18+
Проєкт

Прикмети першої необхідності: Біженки в золоті у проєкті про мігрантів Греції

Художниця Ольга Стефату поспілкувалася з біженками, які потрапили до Греції сім років тому — на початку міграційної кризи. У проєкті «Кокон» вона зібрала портрети та історії афганок, сирійок, іранок, для яких «золоте вбрання» пошили з аварійно-рятувальних ковдр.

У квітні 2015 року різке збільшення потоку біженців до ЄС почали називати «європейською міграційною кризою». Це сталося після серії катастроф, унаслідок яких у Середземному морі затонули кілька суден із більш ніж тисячею жителів Африки. Серед причин, що призвели до стрімкого зростання кількості біженців, — військові конфлікти і відсутність економічних перспектив в Іраку, Сирії, Афганістані, Лівії та Пакистані. Для тих, хто наважується на небезпечну подорож, це часто остання надія на краще життя.

Одна з країн, яка стала точкою входу мігрантів до Європи, — Греція, де їхня кількість у 2015-му збільшилася на 500%. Ольга Стефату поспілкувалася з біженками, які потрапили сюди у цей період.

Ольга Стефату

Художниця. Працює з фотографією та змішаними медіа. Народилася у Греції. Фотографію вивчала у Технологічному освітньому інституті Афін, а у 2012 році отримала ступінь магістра мультимедійної журналістики у Болтонському університеті, Велика Британія. Протягом двох років працювала спеціалісткою з фотографії у Qatar Museums. Брала участь у виставках у Канаді, Катарі, Греції, США, Австралії та інших країнах. Співпрацює з Der Spiegel, Die Zeit, The Economist, NBC News та Vanity Fair.

— Міграційну кризу я спочатку висвітлювала як фотожурналістка, що дозволило мені глибше зрозуміти проблему. У проєкті «Кокон» я вирішила зосередитися на конкретних аспектах життя цих людей, підкреслити потужну енергію та індивідуальність біженок через їхні портрети. Але в той же час мені хотілося розповісти про страшні умови, в яких вони змушені продовжувати свою подорож навіть у XXI столітті.

«Кокон» — серія портретів цисгендерних і трансгендерних біженок. На фото жінки з Сирії, Ірану, Іраку, Афганістану, Камеруну та Конго позують на імпровізованій сцені у золотих костюмах, пошитих з аварійно-рятувальних ковдр. Як портрети, так і супровідні тексти відбивають різний досвід учасниць та їхній шлях міграції. Декорації дозволяють кожній із них відчути себе сміливою та неповторною.

На фото жінки з Сирії, Ірану, Іраку, Афганістану, Камеруну та Конго позують на імпровізованій сцені у золотих костюмах, пошитих з аварійно-рятувальних ковдр.

Біженки часто стикаються із серйозними проблемами, пов’язаними з інтеграцією. Більшість із них, нерідко з культурних причин, залишаються значною мірою ізольованими в таборах чи квартирах, де вони досі живуть зі спогадами про жорстоке минуле. «Кокон» — спроба поділитися, зрозуміти і підбадьорити одна одну. Але найбільше хотілося подарувати учасницям позитивні враження, допомогти їм сформувати нові приємні спогади.

Роботу над проєктом я розпочала у 2018 році, запрошуючи взяти в ньому участь абсолютно будь-яких жінок. «Кокон» став платформою — або, що буде більш доречним, беручи до уваги його візуальну мову, — сценою для жінок, готових продемонструвати свою красу та силу.

Я втекла через політичні та гендерні утиски. Уночі я перетнула кордон Ірану з Туреччиною. Було так темно, що я навіть не бачила чоловіка. Я відчувала, ніби хтось зав’язав мені очі та змусив іти вперед. Контрабандисти били мене, змушуючи бігти швидше. Пальці на ногах кровоточили. У човні до Лесбосу нас було понад 40 людей. Двічі я падала у холодне море. Нарешті ми дісталися острова. Я планувала поїхати до Німеччини, але північний кордон виявився закритим. Тепер я маю посвідку на проживання. Подорож зробила мене безстрашною. Я хочу забути жахіття, яке мені довелося пережити в Ірані через те, що я жінка. Я не говорю грецькою або англійською. Приготування їжі — мій спосіб спілкування. В Афінах я почуваюся вільно, і саме свободи я бажаю всім іранським жінкам. Я бажаю їм того ж, що відчуваю зараз сама, розповідаючи про мрії на камеру. Я люблю танцювати.

