«Трупів на вулицях було більше, ніж на фото»: Звільнені мешканці Бучі

— Ми з чоловіком жили і працювали в Бучі. У нас приватний будинок, що знаходиться практично в центрі міста біля висоток, а з іншого боку поле. Поруч у багатоповерхівці я винаймала приміщення для моєї мовної школи.

Менше тижня від початку війни ще був зв’язок, інтернет, вода тощо, але потім усе зникло. Нам пощастило, що ми жили у приватному будинку, — мали у дворі власний колодязь і лишалися з водою весь цей час. Знаю, що людям, які сиділи в підвалі багатоповерхівки, доводилося зливати воду з батарей. Але за водою треба було виходити дуже рано, щоб не потрапляти на очі російським військовим, бо вони з вулиці могли нас бачити. Танки стояли мало не під домом.

За водою треба було виходити дуже рано, щоб не потрапляти на очі російським військовим. Танки стояли мало не під домом.

Також врятувало те, що за будинком у нас була літня кухня з пічкою, де ми готували їжу. І вхід до льоху знаходився там же, тож ми могли швидко сховатися. Так, коли снаряд впав десь за 10 метрів від нас і вмить повилітали шибки, двері, то ми встигли буквально за секунду спуститися в той льох. Думали, вийдемо, а вже нічого немає навколо, але снаряд лише зробив величезну яму на городі сусідів.

Свекруха відмовлялася їхати з Бучі, як і багато людей старшого віку: всі казали, що більше ніде нікому не потрібні. До всього я боялася їхати через російський блокпост, хоча про всяк випадок повидаляла з телефона все, що могло здатися підозрілим, усі номери, підписані словом «учень», — не хотіла, щоб дізналися, що я вчителька. Тож через це ми й лишалися на початку, а потім евакуюватися вже й не було змоги. Останній «зелений коридор» був 21-го числа, проте він тривав хвилин п’ятнадцять і відбувся без попередження. І коли мій чоловік підійшов на місце, то побачив лише автобуси, що вже їхали.

Чоловік час від часу усе ж виходив, щоб спробувати дізнатися щось про евакуацію, — зв’язку ж не було, треба було йти до міської адміністрації. Звісно, це було ризиковано, бо йти доводилося або через вулицю з танками, або через поле, де військові теж ходили. Якось я визирнула у вікно на той бік і побачила десь 30 касок, що йшли повз.

Ми постійно чули вибухи, стрілянину. Але найбільше мене лякали поодинокі постріли. Чоловік намагався мене заспокоїти, казав, що це перестрілка, але ж ні, було чутно саме одиничні постріли, наче була якась конкретна ціль. Він у принципі мало розповідав про те, що бачив виходячи, тож повною мірою я дізналася про все, що відбувалося у Бучі, вже після від’їзду. Але пам’ятаю день, коли він прийшов додому і розплакався. Тоді вже почав мені розповідати, як вони з іншими чоловіками збирали всі ці трупи. Тобто їх раніше на вулицях навіть більше було, не так, як зараз, поодинокі, що всі ми бачимо на фото.

Ми постійно чули вибухи, стрілянину. Але найбільше мене лякали поодинокі постріли.

А одного разу у полі після початку комендантської години він зустрів російського військового. Звісно, все могло б дуже погано закінчитися, але виявилося, що цей військовий українець, тому він його просто відпустив. Тобто українець, який колись переїхав до Росії.

Виходити усім можна було лише з білою стрічкою на руці. Військові постійно всіх перевіряли на вулиці, дивилися документи, змушували роздягнутися — наче татуювання шукали. І ще не можна було використовувати жодний транспорт. Чоловіка, який на мопеді віз воду людям у сховище, розстріляли.

Десь за два тижні я почула, що у сусідів працює генератор, тож ми трохи зарядили телефони, зловили зв’язок — доводилося для цього підійматися на горище. Ми зв’язалися з рідними із Лісової Бучі, це між Бучею та Ірпенем: виявилося, що вони вже виїхали. Казали, що там узагалі було дуже страшно, бо все, що летіло з Бучі в напрямку Ірпеня, могло не долітати і падати на приватні будинки. Усе палало. Рідні мої пішки йшли до Романівки, звідки змогли евакуюватися.

Ми бачили, як військові ходили по всіх будинках, часто все трощили. Заходили і до нас. Не знаю — може, їх зупинило те, що вийшла літня свекруха, може, все залежало від того, хто саме заходив, але вони просто пішли. Видно було, що це в основному якісь буряти чи якути. І, мабуть, нас вберегло, що цей прихисток у літній кухні був досить непримітним. Та й будинки їх сильно не цікавили, вони більше мародерили торговельний центр.

