Павутина пам’яті Чіхару Шіоти

Дитинство Чіхару Шіоти можна уявити у вигляді красивого фільму-елегії. Вона народилася в 1972 році в Осаці — великому японському торгово-промисловому центрі. Батьки художниці були підприємцями, управляли фабрикою з виробництва дерев’яних ящиків для риби в портовому місті. До мистецтва вони не мали ніякого відношення, а долю доньки бачили так: вона реалізує себе як дружина і мати, продовжить роботу в Осаці. Але фабричні шуми і механічний стиль життя були для Шіоти схожими на безумство, вона не хотіла ставати частиною машинного виробництва.

Відвідавши одного разу виставку Ван Гога, Чіхару відчула, що саме мистецтво є тим шляхом, яким їй варто йти. Вона почала вивчати живопис у Кіотському університеті Сейко, а після навчання переїхала до Берліна, де живе до сьогоднішнього дня. Намагаючись подолати рамки живопису, художниця вирішила звернутися до інших видів мистецтва і стала навчатися перформансу у Марини Абрамович.

Ключі та нитки

Однією з важливих робіт Чіхару Шіоти стала інсталяція, створена для національного японського павільйону на Венеційському бієнале у 2015 році. Сомнамбулічна композиція являла собою павутину, яка була зіткана з червоної пряжі, старих човнів і ключів, що повисли над ними.

«Ключі в руці» — про міграцію народів, пам’ять про попередні місця. Для реалізації цієї роботи художниця попросила людей поділитися своїми старими ключами і, відповідно, спогадами. Тут важливо сказати про кінострічку Вонга Карвая «Мої чорничні ночі» і діалог, який у ній прозвучав. Героїня фільму Елізабет запитала власника кафе «Ключ», чому він не викидає ключі. «Тому що якщо я їх викину, двері, до яких вони підходять, уже ніколи не відчиняться, а це не мені вирішувати», — відповів Джеремі. «Може статися, що навіть якщо вони підходять до дверей, ти все одно не зможеш їх відчинити», — продовжила Елізабет. «Або за дверима виявиться зовсім інша людина», — додав Джеремі.

Сомнамбулічна композиція являла собою павутину, яка була зіткана з червоної пряжі, старих човнів і ключів, що повисли над ними.

У Чіхару Шіоти ключі — це знайомі й дуже цінні для кожної людини речі, вони зберігають пам’ять про місця. Ключі можуть відчиняти різні двері, навіть якщо за ними стоїть невідомість. Багато переселенців і біженців зберігають ключі від свого житла як пам’ять із думкою, що, можливо, колись повернуть втрачений дім. «Ключі розповідають так багато історій […], є втіленням чогось дуже особистого, дуже важливого в житті кожної людини. Без ключа ви б загубилися», — говорила Шіота в інтерв’ю ArtAsiaPacific.

Образ човнів тут також важливий, і для Японії — могутньої морської країни з давніми традиціями — він не випадковий. Човен — це життєва дорога людини, в ньому вона припливає до різних берегів. Коли дивишся на інсталяцію Чіхару Шіоти, складно зрозуміти, це човни, які опинилися в червоному тумані, або ти бачиш дно, де вони вже затонули.

Човен — це життєва дорога людини, в ньому вона припливає до різних берегів.

Нитки — соціальна тканина. Плетучи «криваві» лабіринти, художниця відтворює людські стосунки: нитки, подібно до людських доль, переплітаються і розходяться, щоб більше ніколи не зустрітися. Усе в інсталяціях здається заплутаним, однак через ці візерунки Чіхару Шіота вдивляється у всю історію людства, в якій чимало складних і непередбачуваних моментів, несправедливості, але й щастя всупереч. Її роботи також про пам’ять та ідентичність, тому нитки — це ще й історії та люди, які забуваються з часом або, навпаки, не йдуть з пам’яті ніколи.

Живопис, який повис у повітрі

Видання ArtAsiaPacific пише про її роботу як про глибоку, експресивну та проникливу: «Подібно до картини абстрактного експресіоніста Марка Ротко, яскрава червона струна пульсує глибиною і теплом. Струна здається випадковою і систематизованою, органічною і візерунчастою, кінетичною і статичною, коли вона різкими поворотами проходить через кімнату».

Усі інсталяції художниці — це ніби відчути себе всередині експресивного і водночас символічного полотна, зануритися у світ чужих мрій і переживань. Сама вона каже, що коли створює інсталяцію, то ніби малює в повітрі. «Коли ви малюєте на папері, ви не робите начерк того, що збираєтеся малювати. Ви тільки починаєте малювати. Якщо ви намалюєте на папері неправильну лінію, її можна стерти. Коли я малюю ниткою неправильну лінію, я обрізаю її», — каже Шіота виданню The Peak.

Усі інсталяції художниці — це ніби відчути себе всередині експресивного і водночас символічного полотна.

Помирає тільки тіло

Одного разу художниця сказала, що було б непогано залишити все в минулому: документи, свідчення, пам’ятні речі — і вибудовувати власний діалог із космосом. Те, що оточує день у день, — запилений і брудний одяг, дитячі туфлі, з яких усі швидко виростають, згоріле фортепіано, стільці, вікна — з’єднується в поетичне висловлювання про людське життя і про всепоглинаючий час. Використовуючи виключно предмети, Шіота говорить про побут і будні набагато більше, ніж якщо б ця розповідь була від імені самої людини.

Мистецтво Чіхару Шіоти народжується разом з її мріями, сном, переживаннями і трагедіями. Особиста трагедія (у художниці виявили рак яєчників, який після тривалої ремісії знову дав про себе знати) відбилася в її роботах, присвячених темі життя і смерті. «Я не ставлюся до мистецтва як до ліків від внутрішнього неспокою. У моєму випадку страх необхідний, щоб займатися мистецтвом, — зазначає Шіота в інтерв’ю The Peak. — Спочатку я думала, що якщо я помру, все інше в мені теж помре. Тепер я знаю, що вмирає тільки моє тіло — не мій розум».

Роботи художниці поза часом. Вони показують вікову історію і разом із тим відсилають до індивідуального досвіду. За допомогою знайдених предметів, фотографії, відео та графіки Чіхару Шіота звертається до найтоншого — людської душі і пам’яті, спонукаючи уяву до створення нових картин та інтерпретацій.