Махбуб, 33 роки, родом з Ірану
Я принесла на фотосесію золоті туфлі. Моя сім’я та я перейшли кордон між Іраком і Сирією, звідки ми вирушили до Туреччини. Ми пересувалися лише вночі. Обидва мої сини все ще не можуть оговтатися від того, що їм довелося пережити. ІГІЛ не хотів, щоб люди з Мосула тікали. І їх ми найбільше боялися. Ми прибули на грецький острів Кастелорізо на човні. На щастя, він не потонув. Зараз ми живемо в Афінах як prosfiges («біженці» грецькою). Тут я ходжу до кулінарної школи та працюю. Робота дає мені сили. Мрію відкрити свій ресторан іракської кухні. Я хочу надихнути іракських жінок прагнути змін.

Роаа, 27 років, родом із Іраку
Я розлучена мати. Мій чоловік був жорстоким. Ми ніколи не любили одне одного. Мені доводилося працювати, щоб утримувати себе та двох дітей. Життя було дуже важким. Я пішла з дому. Я перетнула кордон між Іраном та Туреччиною, щоб дістатися Греції, сама з дітьми. Я хочу забути жахливий час у таборі для біженців Морія на Лесбосі. Моя мати в Німеччині, і вона надсилала мені гроші, щоб я перетнула кордон на півночі. Контрабандист вкрав їх разом із моїми документами. Програма, яка займається біженцями, відмовила у возз’єднанні родини. Зараз ми живемо безкоштовно в афінській квартирі, чекаємо на статус біженців. Нам було призначено соціального працівника, але він ніколи нас не відвідує. На людях я почуваюся дуже самотньо та некомфортно. Я хочу, щоб усі знали, що афганцям дуже важко. І не має значення, де в Європі ми знаходимося. Нам просто потрібен мир та підтримка, щоб почати все заново. Я хочу хороший будинок та освіту для моїх дітей. Я хочу насолоджуватися свободою.

Наргес, 27 років, родом з Афганістану

Розмірковуючи над темою шляху, я вирішила зупинитися на золотому кольорі та його символізмі. У співпраці з моїм добрим другом і художником Гурамом Чачанідзе ми перетворили аварійно-рятувальні ковдри на вбрання, причому кожне було створене спеціально для конкретної учасниці та відображає її жіночий дух. Також аварійна ковдра — це символ тепла й виживання, коли вам холодно і страшно. Це перший предмет, який потрапляє до рук людині після довгої та небезпечної подорожі морем на човні.

Відповідальність за дизайн вбрання лежала не тільки на Гурамі, до зйомок я завжди запитувала у жінок, як вони уявляли свою сукню і які частини тіла хотіли б приховати. Потім я знімала мірки, робила знімки та надавала все це Гураму. Підготовка сукні могла зайняти від тижня до кількох місяців. Матеріал аварійних ковдр надзвичайно чутливий, із ним складно працювати, але Гурам став експертом, підготувавши загалом 17 вбрань.

Працювати над проєктом було непросто, в основному з культурних причин, але також тому, що протягом кількох років я жила в Досі й це ускладнювало мої дослідження. Однак відмови або будь-які інші складності, що виникали у процесі зйомок, мене не зупиняли. Я вірила, що все одно знайду жінок, готових показати себе і поділитися історіями, які привели їх до Греції.

Спочатку я соромилася описувати їм концепцію проєкту. Мені здавалося трохи дурним розповідати біженкам про золоті сукні, коли їм, можливо, бракувало елементарних побутових речей. Але реакція, на мій подив, виявилася прямо протилежною: більшості ідея сподобалася. Мода — універсальна мова, а арабські та африканські жінки особливо люблять піклуватися про себе навіть за найжахливіших обставин. Дехто навіть приносив на фотосесію «золоті» туфлі.

Мені здавалося трохи дурним розповідати біженкам про золоті сукні, коли їм бракувало елементарних побутових речей. Але їхня реакція виявилася прямо протилежною.

