Що природно, те мистецтво: Дадаїст Ганс Арп

Очі заплющені. Предмети на столі доводиться пересувати повільно і вдумливо, лише на дотик розуміючи їх взаємне розташування. Рано чи пізно вони сформують ідеальну гармонійну композицію, або констеляцію, як у мистецтві її називають за аналогією з астрономічним терміном, що означає розташування небесних світил. Таким був відомий метод роботи Ганса Арпа — одного з засновників дада.

Процес творення в Арпа міг тривати годинами, розтягуватися на тижні, місяці, навіть роки. За словами художника, він не придумував скульптуру або колаж, але лише допомагав їм проявитися і чекав моменту, поки твору можна буде дати ім’я, коли він вбере в себе життя. Через десятки років деякі зі своїх робіт Арп перейменовував, що фактично означало створення нових, адже назва тягне за собою асоціації, які дають можливість інтерпретувати суто абстракції художника.

Анонімний і багатоликий

Спостерігаючи стрімку зміну «ізмів» першої половини ХХ століття, він багато експериментував із жанрами, підходами і стилями — писав вірші та картини, створював скульптури і колажі. Часто працював у співавторстві — з коханою Софі Тойбер-Арп або з друзями. Часом художник залишав роботи анонімними, слідуючи своїм переконанням, що творам мистецтва належить бути у природі, а якщо вони частина природи, як квіти або скелі, то навіщо ж їм автор?

Часом художник залишав роботи анонімними, слідуючи своїм переконанням, що творам мистецтва належить бути у природі.

Арп легко ставився до питання не тільки про те, чи зазначати своє ім’я на роботі, але і про те, яке ім’я. З дитинства він звик представлятися Жаном, Гансом або навіть Гансом Петером Вільгельмом залежно від необхідності, адже з’явився на світ у родині француженки і німця в місті Страсбург, яке належало то Німеччині, то Франції. Згодом Арп жив не тільки на ці дві країни, але й у Швейцарії, де не було необхідності обирати одну зі сторін.

Париж, Берлін, Страсбург, Мюнхен, Цюрих, Веймар — в юності Ганса Арпа було багато переїздів. У вісімнадцять років він уперше опублікував свої вірші, а у двадцять п’ять почав виставляти власні картини. Він легко заводив знайомства і дружив із тими, хто зараз для нас уособлює мистецтво першої половини ХХ століття: Пікассо, Кандинський, Аполлінер, Соня і Робер Делоне, Матісс. Дружба часто ставала приводом для співпраці, і Арп постійно брав участь у роботі над виставками, журналами, книгами, постановками, інтер’єрами, заходами, входив до складу багатьох художніх об’єднань того часу. Але визначальним для Арпа виявився дада.

Іграшкова конячка дада

2 лютого 1916 року в цюрихській газеті з’явилося оголошення про те, що «на художників будь-яких напрямків чекають у „Кабаре Вольтер“ для пропозицій і перформансів». У той час у нейтральній Швейцарії перебувало безліч художників, письменників і діячів культури, які рятувалися від жахів Першої світової війни, і серед них — Арп. Раніше, щоб уникнути призову до армії та благополучно дістатися Швейцарії, він навіть зображував безумство: коли Ганса просили заповнювати у формулярі дату народження, він списував цифрами весь бланк і внизу підсумовував ці значення. Призивати його не стали. Через три дні після того оголошення в переповненому «Кабаре Вольтер», місці, створеному художниками для художників, Арп разом зі своїми друзями проголосить новий напрямок у мистецтві — дада.

«Коров’ячий хвіст», «іграшкова конячка», вигуки для висловлення згоди — залежно від того, з якої мови перекладати, «дада» означатиме щось інше або просто нагадуватиме лепетання дитини. Безглуздість назви відображала ідею нового мистецтва, адже якщо у світі є місце божевільній і жахливій війні, то й мистецтву слід бути таким же шокуючим та абсурдним.

З дада пов’язаний «закон випадковостей» — ще один відомий прийом Ганса Арпа, коли він кидав на полотно клаптики паперу і приклеював їх там, де вони впали. Так з’являлися твори, позбавлені навмисності та волі автора. Для цих природних і непередбачуваних робіт був нерелевантний досвід побудови перспективи і використання законів композиції, накопичений художниками минулого. Випадок та інтуїція, відмова від ієрархії та відображення звичного світу за допомогою зведення візуальної та вербальної мови до простих елементів — основні принципи творчості Арпа. Однак усе ж головним була близькість до природи.

Біоморфія та скульптури для дощів

Уздовж берега озера Маджоре, недалеко від швейцарського містечка Аскона, і зараз на вологому піску розкидані камені, гілки та скельця — округлі і шорсткі від впливу води та вітру, такі, що абсолютно випадково сюди потрапили. У 1920-х Ганс Арп прогулювався тут і замальовував їх вигини, форми і силуети. Пізніше вони стали основою особливої мови його творів, його біоморфної естетики. Роботи Арпа і процес їх створення вторять природним метаморфозам зірок, хмар і каменів — тому, як щось росте, видозмінюється і зникає. У своїх есе і поемах він часом писав, як умовити хмару спуститися на землю або як зігріти і розговорити камінь — щоб вони ставали його скульптурами.

Уподібнюючи творчий процес до природного, Арп не ставився з пієтетом до поняття «оригіналу». Художник доробляв, переробляв і руйнував роботи на свій розсуд. У 1932 році він створював «Скульптури, яким належить загубитися в лісі»: виносив роботи зі свого будинку в Медоні у лісову гущавину і залишав їх там уздовж стежок — для випадкових глядачів, дощів і вітрів. Часом він і зовсім спалював старі роботи, як опале листя. За спогадами брата Арпа, одного разу Ганс вирішив спалити так багато своїх творів, що піч не витримала і тріснула від неймовірного жару. Деякі зі своїх ранніх робіт він використовував як мотив для поезії та переробляв їх таким чином, але частіше фізичні фрагменти ставали матеріалом для колажів і асамбляжів.

