Міссурі»: його назву ніяк не може згадати герой Сьюелла, який поступово втрачає пам’ять. Але це, загалом, черговий кіноманський жарт Ш’ямалана.

Відповідно, коли трилер видихається і стає зрозуміло, що герої приречені, режисер вирішує розігнати нудьгу і змінює жанрову оптику — «Час» обертається боді-хорором. Від цього моменту Ш’ямалану відмовляє смак. Сцени загибелі героїв усе більш огидні, а сюжет остаточно втрачає залишки здорового глузду.

В уважного глядача виникне і друга серйозна претензія до режисера, який підійшов до теми старіння і смерті з легковажністю, що лякає не менше, аніж жахлива ситуація, в якій опинилися герої його фільму. Тема часу, що витікає крізь пальці, як пісок, не викликає ані найменших рефлексій ні у творців, ні у героїв. Хоча, здавалося б, їм варто було поставити собі питання: чому це відбувається зі мною? І чому це відбувається з іншими? Тим більше що глядач уже склав два плюс два і починає здогадуватися сам.

фильм Время

«Час» — далеко не перший випадок, коли графічний роман виявляється набагато глибшим твором, ніж екранізація. Навіть обласкане критикою «Курча з чорносливом», поставлене самою авторкою графічного оригіналу Марджан Сатрапі, незважаючи на пряну атмосферу і прекрасний кастинг, так і не змогло передати чарівність книги. Тим часом фільм Ш’ямалана все ж є за що похвалити.

Що з «Часом» так

Хоч його сюжети і відрізняє феєрична дурість, Ш’ямалан — геніальний ремісник. Він «думає» камерою, а не серцем або головою. Усе, пов’язане з технічною частиною, — операторська робота, світло, монтаж, колірна палітра тощо — в його стрічках завжди на рівні. У цьому плані Ш’ямалан здається набагато удачливішим братом свого співвітчизника Тарсема Сінгха, автора «Клітки» і «За межею». Його картини настільки ж безглузді та прекрасні, але приносять у прокаті суттєво менше грошей.

Зверніть увагу: майже вся дія «Часу» відбувається в одній локації, на пляжі, але як мінімум від першої половини фільму неможливо відірватися. Щоб передати сум’яття героїв, камера знаходиться в безперервному русі, фіксуючи їх у незвичайних, майстерно скомпонованих кадрах. Дихання смерті, що виходить від персонажів, контрастує з красою екзотичної природи, блакитним небом і золотим піском.

«Час» — це фільм більшою мірою про кіно, ніж про що-небудь ще.

Зістаріючи своїх героїв, Ш’ямалан використовує не тільки грим, але ще і розфокус — досить витончений прийом. А рваний монтаж передає темп оскаженілого часу, який тепер рухається нерівномірними поштовхами, причому для кожного персонажа з різною швидкістю. Нарешті, стрічка знята на 35-міліметрову плівку. Не дивно, що на екрані з’явиться і сам самовдоволений Ш’ямалан за камерою (є у нього хічкоківська слабкість до камео). Тому що «Час» — це фільм більшою мірою про кіно, ніж про що-небудь ще.

Сьогодні, коли художні картини знімають з недбалістю телефільму, такий візуальний бенкет здається навіть надмірним для дрібнички на зразок «Часу», чергового літнього блокбастера, під який годиться скоротати пару годин із попкорном. Хоча б заради цього (візуального виконання, а не попкорну) дивитися — обов’язково.


Фото: Everett Collection

5 238

47

71
386

Більше матеріалів