Одного дня, коли чоловік пішов дізнаватися, чи буде евакуація, й довго не повертався, у мене почали здавати нерви і я зробила велику дурницю, але пішла його шукати. Побачила, що двері мого мовного центру відчинені, та зайшла глянути. Усередині все було розкидано, наче там штаб був якийсь, — видно, що пили каву. Але одна річ досі не вкладається у мене в голові. Там була дошка, маркери, і вони, звісно, написали слово «Россия», а ще «Слава антитеррористической операции». Та найбільше мене вразили слова «Прасти и пойми», написані на стіні. Саме так, через «а», але річ не в цьому: який же це цинізм.

Вразили слова «Прасти и пойми», написані на стіні. Саме так, через «а», але річ не в цьому: який же це цинізм.

Те, що нас оминуло усе найгірше і що ми змогли виїхати, диво. Останній тиждень ми жили в чужій квартирі ближче до міської адміністрації, бо постійно чекали на евакуацію. Повертатися до будинку було б ризиковано, ми буквально пройшли повз танки і військових. У квартирі ми знайшли матрац і спали на ньому у ванній. Однієї ночі снаряд прилетів у цей будинок, хоча здалося, що буквально в нашу квартиру — настільки нас підкинуло, — але насправді через під’їзд.

Офіційної евакуації все не було, але 1 квітня ми дійшли дізнаватися про неї аж до лікарні, а так далеко від дому я ще не заходила, тож ми вирішили пройти ще. І тут нам назустріч їде машина, біла з червоним хрестом, і водій запитує, чого ми не евакуюємося. Це волонтери організували вивезення поранених і літніх людей. Нас посадили у легкову машину, що їхала в супроводі. Інше супроводжуюче авто було з розбитим від пострілу склом. Ми знали, що ворожа техніка вже поїхала з міста, але все одно було страшно: раптом вона чекала нас десь за Ворзелем.

Дорогою я звернула увагу на один великий ЖК із дірою. Навіть перепитала у працівника МНС, який нас віз, чи означає це, що у будівлю спеціально цілилися. Бо можна ще зрозуміти, що будинки згоріли, коли поруч впав снаряд, але тут вочевидь не випадково зачепило, а спеціально.

Найбільше я переживала через доньку. Їй якраз виповнилося 4 роки, але ми навіть не знали того дня, що це її день народження: просто втратили відчуття часу. Зараз ми у безпеці, але вона може мене запитати, чого двері під’їзду пошкоджені, чи в них стріляли. А вони просто старі. Першої ночі засинати було дивно — незвично тихо. Там ми лягали, тільки-но сутеніло, всі вікна завішували, щоб не видно було, що ми взагалі є. Зазвичай між 19:00 і 20:00 у них була пауза, а потім починали стріляти. І ось донька моя, теж чуючи тепер цю тишу, запитує: а що, сьогодні не будуть стріляти?

— Виїхати з Бучі у нашої родини не вийшло: у мого тата Паркінсон, і влітку він переніс дуже складну операцію. Дорогу до місця збору евакуйованих він би не подужав. Ми з татом намагалися вмовити маму поїхати, але вона не погодилася, потім вони вмовляли мене — я теж не захотів їх залишати.

Десь у десятих числах березня за нами мали приїхати волонтери машиною. Ми чекали чотири години — нікого. Виявилося, що волонтерів росіяни в місто не пускають — стріляють по авто без пояснення.

Наш будинок почали бомбити 19 березня. Почувши вибухи, ми вибігли на вулицю і сховалися в якійсь технічній споруді. Зараз про це навіть смішно згадувати: якби снаряд влучив туди, від цього будиночка нічого не залишилося б. Якось у дитинстві мені довелося тікати від скаженого собаки. Я відчував жах, але якоїсь миті відкрилося друге дихання, і я зміг врятуватися. Під час бомбардування я теж відчував жах, але друге дихання не відкрилося. Ці почуття не передати словами. Мозок дає тобі сигнал бігти в один бік, але тіло біжить в інший. Три дні після цього я чув звуки вибухів, навіть коли на вулиці було тихо (плаче. — Прим. авт.).

Під час бомбардування мозок дає тобі сигнал бігти в один бік, але тіло біжить в інший.

Коли бомбардування закінчилося, ми спустилися до підвалу, в якому прожили майже два тижні. Проблем із їжею у нас не було. В один із днів керівництво міста дозволило брати продукти з «Новуса» та «АТБ» — мабуть, домовилося з адміністрацією цих торговельних мереж. Наші сусіди привезли візки з найнеобхіднішим: кашами, водою та туалетним папером.

