Фотопроект

Моя особиста кімната страху: Як двічі опинитися відрізаною від світу

До 2015 року китайським родинам заборонялося мати більше однієї дитини. Фотографка Зіюнь Цзоу була другою, незаконною та народженою таємно дитиною, тому до двох з половиною років її переховували у крихітній темній кімнаті. Знову опинившись в ув'язненні під час карантину, Зіюнь вирішила провести паралелі між цими періодами ізоляції та дослідити свою дитячу травму.

У кінці 1970-х Китай пов’язав перевантаження земельних, водних і енергетичних ресурсів країни з кількістю населення і ввів так звану політику однієї дитини в родині. Порушників штрафували, і, згідно з даними журналу Economist, за 35 років китайська влада зібрала два трильйони юанів (315 мільярдів доларів). Також були випадки примусових абортів і стерилізації жінок, які досягли «квоти народжуваності». У 2015-му заборону зняли, але, як вважають багато дослідників, не через нелюдяність такої політики, а через стрімке старіння нації.

Травма китайської фотографки Зіюнь Цзоу, яку як другу дитину приховували, залишилася з нею на все життя. Обравши фотографію в якості терапевтичного інструменту, Зіюнь створює сюрреалістичні образи, що з’єднують два простори — кімнати її дитинства і карантинної ізоляції в період пандемії.

Зіюнь Цзоу

Фотографка. Народилася в Китаї. Закінчила Інститут Марангони (Італія), отримавши ступінь бакалавра в сфері дизайну моди, потім переїхала до Нью-Йорка, де вступила до магістратури при Королівському коледжі мистецтв. Живе в Лондоні.

— Коли ми з друзями зідзвонювалися на карантині, зазвичай починали розмову зі стандартного обміну репліками: «Як справи?» — «Усе круто». Адже якщо відповісти «Узагалі-то не дуже, все погано!», то одразу ж посипляться питання «Ой, що трапилося?», а пояснювати, що саме не так, складно. Люди навряд чи будуть терпляче вислуховувати розлогі скарги або просто не зрозуміють причин. «У мене все в порядку» — найзручніша відповідь.

Життя — крихка штука. Локдаун вплинув на всіх — звичний ритм нібито поставили на паузу. Довелося переосмислювати такі поняття, як «витривалість» і «крихкість».

Опинившись замкненою в маленькій карантинній кімнаті, я повернулася в дитячі спогади — в іншу маленьку кімнату, де в моєї матері колись таємно приймали пологи. Стіни цієї кімнати автоматично стали кордонами мого всесвіту. Мене тримали під замком, у сліпій плямі соціуму, непоміченою і позбавленою знання про світ навколо. Я порівнюю кімнату з незарубцьованим шрамом десь глибоко всередині мене, під шкірою і плоттю. Уявіть собі шок, який я пережила, побачивши справжні шрами на тілі матері.

Мене тримали під замком, у сліпій плямі соціуму, непоміченою і позбавленою знання про світ навколо.

Гадаю, причини моєї вразливості пов’язані з цією дитячою травмою, що дала початок думкам про крихку природу людини. Відчуваю, що коли я нарешті прийму її, то зможу побачити і сильний бік своєї особистості.

Отже, я знову в замкненому просторі, і мені починає здаватися, що в нього тепер нібито склалася моя перша кімната. Можливо, це ехокамера. Навколо блукає ціле сузір’я «персонажів»: травма, ізоляція, спогади, афект, примари, надприродне, жалоба, забуття. Вони породжують образи, але я відчуваю якусь прогалину між картинками і словами. Я шукаю простір, який міг би стати місцем зустрічі образів, слів і цих прогалин. І такий простір — це те, що я називаю мистецтвом, тому що саме тут починається магія естетичної чарівності. І тому що мистецтво дає можливість прийняти життя. Так, нехай воно і крихке, але зберігається завдяки своїй здатності змінюватися, приймати нові форми.

На деяких фотографіях серії видно зв’язок з модою. Раніше мене це турбувало, бо якщо моди стає занадто багато, увага глядачів може переключитися з об’єкта або виразу обличчя на одяг чи макіяж. Тож я намагаюся все врівноважити і сфокусувати увагу на темі знімка.

Замість того щоб черпати натхнення з робіт або фільмів інших художників, я вважаю за краще черпати його зі слів, які служать відправною точкою для польоту фантазії. Наприклад, якщо згадати дитинство, на думку спадають поняття «темне приміщення», «очі», «страх», «пильний погляд». Далі я віддаюся своїй уяві, роблю ескізи і починаю знімати. Але результат зазвичай все одно відрізняється від того, що я собі напридумувала, — іноді це взагалі несподівані фото. Ймовірно, в цьому і полягає принадність творчості.

Я вважаю за краще черпати натхнення зі слів. Якщо згадати дитинство, на думку спадають поняття «темне приміщення», «очі», «страх».

102

31

28
197

Більше матеріалів