«Наші скульптури гіпнотизують усіх» — дизайнер Валерій Кузнєцов про те, як створювати проєкти, які сподобаються навіть дітям

На початку 90-х Валерій Кузнєцов працював на швидкій, але незабаром залишив медицину заради дизайну, яким займається досі. За свою тридцятирічну кар’єру він спробував себе у всьому — від проєктування інтер’єрів до рекламних відео. У портфоліо студії Decorkuznetsov, яку дизайнер заснував разом із дружиною, понад двохсот проєктів, участь у десятку міжнародних виставок та дві премії Red Dot.

Останній помітний проєкт Кузнєцова — кінетичні світлові скульптури Endless Movement, які він робить разом із архітектором Отто Вінкеном. Скульптурами ці витвори можна назвати лише формально. Об’єкти поводяться як живі: вони рухаються під музику та видають незвичайні звуки. Наприкінці жовтня Кузнєцов презентував Endless Movement на Dutch Design Week — головній дизайн-виставці Європи, що проходила в Ейндховені.

Архітектурна редакторка Bird in Flight Катерина Козлова зустрілася з Кузнєцовим у його дніпровській студії, де він живе з дружиною. Дизайнер розповів, навіщо кував стільці на початку 90-х, як збирається побудувати «космічний туалет» і добрих роботів, а також чому, незважаючи на одноманітність, український дизайн кращий за європейський.

Почувалися зіркою на Dutch Design Week?

Ні. Але ми відчували, що створили продукт, зрозумілий і для дітей, і для професіоналів. Якби я не був упевнений у ньому, то не поперся б на виставку.

Скільки грошей витратили на участь?

Близько 17 тисяч євро. Більшість дало Посольство України в Нідерландах, вони покрили нашу участь. Решту — каталог, переїзди, розмитнення скульптур — ми оплачували зі своєї кишені.

Ви завсідник виставок — пам’ятаю, якось сказали, що брали участь у сотні. Для чого вони вам?

Це досвід. Крім того, ви б бачили очі людей, яким ти віддаєш зроблений тобою витвір!

Smith & Winken була єдиною студією дизайну від України на Dutch Design Week. Чому так?

Не знаю. Але особисто у мене це вже четверта виставка. Ми у 2017—2018-му представляли проєкт Cuba Buba. У 2020-му виставлялися онлайн з одягом. Цього року привезли Endless Movement та влучили в саму точку. Ми розглядали кілька майданчиків для першого виступу. Хотіли поїхати на бієнале до Стамбула — не вийшло через пандемію. Думали про Експо, але одразу відкинули цей варіант, бо Україна зі своїм павільйоном там обісралася. Виставитися в ньому — це антиреклама для дизайнера.

А Сергій Махно виставився.

Я думаю, він уже сам не радий цьому. Якщо чесно, я зараз придумав би якийсь перформанс, щоб красиво зруйнувати український павільйон публічно.

Я зараз придумав би перформанс, щоб красиво зруйнувати український павільйон на Експо.

Як ви потрапили на Dutch Design Week?

Від своєї знайомої, яка є співорганізаторкою DDW, я дізнався, що Даша Цапенко відмовилася представляти на виставці Україну. Я показав знайомій наші рухомі скульптури, і вона запропонувала мені поїхати. Потім подав проєкт у галерею Kazerne, де хотів виставлятися, вони відповіли: «Супер!»

Якось занадто просто.

Так. У нашій справі чуйка дуже важлива.

Давайте тепер поговоримо про вашу студію Smith & Winken. Скільки людей там працює?

Основні дійові особи — я та Отто Вінкен. Моя дружина Катя є відповідальною за графічний дизайн. Ще у штаті є Сана з Франції, яка займається соцмережами, та Аня, експорт-менеджерка. Токарі, столяри, людина, яка моделює деталі на комп’ютері, працюють на аутсорсі.