Якось російські танки стріляли по вежі водоканалу, що неподалік від нас. Одного разу схибили: снаряд влучив у наш будинок, зруйнувавши його частину. Але нам пощастило — наша квартира вціліла, у сусідів повилітали шибки. Але це все дрібниці, скло можна замінити.

Перші російські солдати, які увійшли до Бучі, поводилися нормально — не лякали зброєю, казали, що по мирних жителях не стрілятимуть. Коли мене не було вдома, вони прийшли до батьків, але говорили з ними шанобливо: офіцер бачив, що в тата тремтять руки.

Потім тих солдатів відправили на Київ, і ті, що прийшли замість них, поводилися вже по-скотськи. Глянеш на солдата, а він кричить: «Не дивися, стрілятимемо!» Через кілька днів окупації я навчився по обличчю визначати, стрілятиме росіянин чи ні. Якщо він повертається у твій бік різко — добра не чекай.

Солдати постійно шукали квартири, з яких видно все місто. Спочатку просили ключі, потім просто виламували двері. Вони виносили з квартир все, що їм подобається. Приходячи з обшуками, забирали телефони та сім-карти. Свої ми ховали в пачці з прокладками та за іконами — росіяни їх не чіпали.

Російська армія ставила свою артилерію у дворах, намагаючись заховати її за високими будинками. Стріляли у бік Ірпеня. У деяких із цих будинків були люди. У нашому дворі стояла гармата великого калібру. Звуки її пострілів були настільки жахливими, що, почувши перші два, сусіди, які ще знаходилися в будинку, вирішили поїхати. При цьому вони ризикували життям.

Якось я почав підраховувати, скільки пострілів зробить гармата в нашому дворі за день. Вийшло близько п’ятисот, іншого разу — дві тисячі. Було страшно, але потім стало страшніше. Російських солдатів і гармат дедалі більшало, стріляли вони дедалі частіше (плаче. — Прим. авт.).

Від інших я чув, що росіяни, які виходять з українських міст, рівняють їх із землею артилерією. Тому коли одного дня гуркіт гармат у нашому дворі припинився, ми всі дуже злякалися. Година тиші, дві години тиші, три години тиші — це був страшний час, ми були нажахані (плаче. — Прим. авт.). Уже потім, коли хтось, у кого з’явився зв’язок, сказав, що росіяни перейшли білоруський кордон, ми видихнули.

Коли одного дня гуркіт гармат у нашому дворі припинився, ми дуже злякалися.

Щоранку я прокидався і не знав, чи доживу до вечора. Коли була можливість послухати новини по радіо, ми кожну перемогу ЗСУ сприймали з гордістю (плаче. — Прим. авт.)… Вдумайтеся: наша змучена корупцією країна, де ще кілька років тому не було нормальної зброї, дає відповідь ворогу. Хлопці із ЗСУ роблять велику справу. Але нам до останнього не вірилося, що вони дійдуть сюди. Коли я побачив наших солдатів, у мене потекли сльози (плаче. — Прим. авт.).

Ви не подумайте, я весь час був зібраний. І взагалі: наші люди — кремінь, діяли весь час як один організм. Це я тільки зараз дозволив собі поплакати (знову плаче. — Прим. авт.).

— 26 лютого я дізналася, що росіяни заходять у місто. Я пішла в центр за їжею, але мене не пустила тероборона, пояснивши, що проривається ворожа колона. Тоді її розбили.

Наступного дня я прийшла на те саме місце і побачила близько 20 одиниць розбитої російської техніки. Поряд лежали речі. Запам’ятала одне прізвище на куртці — Магомедов. Нас попередили, що росіяни ще ховаються в місті, але людям було байдуже. Зібралося близько 50 жителів. Деякі були з дітьми й показували їм, що наробили росіяни. Я забрала собі на згадку дещо з їхніх речей: дезодорант, сухпайок, рюкзак. Мені було дуже радісно, що росіян женуть з нашої землі. Я була впевнена, що так буде постійно.

Жодного разу в Бучі я не чула сирену. Про повітряну тривогу дізнавалася з телеграм-каналів та за гуркотом літаків. Не знаю, як це робили інші. Уранці 4 березня на сусідню вулицю вперше прилетіли міни. Я схопила турнікет, побігла надвір і побачила загиблого дідуся, який сидить на стільці. Він досі там, його так і не поховали. Його дружина була в істериці, й нам довелося пообіцяти їй дивитися за їхніми собаками.

