Хто за старшого: Олександр Ройтбурд і його царство боже

Олександр Ройтбурд народився у 1961 році в Одесі — місті, з яким і до сьогодні нерозривно пов’язана його історія. Любов до мистецтва майбутньому живописцю ще в дитинстві прищепили альбоми з класичними творами. Трохи пізніше, навчаючись у художній школі, він почав брати уроки в Олега Соколова, представника одеського руху нонконформістів, і художника-монументаліста Миколи Павлюка. Відчутний вплив на Ройтбурда також справило одеське неофіційне мистецтво, точкою відліку якого прийнято вважати «Парканову виставку» 1967 року, — під час неї картини виставлялися буквально на паркані одеського оперного театру. Тоді Валентин Хрущ, Олександр Ануфрієв, Станіслав Сичов, Людмила Ястреб та інші художники займалися пошуком «чистого мистецтва», постійно влаштовуючи покази своїх робіт у неформальній атмосфері квартирних виставок.

У 1980-х на зміну цьому творчому поколінню прийшли одеські концептуалісти, частиною спільноти яких на певний час став і Ройтбурд. Але він усе ж бачив власний розвиток виключно в напрямку живопису.

Роботи Ройтбурда 1970—1980-х років характеризуються формальними пошуками і звільненням живописної мови. Повстання проти традиції, розпочате з легкої руки його попередників, нонконформістів, виявлялося у відтворенні модерністських прийомів і пошуку універсальної мови. У 1985 році Ройтбурд відкрив свою першу квартирну виставку — вона відбулася в будинку Маргарити Жаркової, одному з центрів одеського неофіційного мистецького життя.

Роботи Ройтбурда 1970—1980-х років характеризуються формальними пошуками і звільненням живописної мови.

Нова міфологія

Перебудова і політика гласності в кінці 1980-х відкрили художникам доступ до офіційних виставкових просторів, породивши попит на раніше андеграундні та маргіналізовані явища. У 1987-му Ройтбурд приїхав до Києва для участі в республіканській виставці «Молодість країни», де познайомився з Арсеном Савадовим, Олегом Голосієм, Олександром Гнилицьким та іншими київськими художниками. Наступні роки вони разом розробляли концепцію українського трансавангарду. В основу напряму лягли ідеї італійського критика і куратора, ідеолога трансавангарду Акілле Боніто Оливи, який описував його через увагу до живописної традиції, відмову від віри у майбутнє і актуалізацію історії за допомогою цитування та міфологізації. Знання про оригінальний перебіг були поверхневими, а доступу до репродукцій робіт італійських колег українські художники не мали зовсім — тож вони розробили свою унікальну версію трансавангарду, яка досить швидко розвинулася в потужний рух.

У наступний період Ройтбурд створив фундаментальний корпус робіт, заснований на зверненні до минулого, повному або частковому переосмисленні сакральних текстів та образів, і збудував на їхній основі нову міфологію.

Його живописні полотна в золотисто-коричневій гамі з впізнаваним великим мазком зображують святих, античних персонажів, героїв притч і легенд. Фігури, з властивою їм дивною тілесністю, замкнені у просторі ніби скам’янілого, позбавленого повітря світу. Нашарування образів і відсилань часом здається доведеним до краю, а довгі складні назви ще більше примножують можливі сюжетні лінії. Таке умисне перенасичення утвердилося у практиці Ройтбурда, ставши однією з характерних рис його підходу.

Умисне перенасичення утвердилося у практиці Ройтбурда, ставши однією з характерних рис його підходу.

Парадний портрет короля

У першій половині 1990-х рух українського трансавангарду почав згасати, настала криза живопису і шляхи учасників раніше згуртованої спільноти розійшлися. Їхнім останнім виступом, зробленим разом, була виставка 1993 року Postanæctesia, що відбулася в Мюнхені, — для неї Ройтбурд створив один із найвідоміших своїх циклів 1990-х. Колажна серія «Життя короля (Людвіг)» навіяна портретом Людвіга II Отто Фрідріха Вільгельма фон Баєрна авторства Габріеля Шахінгера, широко розтиражованим у міському просторі в якості місцевої пам’ятки. Втомившись від «переслідування» образу монарха, Ройтбурд скупив усі листівки з його зображенням в одному з сувенірних магазинів. Спочатку він хотів зробити колаж із голів короля, але затія виявилася невдалою, і, використовуючи залишки, художник створив серію його парадних портретів — набір дивовижних сюрреалістичних фігур, які були зібрані як конструктор із безлічі різних вирізаних фрагментів. Потім за мотивами цих колажних робіт художник написав масштабні живописні полотна.

Той же принцип він використовував і для створення серії «Портрет Дами в білому». Матеріалом для сімнадцяти колажів і такої ж кількості живописних робіт стала однойменна картина Тіціана, героїню якої Ройтбурд деконструював до невпізнаваності і вже за традицією позбавив голови.