Для останнього проєкту музику створювали три дніпровські композитори. Я вже залучав фотографів з Дніпра і далі співпрацюватиму з ними. Коротше, при наймі ми керуємося правилом «Повний Дніпро!».

При наймі співробітників ми керуємося правилом «Повний Дніпро!».

Якщо вже ви згадали Отто Вінкена, який ніякий не Отто Вінкен, а Олександр Чикуров: звідки цей потяг до міфологізації?

Ми з ним зустрілися два з половиною роки тому, і вже тоді він називав себе Отто Вінкеном. Це давній псевдонім.

Коли ми почали працювати разом, я думав змінити назву студії. Був навіть варіант залишити Decorkuznetsov. Але проблема в тому, що моє прізвище важко вимовити жителям Заходу. У результаті я обрав псевдонім — Smith. Вийшло трохи рафіновано, зате просто й читабельно. Знак придумала моя дружина Катя. А деякі знайомі думали, що ми замовляли лого.

Хто придумує скульптури?

Рушійна і скеровуюча сила — Олександр. Усе, що стосується зовнішньої та внутрішньої механіки, його заслуга. Я коригую все, що стосується дизайну. Ідею зі скульптурами Endless Movement теж вигадав він. Навіть так: він їх сам робив. Я коли побачив це, був приголомшений. Я й уплутався у цю справу, оскільки побачив перспективність його робіт.

Саня погодився на співпрацю, бо має не так багато досвіду. Мені п’ятдесят три, йому сорок вісім, і ми розуміємо, що подібні творчі об’єднання часто розпадаються. Але ми усвідомлено пішли на такий ризикований крок, адже тема дуже цікава. Ніхто нікого не вмовляв, і взагалі: ми не грузимо один одного під час роботи. Кожен привнесе у неї щось своє. Я ціную його, він мене.

Я не дуже розумію, як відбувається сам процес створення робіт. Розкажіть.

Спочатку — загальний ескіз. Потім чітке і детальне опрацювання виробу вручну у кресленнях. Після — модель у комп’ютері. Усі предмети експериментальні, тому ми не маємо права на помилку. Ми спочатку все придумуємо так, щоб кожен елемент рухався і світився, і не виготовляємо прототипів. Раніше весь процес тривав три місяці, зараз — два. З огляду на складність роботи це дуже швидко. На Заході дивуються: як два недоумки можуть створити таку машину?

На Заході дивуються: як два недоумки можуть створити таку машину?

Як ви встигаєте при цьому ще й заробляти?

Та вже вісім продажів було, вони нас годують.

Який найдорожчий продаж?

Назву порядок цін у першій колекції — від 7 до 39 тисяч євро. Два предмети по десять продавалися на благодійному аукціоні в «Арсеналі». Одну купив бізнесмен Сергій Токарєв, який мешкає в Англії.

Українці купують?

Так. Ба більше, нам запропонували поставити скульптуру в один із українських аеропортів. Але ми відмовилися. По-перше, скульптури маленькі для такого простору. По-друге, вони створені для того, щоб ними милувалася невелика група людей, тільки за таких умов ці статуї мають релаксуючі властивості.

Для аеропорту потрібно робити щось масштабніше. Ми створили ескіз, але не можемо виготовити скульптуру — не маємо настільки великого приміщення, щоб її розмістити. Як би там не було, я дуже сумніваюся щодо цього аеропорту. Для мене важливо, хто купує наші роботи і де вони стоятимуть. Будемо думати.

Я розумію, як можна милуватися подібною роботою, проте всі деталі у скульптурі унікальні, легко ламаються. Навіщо покупцям потрібний такий головний біль?

Ці скульптури зачаровують своїм гіпнотичним шармом усіх, хто бачить їх наживо. Люди, які шарять, розуміють, що беруть предмет мистецтва.

Яка собівартість однієї роботи?

Якщо чесно, я не підраховував. Але я знаю, що робити такі штуки на Заході неможливо. Нідерландці якось сказали, що якщо збирати це у них, то вкласти у скульптуру потрібно більше за ту суму, за яку ми їх сьогодні продаємо.