Наступного дня вранці я прочитала, що в місто заходять російські війська. А вже ввечері на наше подвір’я прилетіла міна. Паркан розтрощило, опалубку було зруйновано, побилася шибка. У сусідів не було даху. Обстріл тривав 12 годин. Але я тоді видихнула: колись читала, що двічі в одне й те саме місце артилерія не б’є.

Світло, опалення, вода та газ зникли ще наприкінці лютого, а 4 березня — інтернет. У будинку було 13 градусів, ми спали під трьома ковдрами, всі разом, в одязі. Постійно хилило в сон. Продуктів було вдосталь, але через стрес їсти не хотілося. Уперше я нормально поїла, тільки коли залишила місто. Парадоксально, але коли все зникло, психологічно стало легше. Сім’я ніби взяла себе в руки, бо всі зрозуміли, що зараз не час занепадати духом. Щоб відволіктися, ми пригадували родинні історії, грали в ігри, мама іноді молилася. Коли Бучу окупували, стало тихіше й на вулиці.

Уперше мені було страшно 7 березня, коли в дім наших родичів зайшли 30 озброєних росіян, що приїхали на БТРах. Їхнього сусіда вони вбили. Ми з сестрою прийшли через 20 хвилин після того, як окупанти залишили будинок. Слухаючи родичку, я відчула сильну нудоту і мало не виблювала. Я знала, що якщо росіяни прийдуть в наш дім, то мені п***а. У моїй кімнаті лежав одяг із символікою ЗСУ, що залишився від колишнього хлопця, а на стіні висів великий постер з «Азовом». Удома я одразу почала ховати ці речі. Деякі документи закопала біля будинку, одяг змішала з брудною білизною, а телефон поклала у порожнечу за полицею.

Я знала, що якщо росіяни прийдуть в наш дім, то мені п***а.

Про перший «зелений коридор» ми дізналися вранці 9 березня, коли я дивом зловила інтернет. Тоді масово почали їхати сусіди. Наступного дня вирішили їхати з Бучі й ми. Я опиралася до останнього: це був мій дім, я не розуміла, чому маю його залишати. Загинути також було не страшно — це, напевне, швидко. Я боялася, що мене зґвалтують росіяни. Про такі випадки я вже чула від знайомих.

Урешті-решт батько сказав, що зв’яже мене та вивезе силоміць, якщо буде потрібно. Ми зібралися за 10 хвилин. Залишили пікап (такі великі автівки росіяни одразу розстрілювали), техніку, коштовності, взяли тільки одяг, кішку та собаку.

Загинути було не страшно — це, напевне, швидко. Я боялася, що мене зґвалтують росіяни.

Дорога з Бучі до Києва тривала чотири години. За цей час ми проїхали чотири російських блокпости, нас жодного разу не зупиняли і не перевіряли. Заздалегідь ми порізали біле простирадло, прикріпивши клапті до кожного з вікон. Росіяни в Бучі виглядали неохайно, одяг на них був то завеликий, то замалий, а на блокпостах були вдягнені у крадену українську форму. Дорогою траплялися розчавлені автівки та тіла людей — я намагалася не дивитися.

Я знову потрапила до Бучі 3 квітня. Коли ми під’їжджали до будинку, я заплакала. Першими увійшли військові і перевірили, чи не замінований він. Моя родина знала, що росіяни були в нас: ті телефонували батькові 11 березня (візитівки знайшли на столі) і хвалили будинок. Було бридко бачити, що вони копирсалися в моїй білизні, спали на наших матрацах, невідомо навіщо розбили люстру. Речі майже не чіпали, забрали тільки мій теплий одяг.

Їхати назад до Києва було ще важче. Тепер я не знаю, чи повернуся до Бучі. Я дуже чекала на звільнення міста, але не такою ціною. І тепер не знаю, чи зможу знову ходити вулицями, де лежали трупи. У березні я щосили намагалася потрапити у ЗСУ, щоб захистити свій дім, — мене не взяли. Хоча я досі прагну стати військовою, найбільшою моєю мотивацією було допомогти звільнити Бучу.

У місті казали, що найжорстокішими виявилися буряти та кавказці. Я бачила тільки перших, другі засіли у тій частині міста, де потім знайшли найбільше трупів цивільних. Російські строковики казали деяким нашим містянам, що вони не хочуть тут бути та воювати, але це їх не виправдовує. У мене немає образи на командування ЗСУ через те, що Бучу оточили. В усіх жертвах винні тільки росіяни, їх я ненавиджу.

Фото на обкладинці: Vadim Ghirda/AP Photo