Одного разу Ганс вирішив спалити так багато своїх творів, що піч не витримала і тріснула від неймовірного жару.

Подібне ставлення поширювалося і на те, що було створено близькими Арпа. Після загибелі його коханої дружини Софії та друга Курта Швіттерса він використовував фрагменти їхніх робіт у своїх нових творах, ніби продовжуючи працювати у співавторстві, незважаючи на смерть дорогих для нього людей. Деякі з цих колажів нагадують обриси фігур або похоронні урни та досі зберігають у собі частинки назавжди втрачених робіт. «Софі це зірка, Софі це небо, Софі це квітка» — у своїх віршах Арп продовжував вихваляти кохану, але протягом чотирьох років після її похорону не створював скульптур зовсім. Багато часу художник присвячував складанню каталогу і впорядкуванню її архіву, часто відмовляючись від участі у виставках, якщо поряд із його творами в експозиції не було б робіт Софії. Нехай вона вже не знаходилася поруч, але пам’ять про неї Арп не відпускав ніколи.

Античність і метаморфози

Після цієї перерви скульптури Арпа змінилися. З’явилася різноманітність матеріалів: роботи могли бути відлиті з бронзи або висічені з мармуру, а не бути виключно гіпсовими або дерев’яними, як раніше. Арп любив невибагливу, матову поверхню гіпсу, але цей матеріал був занадто недовговічним — доводилося навіть повторювати в камені деякі з ранніх скульптур 1930-х, щоб їх зберегти. У роботах Арпа все частіше виникали рівні зрізи і порожнини — м’які округлі форми скульптур ніби потрапляли під вістря ножа, і їхня частина була назавжди відсічена або вилучена. Нарешті, після поїздки до Греції в 1952 році у Арпа проявляється мотив Античності.

ААнтична культура і мистецтво, здавалося б, утілювали те, що Арпа не цікавило: раціо, пошук законів і формул для створення ідеальних форм, реалістичність зображень. Але антична міфологія, навпаки, стала тривалою темою у творчості художника, як і інтерес до досократівської філософії. Так, образ Дафни, німфи, яка перетворилася на лаврове дерево, він створив шляхом висічення частини з іншої своєї скульптури, ніби роблячи якусь метаморфозу. Зрізи залишилися рівними — знак, що раніше форма і суть були не такими. Матеріалом для «Дафни» Арп обрав іншу роботу на античну тему «Птолемей I», що відсилає до великого захоплення художника космосом і зірками. Клавдій Птолемей був давньогрецьким астрономом, який описував петлеподібний рух небесних тіл навколо певної порожнечі, і скульптура Арпа фактично відтворює цю ідею в камені, а пізніше і в металі (варіантів було декілька).

Численні торси, створені художником, є свого роду паралеллю з Античністю, але з тією різницею, що стародавні торси дійшли до нас як уламки — час їх зробив такими. Арп же створював свої фігури часто без рук, ніг і нерідко без голови з самого початку, адже, на його думку, раціональність і активні дії відривають нас від природи. Крім того, роботи Арпа майже позбавлені еротизму, руху і бажання. Життя його персонажів — це скоріше процес поділу клітини, формування мінералу, розчинення краплі або згущення хмари. Від людського у своїх роботах він часом залишає тільки пупок або вуса, але частіше і цього немає.

Парадоксально, але в Арпа є твір, присвячений Родену, скульптуру якого так цінують за вміння передати тепло і пластику людського тіла. Арп бував у майстерні Огюста ще до Першої світової війни, але абсолютно не поділяв його цінностей. У «Омажі Родену» художник так само залишився собою. Ця скульптура лише ремінісценція ніжного і гнучкого тіла роденівських персонажів, але більшою мірою вона споріднена з морською галькою або амебою, химерним пагорбом або далекою хмарою. Без сумнівів, це образ зі світу Ганса Арпа.

Незрозуміле і божественне

В інтерв’ю Джорджу Л. К. Морісу 1956 року Арп сказав, що відправна точка для його роботи — «незрозуміле і божественне»: «…той факт, що я можу прокидатися, що я рухаюся, дію і живу, що я можу породити поезію, малюнок, скульптуру, лінії, площини, що я визначаю кольори і форми; що я відчуваю і бачу квіти, камені, погляд, крок, силует, людську фігуру у формі хмари. Мої твори пов’язані з мріями, і я абсолютно не нехтую тим, із чого вони створені».

Слава і визнання супроводжували Арпа, який слідував цим принципам, від самого початку кар’єри, а у 1954-му він був удостоєний Великої премії зі скульптури Венеційського бієнале. Примітно, що його друзі молодості Макс Ернст і Жоан Міро теж отримали призи цього року — за живопис і графіку відповідно. Заслуги Арпа відзначені орденом Почесного легіону, Великою національною мистецькою премією Франції, Золотою медаллю Міністерства культури Італії, Премією Гете Гамбурзького університету і багатьма іншими нагородами.

Але найголовнішим досягненням була його самобутність в епоху, коли світ і мистецтво змінювалися настільки стрімко. Після смерті Арпа художник Мішель Сефора згадував, що і при їхньому знайомстві у 1926-му, і в останні роки життя Ганс залишався незмінним у тому, що інтуїтивно розумів — не варто бігти, гнатися за чим-небудь. Якщо рухатися життям обережно і завбачливо, можна давати речам виростати самим по собі, як листя на дереві.

Найголовнішим досягненням була його самобутність в епоху, коли світ і мистецтво змінювалися настільки стрімко.