Однак мене не турбують продажі, я впевнений, що наш продукт свого покупця знайде, — ніша, в якій ми працюємо, вільна. Мені набагато цікавіше, як це правильно виставляти.

Ви часто кажете, що ваш дизайн простий. Але коли дивишся на ваші роботи, язик не повертається назвати їх простими. Навіщо ця скромність?

Про простий дизайн я говорив у контексті студії Decorkuznetsov. Але навіть у ньому є різні проєкти. Наприклад, плетені скульптури «ДНК». По суті, займаємося ними з 2009 року, використовуючи в роботі один і той самий метод.

Чи не набрид метод?

Чому він має набриднути? Кожен предмет є унікальним, як наша внутрішня ДНК. Предмети для цього проєкту, до речі, ми робимо із відходів, що залишаються після виробництва взуття.

Побачив я ці відходи випадково, коли приїхав до однієї столярної майстерні. Подумав: ні фіга собі! Відтоді купуємо їх на різних заводах.

Ще ми з Владою Брусиловською продовжуємо робити Cuba Buba.

Скільки коштує квадратний метр дизайну інтер’єру в Decorkuznetsov?

Я не бачу сенсу називати цифри менші, ніж 3 тисячі гривень за квадратний метр. Але все залежить від простору, звісно.

Скільки проєктів у вас зараз у роботі?

Проєктів з інтер’єру три, але ми завжди їх робимо мало. Є ще кілька проєктів Cuba Buba. Є й незвичайний проєкт: ми хочемо зробити тарілку, на якій буде виставлена ​​страва від України на чемпіонаті світу з кулінарного мистецтва Bocuse d’Or. Ми давно перейшли у сегмент дорогого дизайну, тому вартість тарілки буде понад 10 тисяч євро. Створюватимуть її у Дніпрі — зробити тут легше, ніж у Європі.

Як ви встигаєте реалізовувати стільки проєктів?

Просто все йде паралельно. Крім того, я часто входжу до складу журі різних конкурсів. Мені завжди в тонусі треба бути.

Якщо вже ви кілька разів згадали про Cuba Buba. Коли я дивлюся на цей проєкт, я думаю ось про що: дитина потрапляє до лікарні, обстановка в якій і так тривожна, — чи не краще було б грати з якимись знайомими іграшками, а не стикатися з чимось новим?

Уперше чую таку думку.

Cuba Buba не тривожна, це арт-проєкт. Він допомагає дитині, хоч і робить це у незвичний для неї спосіб.

Узагалі, соціальна тема для мене є первинною. Мені хочеться, щоб дизайн допомагав. А в нас у країні багато тих, хто потребує допомоги. Наприклад, в Україні 300 тисяч сліпих. Ці люди сидять удома, майже всі вони не соціалізовані. Ще є люди з ДЦП та з психічними захворюваннями. Якщо підрахувати всіх, хто живе поза соціумом, вийде 9% від усього населення, якщо не більше.

Чим їм можуть допомогти ваші проєкти?

Давайте думати. Якщо своїм висловлюванням дизайнер може змусити суспільство звернути на когось увагу, він має висловлюватися.

Попит на такі висловлювання є. Нещодавно до мене прийшла компанія, яка займається очищенням води, і запропонувала зробити новий варіант Cuba Buba. Вони сказали: «Давайте зробимо якийсь туалет». Я кажу: «Ви розумієте, що ми зробимо космічний туалет, який не буде схожим на звичний нам?» Мені відповідають: «Розуміємо, робіть!» Тепер ми шукаємо для проєкту найубитішу лікарню у Дніпропетровській області. І повірте, ми швидко її знайдемо, на жаль.

Ви прийшли у дизайн у 1993 році. Що робили раніше?