Проте були й жінки, яким спочатку ідея проєкту подобалася, але в результаті на зйомку вони не приходили — нерідко через те, що їм не дозволяли зробити це чоловіки. Інші боялися залишити базу або, маючи різні психологічні проблеми, до моїх намірів поставилися з підозрою. Однак, якою б не була причина, я завжди реагувала з розумінням: усім цим жінкам довелося через багато що пройти. Я виявляла терпіння і повагу, намагаючись побудувати з ними стосунки до фотосесії та підтримуючи після.

Я хотіла кращого життя та більшої свободи. Коли ситуація стала надто небезпечною, я вирішила втекти. Спочатку до Лівану, потім до Єгипту, Туреччини, а тепер опинилася в Греції. Часто я була у депресії. Усе життя пов’язане з виживанням. На човні, що прямував на Лесбос, було 25 дітей. Йшов дощ. Через холод я не могла поворухнутися. Після того як нас врятували, ми спробували перейти північний кордон. Але ми приїхали надто пізно, і я застрягла в таборі Херсос. Я почала працювати перекладачкою у військових медсестер. Я була дівчинкою, сама й не носила хіджаб. Люди, які дотримуються суворих традицій, це засуджують. Жінці завжди треба нагадувати собі, хто вона. Коли мені було шістнадцять, мама сказала мені: «Тепер тобі вирішувати — бути собою або прийняти життя, якого ти не хочеш. Подивися, яка ти гарна». Під час подорожі мені вдавалося працювати, бо я добре говорю англійською. Тепер я рада тому, що отримую за докладені зусилля. Я мрію продовжити освіту. Я відчуваю, що ні від кого не залежу.

Самар, 24 роки, родом із Сирії
Я намагалася перетнути кордон 12 разів. Я вийшла заміж у 14 років, потім переїхала до Ірану. Дорога до Греції була дуже складною. Коли ми дісталися Туреччини, нас заарештували і посадили до в’язниці на 45 днів, а потім депортували. Коли нам вдалося перетнути турецький кордон, я була вагітна донькою. Мені було дуже страшно. У Греції у нас із чоловіком почалися проблеми, і він поїхав до Німеччини. У нас також є син, який мешкає з батьками чоловіка у Швеції. Вони не дозволяють мені розмовляти з ним. Я дуже хочу виїхати з Греції якнайшвидше і опинитися поряд із моїм хлопчиком. Я тричі намагалася перетнути північний кордон і щоразу потрапляла до в’язниці. Якби в мене були гроші, я спробувала б ще раз, навіть без документів. З дитиною це коштуватиме 6 тисяч євро. Зараз я живу з донькою у сквоті в Афінах. Прямо зараз мені телефонує чоловік і просить припинити фотосесію. Я знаю — це помилка, але, швидше за все, я повернуся до нього. Я маю це зробити, якщо хочу побачити сина. Мені завжди не щастило. Я хочу нарешті стати щасливою. І буду — якщо цього хоче Аллах.

Назанін (ім’я змінено), 25 років, родом з Афганістану
З документами чи без, поїду до Німеччини до доньок. Я ніколи не бачила своїх трьох онуків. Я мешкаю в центрі Афін. Мені соромно за свої житлові умови. Я не дозволяю дітям відвідувати мене тут. Іноді я не маю їжі. Я страждаю на панічні атаки. Я приймаю ліки від діабету й тиску. Мій єдиний страх — застрягти у Греції. Я втомилася. Я живу лише заради дітей. Тільки заради них.

Еласі, 61 рік, родом з Ірану

Одним із перших рішень, яке я ухвалила, розпочавши роботу над проєктом, було зобразити всіх учасниць в одній обстановці. Я хотіла позбавити їх звичайного середовища і створити безпечний простір, де вони почувалися б комфортно (зокрема, без проблем могли перевдягатися і легко до нього діставатися, тобто будівля мала розташовуватися в центрі Афін). І сама атмосфера там мала надихати. Коли я потрапила до синьої кімнати старої неокласичної афінської будівлі, рекомендованої одним сирійським другом, одразу зрозуміла, що це вона.

Усі елементи заднього плану мають символічне значення. Кімната представляє Грецію — ворота до Європи та країну, на мій погляд, сувору й консервативну, але водночас гарну. Синій колір, до речі, там теж невипадково — він завжди нагадує мені батьківщину. Стельова лампа освітлює жінок на спеціальному подіумі, який повинен показувати їх як гідних захоплення.

