У самурая немає мети: Історія двірника, який втомився від слави чемпіона світу з джиу-джитсу
Ігор Євтушенко народився у Херсоні. Працював водолазом, листоношею, столяром. У 43 роки, щоб скинути зайву вагу, зайнявся спортом. Спробувавши кілька видів єдиноборств, обрав джиу-джитсу і досяг успіху. За сім років, працюючи двірником, Євтушенко виграв кілька турнірів та створив свій клуб, у якому тренував усіх охочих.
Восени він вирішив здійснити свою мрію — виступити на чемпіонаті світу з джиу-джитсу у Дубаї. Щоб зібрати потрібну для поїздки суму, борець розмістив у фейсбуці пост, сподіваючись знайти спонсорів. Новина про те, що херсонський двірник збирає гроші для участі у чемпіонаті світу, перетворила Євтушенка на зірку: про нього писали статті та знімали сюжети. Чемпіонат він виграв.
Після повернення додому борець розповів Bird in Flight, як він переживав славу і чому шкодує, що написав пост, з якого все почалося.
— У мене немає вищої освіти, після восьмого класу я пішов навчатися на водолаза. У цій професії мені все подобалося. Я діставав із води кораблі, машини, потопельників, проводив під водою зварювальні роботи та навіть знімав відео — і так чотирнадцять років. Потім службу, де я працював, розформували. У мережі пишуть, що після цього я впав у депресію. Маячня! Я зайнявся приватними замовленнями і почувався чудово. Так тривало доти, доки до мене не почали навідуватися чиновники й міліція. Коли перевірки почастішали, я плюнув на цю справу та закрив бізнес.
Потім я змінив багато робіт. Я робив столи, розносив пошту. Втриматися на одному місці було складно — характер у мене своєрідний. Свої обов’язки я виконую ідеально, головне — щоб ніхто не ї**в мізки. З начальниками, які це розуміли, я мав чудові стосунки. Тому у школі, де я працюю двірником, у мене повний порядок.
Свої обов’язки я виконую ідеально, головне — щоб ніхто не ї**в мізки.
Я захопився джиу-джитсу сім років тому після поїздки до Києва. Там на вокзалі я побачив оголошення про набір групи. Сходив, сподобалося. Повернувшись до Херсона, тренувався самостійно, потім набрав учнів та організував клуб. Спочатку виходило не все, і це нормально: не можна сісти за кермо й одразу стати чемпіоном «Формули-1». Але мені було начхати на невдачі і на те, що про мене подумають інші. Якщо я за щось беруся, то завжди доводжу справу до кінця.
Спочатку виходило не все, і це нормально: не можна сісти за кермо й одразу стати чемпіоном «Формули-1».
Для поїздки на чемпіонат світу мені потрібно було 700 доларів. Грошей я не мав, тому написав у фейсбуці пост про те, що шукаю спонсорів. Для великої компанії кілька сотень доларів — це пил. Натомість за них вона могла отримати піар. Уранці, наступного дня після публікації, я побачив, що мій пост почали шерити. Допоміг хлопець, який закинув моє звернення до якоїсь групи. Потрібна сума набралася за два дні. Мені ще довго телефонували з різних компаній, але їм усім казав одне: дякую, гроші зібрані.
Якби я знав, який галас здійме мій пост, я б його не писав. Блогери та звичайні користувачі переповідали мою історію. Я давав кілька інтерв’ю на день, це дуже стомлювало. Бруду теж було чимало. Недоброзичливці казали, що я спеціально влаштувався двірником, щоб здаватися бідним і нещасним. Я не реагував, але осад все одно залишився.
Я легенький — важу всього 63 кілограми. Проблема в тому, що в цій ваговій категорії немає претендентів на чемпіонство, тому, вирушаючи на чемпіонат світу, я подав заявку на участь у важчій категорії. Там у мене був лише один суперник, боєць з Азербайджану. Не хочу коментувати сам бій — поєдинок із підготовленим суперником завжди складний. Ми боролися п’ять хвилин, я переміг.
У моїй ваговій категорії немає претендентів на чемпіонство, тому я подав заявку на участь у важчій категорії.
ОАЕ стали першою мусульманською країною, де я побував. Перед поїздкою мене лякали: там усе суворо, там жінок утискають у правах. Це все неправда. Люди в Еміратах добрі та чуйні, а тамтешні жінки, як і наші, водять машину й користуються косметикою. Щоправда, Дубай із його хмарочосами мене не вразив — не моє. Інша річ — гірські краєвиди Іраку та Саудівської Аравії, якими я милувався через ілюмінатор літака.
Я не очікував, що після повернення мене зустрічатимуть як суперзірку. Було приємно, але краще б ніхто не зустрічав: я людина непублічна, увага мені не подобається. Гроші та слава мене не хвилюють, у житті є речі важливіші. Наприклад, здоров’я близьких.
Після чемпіонату світу моє життя ніяк не змінилося. Уранці йду на роботу, ввечері їду на тренування, потім приходжу додому і лягаю спати. Телевізор я не дивлюся, якщо хочу відпочити — читаю книги чи спортивні сайти. Повернувшись із ОАЕ, я поїхав до Нової Каховки поборотися з місцевими хлопцями, потім — до Нової Одеси.
У моєму клубі тренується 17 людей. Здебільшого хлопчики, але є й одна дівчинка, чемпіонка Румунії та срібна призерка України. У мене майже сімейний клуб, ми навіть свята відзначаємо разом. Коли мою історію розкрутили, мені почали телефонувати охочі тренуватися, проте учнів не побільшало. Хотіти тренуватися — це одне, а прийти до клубу — зовсім інше. Але я готовий працювати і з невеликою групою. Я не женуся за багатством, а просто живу у своє задоволення. Джиу-джитсу мені його приносить.
Бразилія, де популярне джиу-джитсу, дуже бідна країна. Тамтешні борці не мають грошей кататися по закордонних змаганнях, тому вони організували свій чемпіонат. Він не дуже престижний, зате один із найсильніших у світі. Моя мета — виступити там у середині літа. У Бразилії в мене багато друзів, тож із житлом проблем не буде. А ось на переліт доведеться витратитися — квиток в один кінець коштує тисячу доларів. Таких грошей у мене немає, але пост я більше не писатиму: хочу тихенько поїхати, без фанфар.
Фото: Сергій Мельниченко, спеціально для Bird in Flight.
