Проєкт

Пасочки з бруду, фортеця з подушок та інші дитячі ігри в різних країнах світу

Уперше фотографка Ненсі Річардс Фарезе звернула увагу на дітей, які безтурботно граються, в таборі біженців у Бангладеш. Пізніше вона також грала з дітьми в Ефіопії, Китаї, на Гаїті, у США та інших країнах. Усе заради того, щоб з’ясувати, чи можна в сучасному світі веселитися без дорогих іграшок і дозволяти собі побути дитиною, коли ти вже дорослий.

Ігри існують приблизно стільки ж, скільки і саме людство, але з розвитком капіталізму вони набули нових форм. Механічні машини Чарльза Фея, що наприкінці XIX століття видавали гравцеві 50 центів при збігу на табло трьох дзвіночків, сьогодні приносять 70% прибутку будь-якому казино. А парк із каруселями від винахідника «американської мрії» Волта Діснея за 100 доларів гарантує її здійснення.

Чи означає це, що знайомі будь-якій дитині та абсолютно безкоштовні лови, пасочки та «козаки-розбійники» вже в минулому? Досліджуючи це питання, фотографка Ненсі Річардс Фарезе зібрала близько 90 знімків залучених до ігор дітей із різних країн світу у проєкті «Потенційний простір».

Ненсі Річардс Фарезе

Фотографка, письменниця, дослідниця. Співпрацює з міжнародними організаціями, серед яких Управління Верховного комісара у справах біженців, CARE USA, RefugePoint та Carter Center. Має ступінь магістра в галузі громадського адміністрування (Гарвардська школа Кеннеді), стипендіатка центру Шоренстайн. Засновниця НУО PhotoPhilanthropy — об’єднання фотографів, які займаються візуальним сторітелінгом. Живе та працює у США.

— У якій би точці світу ви не опинилися, гру ви розпізнаєте одразу. Ось повітряний змій, зроблений своїми руками, ось гра у м’яч, автомобільні шини, які можна ганяти по землі, і, звичайно ж, відеоігри — зараз вони є навіть у далеких від цивілізації регіонах. У кожному випадку йдеться про інклюзивність: це завжди великі компанії дітей, де хтось вибуває, а хтось приєднується. Як не парадоксально, такі ігри одночасно і серйозні, і безтурботні, адже діти самі встановлюють правила та стежать за їхнім дотриманням, але головна мета будь-якої гри — радість та сміх, змагання і нові знання.

Опинившись у 2017 році в таборі біженців рохінджа в Бангладеш, я звернула увагу на дітей, що гралися. Спілкування, сміх та гра були способом адаптації біженців до ситуації неоднозначності й хаосу, в якій вони опинилися. І я запитала себе: чого ми можемо навчитися, спостерігаючи за дітьми у процесі гри?

Ігри одночасно і серйозні, і безтурботні, адже діти самі встановлюють правила та стежать за їхнім дотриманням.

Спонтанні ігри — хто перший. Каліфорнія, 2017 рік
Технології на дитячому майданчику. Гавана, Куба, 2017 рік
Вільна гра. Площа Тяньаньмень, Китай, 2013 рік
Радість зустрічі зі снігом. Массачусетс, 2017 рік. За підтримки RefugeePoint

Знімаючи дітей, що граються, у різних країнах світу, я зрозуміла, що у мене не дуже добре виходить ганяти тонким дротом покришку по ґрунтовій дорозі. Також у мене не найкращий у світі окомір, і я часто промазую, запускаючи старий черевик у ціль на піщаному полі. Ще я страшенно повільна, коли граю в бабки чи намагаюся зібрати камінчики за той час, поки на землю не впаде підкинута за мить до цього галька.

Я завжди намагаюся включатися в ігри, які фотографую, — як з цікавості, так і для встановлення з дітьми контакту, щоб трохи відволікти їх від камери і повернути до заняття. І чим би ми не займалися, це завжди дуже весело.

Бачачи камеру, діти тягнуться до неї, як метелики до світла, вони зачаровані, і, щоб хоч якось їх відволікти, я набираюся терпіння і… намагаюся здатися їм нудною. На це йде багато часу, але, на щастя, діти в будь-якому куточку планети найбільше полюбляють саме ігри, тому рано чи пізно вони повертаються до своїх справ, а я приступаю до роботи.

Бачачи камеру, діти тягнуться до неї, і, щоб хоч якось їх відволікти, я намагаюся здатися їм нудною.

Гра визначається як усе, що людина робить просто заради самого заняття. Вона допомагає забути про плин часу і змістити фокус з нашого «его» — і ось ми вже не дивимося на годинник, розчиняємося у дії, бажаючи лише одного: щоб гра тривала якнайдовше. Такий самий ефект можуть мати й розмови з другом, прогулянки на природі, занурення у музику. Гра дуже важлива, адже всі наші фізичні, емоційні та соціальні навички закладаються у дитинстві саме в іграх.