Свій проєкт я назвала «Кокон», бо стан напередодні перетворення на метелика нагадав мені обставини та відчуття моїх героїнь — поки що ув’язнених у золотому коконі, але готових розправити крила. Момент перетворення на метелика у кожної лялечки різний. З розмов із учасницями я зрозуміла, що дуже важливо робити вибір, приймати правильні рішення у критичних ситуаціях, а мігранти на таких перехрестях виявляються постійно. Велике значення має підтримка й дружба, адже у новому оточенні біженці часто почуваються загубленими.

Люди повинні мати можливість перетинати кордони, не витрачаючи на це цілий статок і не наражаючи себе на серйозні ризики. Від початку міграційної кризи минуло сім років, і зараз важко сказати, що ситуація покращала. Умови, ймовірно, стали навіть ще гіршими, а офіційні особи при цьому не беруть на себе жодної відповідальності. Сьогодні біженці не можуть розраховувати на милосердя європейських політиків щодо їхнього сьогодення чи майбутнього. Вони, безперечно, можуть вимагати дотримання своїх прав, але не сподіватися на диво.

Сьогодні біженці не можуть розраховувати на милосердя європейських політиків щодо їхнього сьогодення чи майбутнього.

Робота над «Коконом» дала мені цінні уроки — як в освітньому, так і в емоційному плані. Я вперше використала у проєкті методологію, яка заснована на певній концепції та поєднує документальну зйомку і постановку. Завдання у мене було два: підготувати серію портретів і надати учасницям можливість отримати новий досвід. Біженки, яких я зустріла в рамках проєкту, виявилися моїм джерелом натхнення та подарували дуже багато кохання й тепла.

У місті Матаді в Конго я була важливою жінкою. Понад 10 років я пропрацювала секретаркою у церкві. Я була заміжня і всиновила дитину своєї двоюрідної сестри після її смерті під час пологів. Якось до нас на роботу прийшла людина з конвертом і попросила мене передати його босу. А потім до офісу увірвалися двоє чоловіків у формі та викрали мене. Підозрюю, це було пов’язано з конвертом. Чоловіки посадили мене в машину з тонованим склом і зав’язали мені очі. Вони кинули мене в темну кімнату з крихітним отвором у стіні, через який проникало світло, — там я провела кілька місяців. Щоночі кілька чоловіків приходили і ґвалтували мене. Було надто темно, я не бачила їхніх облич, зараз пам’ятаю тільки голоси. Вони кидали мені їжу, але в мене не було апетиту. Цілими днями я плакала і співала, знову і знову. Співати я люблю з самого дитинства. Якось чоловіки взяли сталевий прут і вставили його мені в анус. Наступного дня прийшов ще один чоловік. «Я чув, як ви співали, і хочу вам допомогти», — сказав він. «Ви ні в чому не винні. Я знаю, ви мені не довіряєте, але я прийду по вас завтра». І він справді прийшов, і ми втекли. Ми мандрували ночами, через ліс, навколо були змії та інші тварини. Ми йшли пішки, потім їхали мотоциклом — на всьому, що траплялося нам на шляху. Ця людина врятувала мені життя, вона і музика. Я ніколи раніше не думала про те, щоб залишити свою країну, але я не могла повернутися додому. Та людина забронювала мені рейс до Туреччини і дала мені 200 доларів. Там я спала у парках, на вулиці. Я схудла на 40 кілограмів і не мала жодної підтримки з боку держави. Коли через два роки я приїхала до Греції, я була дуже хвора. Через пережите сексуальне насильство мені довелося пройти безліч гінекологічних обстежень. Мій кишківник був інфікований, моє коліно також було сильно пошкоджене під час втечі. Медичне обслуговування було безкоштовним, тому я пройшла багато курсів лікування — стало краще. Зараз у мене двійнята, два хлопчики. Батько дітей визнав їх, але ми не маємо контакту. Дуже важко бути матір’ю-одиначкою. Дуже. Держава дає мені лише 150 євро. Що я можу зробити з такими грошима? Раніше я працювала прибиральницею, але вже два роки роботи немає. Знову ж таки, все дуже непросто. Я можу кілька днів не їсти, щоб купити дітям якнайбільше їжі. Ночами безперервно я плачу на самоті, не можу заснути, все турбуючись про те, як куплю молоко. Мої діти — найкращий подарунок у житті. Коли я дивлюся на них, забуваю про всі жахіття, з якими довелося зіткнутися вдома. Мій прийомний син помер від хвороб після мого від’їзду, мій шлюб розпався. Я хочу мати роботу та дім. Я намагаюся зберегти мужність. Я намагаюся зберегти життя.

