Треба звикати до землі: Кладовища як частина ландшафту

Олексій працює над проєктом з листопада 2019 року, і за цей час він встиг відвідати більше 100 кладовищ по всій Україні. У цій, свого роду, типологічній серії він досліджує те, як кладовища стають частиною повсякденного життя.

Частина цих знімків була виставлена ​​в рамках фестивалю Earthmate у київському ботсаду Гришка. Фотографії настільки обурили деяких відвідувачів, організаторів фестивалю джазу та глінтвейну від агентства Svitlo Concert, що проходив тут у той же час, і працівників ботсаду, що вони навіть намагалися завісити роботи або перемістити їх. У кількох матеріалах, що розповідають про цю ситуацію, основна увага приділялася наявності або відсутності цензури у тому, що сталося. Але сам Олексій не зрадів, що акцент змістився з проєкту на ситуацію довкола нього. Тому Bird in Flight поговорив з фотографом про те, що ж він хотів показати у своїй цвинтарній серії.

— Відправною точкою моїх проєктів зазвичай стає особисте потрясіння від побаченого і осмисленого, так було і в цьому випадку. Проїжджаючи повз православні кладовища, що рясніють буйством фарб, я помітив, як на високій швидкості побачене перетворюється на суцільний імпресіонізм, в якому все підпорядковано мазкам. Власне, цей секундний досвід і підштовхнув мене до роздумів.

Спочатку я знімав на кладовищах все підряд — мене просто надихала їх візуальна складова. Але все змінилося, коли я вперше опинився на кладовищі, розташованому посеред міста. Воно було вбудоване в ландшафт, оточене магазинами, житловими будинками, дитячим майданчиком — стандартною інфраструктурою будь-якого населеного пункту. Це так вразило мене, що тепер я їжджу містами у пошуках подібних локацій.

Років сто-двісті тому кладовища так і влаштовували, але з часом концепція змінилася — тепер вони на міському балансі, там діють правила відвідування, є своя інфраструктура, охорона, огорожі й навіть екскурсії. Це добре помітно на прикладі Байкового або центрального кладовища у Львові. При цьому з маленькими кладовищами в безіменних містах усе інакше: пів паркана немає, на торці зупинка маршруток, з іншого боку — магазин, сама територія занедбана і, здається, всім заважає посеред міста.

На тому ж Байковому просто так не викопаєш могилу, там ховати престижно — це коштуватиме дорого. У невеликих населених пунктах правил менше і вирішити, де ховати близьких, набагато простіше. І чим далі від умовного мегаполісу, тим сильніше відчувається вплив релігійного й емоційного мислення. У сучасній столиці вже складно уявити дитячий майданчик або хлібний магазин поруч із могилами. Я ж переконаний, що людина, яка розвішує білизну перед хрестами і духами пращурів, набагато глибше пов’язана з природою і, як наслідок, з Богом. А це заслуговує на увагу.

Людина, яка розвішує білизну перед хрестами і духами пращурів, набагато глибше пов’язана з природою і, як наслідок, з Богом.

На форму кладовища впливає і національна приналежність. Дуже самобутні, наприклад, єврейські та німецькі, а українські кладовища завжди строкаті. Усе як у людей, які точно так же відрізняються в залежності від своєї національності й культури.

З вибором локацій для проєкту все непросто, оскільки не існує умовного каталогу, де я міг би подивитися всі варіанти. Так, найбільші кладовища є на гугл-картах, але якраз вони найменш цікаві. Зазвичай я спеціально приїжджаю в нову область і просто відвідую всі кладовища, які вдається знайти. Часто повертаюся по кілька разів, тому що влітку через дерева може бути не видно будинків, які важливі для знімка, а взимку навпаки. Є місця, які я фотографую вночі.

На сьогодні я відвідав понад 100 кладовищ у різних областях України, але мій проєкт ще не закінчений. За осінь і зиму планую дослідити західну частину країни, Одеську область і східні регіони.

Коли мені запропонували взяти участь у виставці, я й подумати не міг, що проєкт викличе подібну реакцію. Здавалося б, чим може здивувати міський пейзаж? Вважаю, справа в тому, що люди панічно бояться смерті і всього, що з нею пов’язане. При цьому можуть абсолютно спокійно проводити час на кладовищах, випивати там і веселитися. Також є момент ментальної ксенофобії: ми абсолютно органічно почуваємося поряд з могилою близької людини, але вигляд чужої могили або великої кількості поховань викликає у нас відторгнення.

Люди панічно бояться смерті і всього, що з нею пов’язане. При цьому можуть абсолютно спокійно проводити час на кладовищах, випивати там і веселитися.

Мені здається, мій проєкт може працювати в різних просторах, але і сприйматися буде по-різному. У публічному вийшло добре: ми вбудували картини в природу ботсаду, і вийшло певне нашарування сенсів, а ідею про те, що людина є частиною природи, роботи передають дуже вдало. У галереї це буде виглядати цікаво завдяки деталям. Роботи зняті на середній формат і надруковані у великому розмірі, щоб можна було все розгледіти і зануритися в атмосферу.

У майбутньому я б хотів зробити і книгу. З одного боку, можна дивитися на проєкт як класичну типологію за прикладом Бехерів, з іншого — це фактична фіксація продукту діяльності людини та її тотальної релігійності.