Закінчив медучилище, працював на швидкій допомозі ким доведеться: і в кардіобригаді, і в акушерській бригаді. Дружина навчалася у худпромі на дизайнера, просила мене допомагати із домашнім завданням — робити усілякі навчальні проєкти. Я захопився, і понеслося. Якоїсь миті ми разом з її викладачем Олексієм Олександровим організували дизайнерську компанію. Це було у 1991-му. Потім він поїхав до Росії, а я лишився тут.

Зараз ви робите те, що хочете, а як було на початку дизайнерської кар’єри?

Приблизно так і було. У 1991—1994-му доводилося робити те, що скажуть, але потім я відчув свободу. Пам’ятаєте, був час, коли стало популярне кування? Ворота, ґрати на вікнах. Усі кували, кували, кували. Ми також використовували кування, але не так, як інші. У мене досі стоїть кований стільчик, який я зробив у 1994 році.

Ким були ваші клієнти на початку 90-х?

Бандити та недобиті інтелігенти — останніх було більше. Перші гроші нам принесли замовлення співробітників компанії «Інтерпайп». Замовляли переважно інтер’єри.

Коли було легше заробляти дизайном — тоді чи зараз?

Зараз люди розуміють, що дизайн — це не просто папірець із малюнком. Тоді клієнт міг заявити: «Це що, б**дь, — дизайн? Телевізор на ланцюгах — ось дизайн, а це папірці». У 1995 році було саме так.

«Це що, б**дь, — дизайн? Телевізор на ланцюгах — ось дизайн, а це папірці».

Чи доводилося робити дизайн, за який зараз соромно?

Ні, ми якось уникали таких замовлень. Чесно.

Чи не було бажання виїхати з України якоїсь миті?

А ми виїжджали до Ізраїлю на 9 місяців, але повернулися, бо там було нестерпно.

У якомусь інтерв’ю про Ізраїль ви говорили, що наш український дизайн попереду ізраїльського. У чому це виражається?

Розумієте, яка парадоксальна історія: багато країн обігнали Україну в розвитку на роки, але такої кількості замовників, як у нас, немає ні у Франції, ні у Великій Британії. На мою думку, там узагалі поняття «дизайн інтер’єрів» не існує. Кафе та ресторани ще щось замовляють, але звичайні люди — практично ні.

Багато країн обігнали Україну в розвитку, але такої кількості замовників, як у нас, немає ні у Франції, ні у Великій Британії.

Якщо так, чому ж у нас усе так погано виглядає?

Це питання мене теж хвилює, але відповіді на нього я не знаю, на жаль.

Українські дизайнери роблять дорогі речі, але ніхто не випускає добротного масмаркету. Чому?

Чому ніхто? Ми створили зубну щітку, яка продається у дьюті-фрі по всьому світу. Дизайнерка Катя Соколова робить проєкти з європейськими фірмами Bolia, Roche Bobois.

Але мені здається, що ми не доросли ще до українського масмаркету. Та й кому він потрібний, якщо можна купити якесь китайське лайно.

Ви входите до складу багатьох українських конкурсів з дизайну. Яка головна проблема робіт, які подають туди?

Зараз інтер’єри проєктують дуже грамотно, без незграбності. У них використовують багато дорогих матеріалів, при цьому все дуже мінімалістично. Одна біда: всі проєкти схожі один на одний як брати, унікальних робіт категорично мало. Інтер’єр — це ж картина. Українські дизайнери бояться кольору, тому все в їхніх проєктах бежево-дерев’яне. А ми з ним працюємо все життя і нічого не боїмося.

Ви спробували весь дизайн: і графічний, і соціальний, і мистецтво, і виставки, і павільйони. Що далі?

Гадаю, через кілька років ми почнемо створювати роботів, які не просто виконуватимуть якісь функції, а стануть людині другом. Лікуватимуть, заспокоюватимуть, гіпнотизуватимуть. Може здатися, що це фантастика, але в Естонії вулицями їздять красиві та доброзичливі роботи, які доставляють їжу. Скоро вони будуть скрізь.

Усі фото, якщо не вказано інше: Арсен Дзодзаєв
Фото на обкладинці: Олег Самойленко