Софі, 40 років, родом із Демократичної Республіки Конго
Революція розпочалася, коли мені було дев’ять. Один із моїх братів загинув на війні. Тоді я відчула, що в мене щось відібрали. Я виїхала з Дамаска з іншим братом, який не хотів іти до армії; я ж просто хотіла вибратися з Сирії, щоб почати все спочатку. Коли я познайомилася з контрабандистами, вони описали можливість переїзду у найкращих барвах. Але насправді дорога виявилася дуже довгою і важкою, а найстрашніше було в морі. Шістдесят осіб помістили в невеликий човен, ми сиділи в ньому, тісно притискаючись одне до одного. Якоїсь миті він зупинився, ми застрягли годин на вісім, а потім звідкись пішла вода. А я не вмію плавати. Діти та жінки плакали. Ми думали, що помремо, ми намагалися зателефонувати комусь. Нам було байдуже, хто прийде — греки чи турки. Нарешті ми опинилися у Греції. Мені було 16 років. В Афінах я жила в таборі, потім три місяці у сквоті. Це було жахливо. Вагітна біженка оселила мене у себе в кімнаті, яку вона винаймала. Я переїхала до квартири з іншими дівчатами після того, як влаштувалася працювати до ресторану. Я працювала по 11 годин на добу. Мені платили 10 євро. Зараз я мрію про найпростіші речі: про роботу, про будинок, про школу. Рік тому я втратила матір. Я сумую за нею. Я сумую за братами. Я сумую за почуттям сім’ї — його більше немає. Я хочу якось повернутися до Сирії, щоб допомогти змінити становище жінок. Коли ти юна дівчина, багато хто поводиться так, ніби ти недостатньо розумна, або недостатньо хороша, або недостатньо сильна, щоб висловлюватися, робити щось чи думати вільно. Багато дівчат починають у це вірити, бо це частина їхнього виховання. Щоб вибратися з цього кола, потрібна сила та мотивація. Я пишаюся собою, тому що я сильна і досі намагаюся. Хоча іноді мій розум каже мені здатися. Я хочу займатися улюбленою справою. Кохання — як повітря; воно має бути як навколо, так і всередині нас.

Хінт, 19 років, родом із Сирії
Це сталося шість років тому. Я була красунею — і раптом, однієї ночі, моєї краси не стало. Диво, що я ще можу говорити та ходити. Я перенесла 52 операції з лікування опіків. У Ірані всі — і діти, і дорослі — показували на мене пальцем зі словами: «Дивись, вона схожа на диявола». Я почала закривати обличчя маскою, але моє життя було зруйноване. Пам’ятаю наш перехід через ліс у Туреччині до моря, це був жах. Чорнота моря жахала. Мої рани кровоточили. Як тільки я вийшла з човна, мене відвезли до клініки на Лесбосі. Я дуже боялася зняти маску, але лікар сказав: «Ви дуже гарна. Немає потреби її надягати». З того часу я не закриваю обличчя. У Греції ніхто не показує пальцем. Моє волосся — моя гордість. Я вічно сумуватиму за своєю країною. В Ірані непокритих жінок карають. Я ніколи не приймала такого гноблення. Через шість років я знову стою на ногах і сподіваюся прожити своє життя. З дитинства я мріяла стати моделлю та співачкою. Нам доводиться боротися за краще життя з моменту появи на світ. Я завжди уявляю собі свободу як метелика. І саме так я бачу себе — метеликом.