Царство боже в окремо взятому місті

У той час багато художників виступали також у ролі кураторів, щоб створити для себе і своїх колег необхідне середовище. На початку 1990-х Ройтбурд припинив активну виставкову діяльність і всі свої сили спрямував на розвиток художньої сцени Одеси. Він привніс в одеський контекст ідеї трансавангарду, курував програмні виставки, серед яких «Після модернізму» (1989) і «Після модернізму — 2» (1990), «Синдром Кандинського» (1995), «Кабінет доктора Франкенштейна» (1995), «Фантом Опера» (1996) та інші. Також він став співзасновником асоціації «Нове мистецтво» і головою наглядової ради Центру сучасного мистецтва Сороса. Внесок Ройтбурда в розвиток одеського художнього середовища був істотним — сам він іронічно відгукувався про своє покликання як про «створення Царства Божого в окремо взятому місті».

У цей період з’явилося кілька знакових робіт Ройтбурда — серед них графічний цикл «Всекиднивният живот в Помпей». Назву автор запозичив у болгарської книги, що оповідає про життя древнього міста до руйнування вулканом. Натхненний репродукціями помпейських розписів, художник створив понад сто графічних творів, які продовжували міфічні й еротичні мотиви джерела. Червоний фон і підлога в чорно-білу клітинку, що домінують у більшості сюжетів, надають серії не тільки візуальної цілісності, але і занурюють глядача в герметичну і повну мани атмосферу на межі сконструйованої реальності та сну.

Перебільшена тілесність помпейського циклу, яка настільки явно привертає увагу, добре відображає те, як художник працює з цією темою і в інших своїх творах. Тіло в полотнах Ройтбурда часто стає в’язким, непропорційним, у нього незвична кількість частин та їхній розмір, але при цьому воно не втрачає абсолютної природності у світі, який автор для нього створює. Метаморфози в цьому випадку не є боротьбою проти тіла як такого, а скоріше протестують проти властивих йому обмежень.

Метаморфози в цьому випадку не є боротьбою проти тіла як такого, а скоріше протестують проти властивих йому обмежень.

Броненосець «Потьомкін»

На хвилі загального інтересу художників до освоєння нових технологій у середині 1990-х живописець також почав експериментувати з можливостями відео. Хоча цей медіум і ненадовго увійшов у художню практику Ройтбурда, створені ним відеороботи посіли особливе місце в українській історії мистецтва і отримали міжнародне визнання. Характерним прийомом, який об’єднує відео художника, був loop — нескінченне повторення певних кадрів, що додає відеоряду сюрреалістичного і часто комічного відтінку. Переосмислюючи класику кіноавангарду і німого кіно, Ройтбурд поєднував взяті з фільмів фрагменти з власними відео і знайденими матеріалами, створюючи авторську інтерпретацію канонічних творів.

Так, у своїй найвідомішій відеороботі «Психоделічне вторгнення броненосця „Потьомкін“ у тавтологічний галюциноз Сергія Ейзенштейна» він доповнив оригінальну сцену розстрілу на Потьомкінських сходах зі стрічки радянського режисера власними зйомками. Інсценування подій Ройтбурд зробив за участю представників художньої сцени Одеси. Подібне зіставлення множило драматичний ефект, розкриваючи соціальні конфлікти через зв’язок минулого і сьогодення. Робота була придбана у колекцію МoМА, а також відібрана куратором Гарольдом Зеєманом для участі в основному проєкті 49-го Венеційського бієнале у 2001 році.

Ройтбурд vs класики

До середини 2000-х Ройтбурд залишив кураторську практику і експерименти з відео і остаточно повернувся до живопису. Його справедливо називають вкрай продуктивним художником — усі написані ним за час творчої активності живописні роботи навряд чи можна охопити в рамках одного тексту.

Один із мотивів, який завжди залишається актуальним для художника, — історія єврейського народу. На зміну нескінченним образам пророків і сюжетам зі святих писань, які Ройтбурд зображував у 1990-х, приходять портрети рабинів, а пізніше взагалі персонажі популярної культури, такі як Beatles, Енді Воргол, Тарас Шевченко і брати Клички. Показуючи їх у традиційному єврейському одязі та з пейсами, автор говорить про антисемітські упередження і стереотипи, які все ще існують.

Особливий інтерес для Ройтбурда становить загравання з історією мистецтва — він звертається до класичних творів, часом перевинаходячи їх або відверто цитуючи, а іноді й буквально вторгається у простір робіт старих майстрів. Створена у 2016 році серія «Сад земних радощів» є коментарем до картин нідерландського художника Ієроніма Босха. Відтворюючи фрагменти його робіт і поєднуючи їх між собою в рамках одного полотна, Ройтбурд доповнив зображення яскравими графіті та абстрактними лініями, що нагадують несвідомі автоматичні малюнки. Утворюючи додатковий шар у роботі, вони приковують увагу і примушують погляд глядача блукати поверхнею картини у пошуках відповіді.

У 2017 році Ройтбурд повернувся до Одеси, щоб стати директором Одеського художнього музею. Разом із командою йому вдалося не тільки трансформувати підвалини і програму інституції, а й значно збільшити її видимість у масштабах країни. Незважаючи на опір місцевої влади і періодичні спроби позбавити Ройтбурда посади, культурна спільнота все так само підтримує його. Ідея створення представленої ним колись утопії в окремо взятому місті знову стає актуальною.

У статті використані фотографії, надані авторкою, та матеріали Дослідницької платформи PinchukArtCentre