Дослідження показують, що діти, яким не вистачає можливості грати, ростуть із недостатньо розвиненим умінням досягати стабільності в хаосі та невизначеності, а в дорослому житті часто схильні до жорстокості.

Більшість населення Землі все ще веде сільський спосіб життя, й ігри при цьому дуже сильно визначає гендер: дівчатка грають у ляльки, а хлопчики — з камінчиками. У більш розвиненому світі діти рідше виявляють спонтанність та фантазію, правила частіше встановлюють дорослі. І скрізь, від сіл Гондурасу до таборів сирійських біженців у Йорданії, гра стала не так чистою діяльністю, як заняттям, що передбачає використання певних товарів.

Гойдалка. Каліфорнія, 2018 рік
Ганяючи обручі. Гаїті, 2014 рік
Спонтанні ігри. По дорозі до Лалібела, Ефіопія, 2014 рік
Граючись із машиною. Нетрі Сіте-Солей, Гаїті, 2013 рік
Ігри з машиною. Монтана, 2012 рік

Я досліджувала роль технологій і комерціалізацію ігрового процесу, а також конкретний і такий, що все менше піддається регулюванню (зокрема, у США), фокус на дітей як на споживачів. До речі, у зв’язку з цим я дізналася про новий термін — «ефект ниття», коли діти нескінченно ниють, випрошуючи у батьків нову іграшку, яку вони побачили по телевізору.

«Ефект ниття» — коли діти нескінченно ниють, випрошуючи у батьків нову іграшку, яку вони побачили по телевізору.

Сьогодні складно не враховувати те, як гру фактично перевинайшли з позицій консьюмеризму, індустрії іграшок та відеоігор. У своєму проєкті я вибудувала цілу візуальну класифікацію — від повітряного змія, зробленого вручну, до онлайн-відеоігор, — щоб краще зрозуміти, що наш вибір предметів говорить про гендер, освіту, ресурси та соціальні очікування.

Чи існують і сьогодні приклади простих ігор, які не потребують матеріальних витрат, або «вільної гри», як її дехто називає? Діти, звичайно, можуть скерувати нас, але ми повинні бути готові їм не заважати і дозволити нудьзі зробити свою справу. Дуже важко боротися із привабливістю технологій. Проте чи готові навіть дорослі відірватися від екрана та поринути у гру?

Джош Голін із Центру дитинства, вільного від комерції, сказав: «Фахівці в галузі дитячого розвитку вважають, що найкращі іграшки — на 90% самі діти і на 10% — іграшки, тому справа зовсім не в якості іграшки як предмета. Найголовніше тут все ж таки творчість дітей, їхня фантазія, здатна перетворити об’єкт на щось нове. Багатофункціональні іграшки мало допомагають розвитку уяви. Творчість стимулюють найпростіші речі».

Моє обличчя. Острів Гонав, Гаїті, 2017 рік. За підтримки навчального центру у спільноті Матенва
Пасочки з бруду. Бангладеш, 2018 рік. За підтримки CARE International
Діти рохінджа — чекаємо черги. Бангладеш, 2018 рік. За підтримки CARE International
Ігри з помадою. Бангладеш, 2018 рік. За підтримки CARE International
Ігри з ляльками. Каліфорнія, 2013 рік

«Потенційний простір» — концепція, розроблена Дональдом Вудсом Віннікоттом, британським психоаналітиком та провідним експертом у галузі розвитку дітей, який стверджував, що вся людська культура походить від гри. З моменту народження ми починаємо відокремлювати себе від матері, розсуваючи межі психічного «потенційного простору» між нашим внутрішнім світом та зовнішньою реальністю. Тут і виникає гра — коли фортеця з подушок стає королівством. Віннікотт вважав, що ці відчуття аж ніяк не легковажні і не безглузді, як може здатися: насправді вони пов’язані з серйозною роботою розвитку особистості та лежать в основі багатьох наших фізичних, емоційних і соціальних навичок. Гра — це те, як ми розширюємо й тестуємо наш людський потенціал.

Гра — це те, як ми розширюємо й тестуємо наш людський потенціал.

Зараз дорослим саме час замислитися, як і де ми все ще можемо продовжувати грати. У кожного є скарбниця візуальних та емоційних спогадів про дитячі ігри — той період, коли у нас була розкіш не хвилюватися про час і дозволяти нашій уяві ширяти в повітрі. Ми не знали, що таке заборони та сором, а просто були самими собою. І ці приємні спогади про гру все ще здатні нас багато чого навчити. Що трапилося б, якби ми, дорослі, дозволили собі грати і зараз?

Фотографії ігор нагадують, що найбільш важливе і потрібне — зв’язок одне з одним та усвідомленість, «соціальний клей», який поєднує людей у ​​мирі та радості. У цьому полягає суть гри, і хороша новина — ми всі вже чудово знаємо, як це робити!


Фото авторки: Кріс Мішель

Нове та Найкраще

27 109

53

98
152

Більше матеріалів