Раха, 27 років, родом із Ірану
Я поїхала з Сирії 7 років тому через війну та мою сексуальну орієнтацію. Закони й релігія в Сирії не визнають ЛГБТ. Розуміння, що я відрізняюся від інших, прийшло у 5 років. З 12 років люди почали критикувати мене за те, що я поводжуся як дівчинка. Я ніколи не почувалася чоловіком. Але жіночною я теж не почуваюся. Я розумію, що «чоловік» та «жінка» — це просто слова. Який у них сенс? Усі ми люди. У Сирії протягом 18 місяців я була свідком війни: я бачила страх, хвилювання й хоробрість. Я вивчала бізнес-менеджмент, але мій коледж підірвали. П’ятьох родичів заарештували та катували. До переїзду до Туреччини сім’я підтримувала мене, а в Туреччині я опинилася на самоті. Двічі я намагалася перебратися до Греції. Було страшно. Коли я вперше приїхала 5 років тому, мене поселили в наметі на пляжі. Я була збентежена. Я плакала. Я маю всі документи, але мені знадобився рік, щоб відкрити рахунок у банку. З роботою поки що не щастить. Але я пишаюся тим, що займаюся різними творчими справами у складі ЛГБТ-ком’юніті в Афінах. Мені подобається мистецтво макіяжу, одяг і танці. Одна організація надала мені квартиру, але тепер вони змушують мене з’їхати звідти. Мені немає куди йти. От уже відстій. Я намагаюся ігнорувати людей на вулиці, тому що якщо я ставитимуся до них серйозно, то взагалі ніколи не зможу вийти з дому. Чотири роки тому п’ятеро осіб напали на мене перед гей-баром. Я повернуся до Сирії, коли режим поважатиме бажання людей. Свобода у Сирії дається дуже важко. Я хочу бути кращою, зрілішою версією себе, а також продовжити навчання. Я часто ходжу на пляж о шостій ранку з другом, щоб помилуватися сходом сонця і найбільшим, що є на землі, — морем. Моя сила в тому, щоб бути собою. Я живу на цій землі і маю право жити, нікого не дратуючи й нікому не завдаючи шкоди.

Рірі, 26 років, родом із Сирії
Моя мати іранка, а батько — афганець. Вони покохали одне одного і одружилися незважаючи на те, що їхні батьки були проти. Якось двоюрідний брат моєї мами спробував убити батька, напавши на нього з ножем. Мамина родина дуже багата та впливова. Вони змусили батька пообіцяти, що я та мої сестри вийдемо заміж за наших двоюрідних братів. Але ми погрожували вбити себе, якщо нас змусять одружитися з цими старими. Батько злякався, і ми втекли. При переході через річку на шляху з Туреччини до Греції нам довелося чотири години йти по воді. Одна з сестер упала. Їй було дуже холодно. Я вела її, і вся родина плакала. Люди повинні допомагати біженцям, вони потрапляють у шалені ситуації. Зараз я живу в Афінах з батьками та двома молодшими сестрами. Я почуваюся в безпеці. Мені потрібно трохи підрости, і тоді я зможу нести всю відповідальність за себе. Я хочу стати політикинею або бізнес-леді, щоб підтримувати людей. Сподіваюся, я щось зможу змінити у цьому світі.

Мар’ям, 16 років, афганка з Ірану
Я народилася біженкою. Афганські біженці в Ірані не мають доступу до вищої освіти. Тому я працювала прибиральницею в ресторані та нянькою. В Ірані жінок змушують закривати тіло, але мені було важко це робити. Мене кілька разів заарештовували та катували. Я втекла від фашизму. У мене не було можливості досягти своєї мети, робити те, що мені насправді хочеться. Батько моєї доньки афганець, а батько мого сина — іранець. Кожна жінка хоче сама обирати собі чоловіка. Але коли мені було сімнадцять, мене силоміць видали заміж. Коли доньці був рік, чоловік пішов із сім’ї до моєї подруги. Шість років я жила сама з донькою, родина нам ніяк не допомагала. Вони думали, що чоловік пішов, бо я не була йому доброю дружиною, не була доброю матір’ю. Потім я покохала іншого чоловіка і завагітніла від нього. Але одружитися ми не могли, бо формально я була все ще заміжня. Незаміжні вагітні жінки стикаються з масою ризиків, тому, взявши доньку, я втекла з країни. Перед тим як спробувати дістатися до Італії, 4 місяці ми провели в Туреччині. Але дерев’яний човен спалахнув, і нас підібрала берегова охорона Греції. Два роки тому Греція надала нам притулок. Я біженка, тому моє життя зруйноване. Я вірю, що, коли ми з’являємося на світ, у нас є все. Те, що нам доводиться виборювати свої права, неправильно. Але я мушу боротися за свою свободу. Я мушу боротися за всіх жінок.

Маріам, 27 років, афганка з Ірану

Нове та Найкраще

5 124

41

135
910

Більше матеріалів