Фотопроект

Мені час, але я боюся: Проєкт про те, як підготуватися до смерті

Бабуся фотографки Олівії Фернандез уже готова піти, але, як і всі, боїться цього. Олівія знаходиться поруч і намагається полегшити для неї цей шлях, дізнаючись багато про смерть і про те, як перестати її боятися.

Олівію Фернандез завжди цікавили гострі теми. Вона зняла проєкти про запобігання самогубствам і метамфетамінову залежність, присвятила фотоісторію братові, який загинув двадцять років тому, а зараз працює над проєктом про ментальне здоров’я у США. «Бабуся Одетта» — ще одна особиста історія для Олівії, в якій вона порушує питання, що стосуються всіх нас.

Олівія Фернандез

Документальна фотографка. Народилася в Бордо, Франція. Вивчала економіку і науку в Парижі. З 2015 року займається фотографією. Навчалася креативних практик, документальної фотографії та visual journalism («журналістика через картинку») в International Center of Photography в Нью-Йорку. Володарка студентського гранту американського видання Photo District News.

— Додому, до Франції, я повернулася в березні 2020-го, коли почався локдаун. Хотілося бути ближче до родини на випадок, якщо що-небудь станеться, але я й уявити собі не могла, наскільки це затягнеться. Гадала, погостюю пару місяців, доки не стане краще, і повернуся до Нью-Йорка. Але краще не ставало, тому у вересні я вирішила жити між Біарріцем і Берліном.

Ми з сім’єю були близькі, але коли я залишила Францію двадцять років тому і стала рідко повертатися більше ніж на кілька днів на Різдво, ми дистанціювалися. Тож цей приїзд спочатку був для мене викликом. Я почувалася чужинцем, який потрапив у випадкову родину і тепер йому доводиться бути частиною розмов за обіднім столом. Тоді як я вже навіть не думаю по-французьки. Але все це переросло у досвід, який дуже наповнює, за що я вдячна.

Я змогла проводити багато часу зі своєю бабусею, якій 95 років. Вона вже готова піти, однак боїться цього. Бабуся каже про своє бажання останні пару років, оскільки її здоров’я погіршується і вона відчуває фізичний біль. Але, як і багато хто, вона не хоче помирати на самоті.

Бабуся каже про своє бажання останні пару років, але, як і багато хто, вона не хоче помирати на самоті.

Про що думає людина, яка готується піти? Хтось, хто прагне цього не тому, що не хоче жити, а тому, що відчуває, що вже досяг кінця? Як звільнитися від страху смерті? Чи можемо ми навчитися вмирати? Постійне перебування біля бабусі на тлі глобальної пандемії, спостереження за її спокоєм при всіх внутрішніх переживаннях дали мені змогу замислитися про смерть і своє ставлення до неї. За допомогою фотографії я хочу супроводити бабусю на цьому шляху і полегшити його.

Мені дуже рано довелося зіткнутися зі смертю, зрозуміти її та прийняти — мій брат загинув через нещасний випадок у 1999 році, і, мабуть, це вплинуло на мою роботу найбільше. Мій найперший фотопроєкт — «Сам, у тиші» — про нього, це був як спосіб возз’єднатися з ним, так і прагнення прийняти печаль і темряву всередині мене. Я зрозуміла, що вони — джерело мого натхнення.

Так я виявила, що мене приваблюють глибокі емоційні теми. Спочатку вони допомагали мені знайти відповіді на особисті питання, а потім — підтримати людей у подібній ситуації. Поки я жила у США, то працювала над двома проєктами, головний з яких — «Ви пропустите світанок, якщо заплющите очі» про запобігання самогубствам. Інший мій проєкт — про метамфетамінову залежність в Арканзасі. У своїх роботах я шукаю відповіді на питання про те, як ми зустрічаємо складні ситуації та емоції та як нам говорити про це.

Одного разу я натрапила на таку фразу: «філософія про те, щоб навчитися вмирати». Я гадаю, щоб навчитися вмирати, потрібно краще розуміти життя і звільнятися від речей, які ми не можемо контролювати. Приймати свою долю і жити на повну, доки ми тут.

1 285

24

429
61

Більше матеріалів