Архітектурний гід: Берлін

Нова національна галерея

Єдина споруда Людвіга Міса ван дер Рое в Німеччині, яку він збудував після повернення з еміграції до США, будучи вже відомим архітектором. Об’єкт вважається іконою модернізму. Ніхто не хотів братися за ідею Міса ван дер Рое зі скляною галереєю з мінімальною кількістю колон, але влада Берліна погодилася (схожі будівлі він пропонував спочатку для адміністрації «Бакарді» на Кубі, потім для Музею Георга Шефера в Німеччині).

Вийшла безмежна скляна коробка на 8 тонких колонах. Металеву конструкцію даху зібрали на землі, а потім 8 годин піднімали на домкратах та встановлювали. Для музею ідея не найкраща. Експонати часто потрібно ховати від сонця і правильно освітлювати, а ще захищати від крадіжки тощо. Та й розвішувати їх у приміщенні без стін складно. Тому сам виставковий простір — картинна галерея — знаходиться під землею.

Нещодавно галерея відкрилася після 6 років реставрації: було пошкоджено бетонні частини, лопнуло кілька шибок, які неможливо було замінити, оскільки скло такого розміру — 3,46 на 5,37 метра — вже не виготовляють у Європі.

Реставрацією займався Девід Чіпперфільд, відомий архітектор, при цьому він навмисно не привніс нічого нового. Будівлю реконструювали навіть надто скрупульозно як для споруди, якій 60 років. Розібрали все, пронумерували частини, відремонтували чи замінили їх, а потім зібрали як було. Навіть знайшли виробника скла у Китаї, який міг зробити потрібну ширину. Чіпперфільду допомагав онук Міса ван дер Рое, який керував початковим будівництвом.

Ще будівля ніяк не відповідає нинішнім нормам енергоефективності, а встановити замість скляних стін склопакети не можна — зміняться колір та прозорість, буде втрачений оригінальний вигляд. Тож на норми заплющили очі.

Музей архітектурного малюнка Tchoban Foundation

Будівлю спроєктував російсько-німецький архітектор Сергій Чобан, тут же виставлена його особиста колекція. Музей має цікаву форму та матеріали на фасаді: він прикрашений рельєфом за мотивами малюнка, з якого і почалася колекція. Розробили спеціальну опалубку, в яку залили лицьовий бетон, і так вийшов готовий фасад. Хоча могли, наприклад, просто намалювати мурал на стіні.

Ідея ще була в тому, що фасад повинен нагадувати старий малюнок, тому до бетону додали жовтий пігмент, щоб він був схожий на старий папір.

У музеї гарна експозиція — за часів комп’ютеризації й архітектурних рендерів добре було б іноді згадувати, з чого все починалося.

Капела Примирення

У Берліні немає такої гарної архітектури, як у Парижі чи в Італії, але тут у неї дуже глибокий підтекст, усе робиться з урахуванням найвищих вимог до експлуатації та екології. Це архітектура зі змістом, що криється за простими фасадами.

Kapelle der Versöhnung (капела Примирення) знаходиться на території меморіалу Берлінського муру — це парк, присвячений його історії. Берлінський мур складався з двох частин, а між ними була так звана смуга смерті з оглядовими вежами й піском (щоб було видно сліди тих, кому вдалося її перетнути). Ось у цьому парку і зберегли шматок «смуги смерті».

Сама капела теж знаходиться на колишній «смузі смерті» та на фундаменті старої церкви, яку підірвали для будівництва стіни. Вона в кілька разів менша за ту церкву і складається з двох стін, зовнішньої та внутрішньої.

Зовнішня зроблена з вертикальних дерев’яних стійок, а внутрішня глинобитна. Споруда цікава саме тим, що в сучасній архітектурі стіна створена у настільки простий спосіб, що навіть видно шари трамбування глини. Це дуже екологічне рішення, не бетон якийсь, який незрозуміло як утилізувати під час знесення, а просто глина: розібрав, розкидав навколо, і сліду не лишилося. Для Німеччини це актуально, тут навіть думають про те, щоб включати вартість демонтажу будівлі в початковий кошторис.

До капели можна вільно зайти, всередині збереглася частина вівтаря старої церкви, яку вдалося врятувати.

Holzmarkt

У Берліні є містобудівний проєкт «Медіа Шпрее» — влада міста хоче віддати будівлі та ділянки на березі річки під офіси успішним медіахолдингам та IT-компаніям, пов’язаним із медіа. Але цей проєкт викликає невдоволення мешканців, бо призведе до джентрифікації. Городянам важливо, щоб, наприклад, гроші не витісняли бідних художників із центру на околицю та до інших міст.

Берлінцям важливо, щоб гроші не витісняли художників із міста.

Holzmarkt — протилежність «Медіа Шпрее». Це також урбан-проєкт, але він створений для художників. Друга назва цього центру культурного і творчого життя — «Берег Шпрее для всіх». У Holzmarkt є майстерні, студії звукозапису, бар, сцена, ярмаркова площа, приміщення, які можна використовувати для різних мистецьких заходів. Також тут здають квартири для художників за низькими цінами на нетривалий термін, щоб підтримувати атмосферу цього місця.

Що стосується архітектури, вона у берлінському стилі та зроблена з дерева (Holzmarkt у перекладі означає «дерев’яний ринок»). Усі будівлі яскраві, незграбні, виглядають саморобно. Проєкт, звичайно, створювали кілька архітектурних студій, але будували його здебільшого самі резиденти. Сюди варто прийти, щоб побачити, як можна створити живий суспільний простір та культурний центр.

Spreefeld

Житлові будинки на березі Шпрее — це сучасна комуналка: девелоперами й інвесторами тут виступали майбутні жителі, які найняли архітектора і звели будинок. Усі рішення щодо фасадів, планування та архітектури мешканці приймали колегіально.

На березі розмістили три будинки, а між ними залишили вільний відкритий простір двору й доступ до річки. Забудовник міг би зробити споруду більшою та щільнішою, але люди вирішили інакше: створити великі тераси та балкони, щоб розділити відкритий простір з усіма берлінцями. На перших поверхах — приміщення, які можна взяти в оренду та проводити заходи, у дворі — майданчики для барбекю. Коли кооператив проєктував свої будівлі, то думав не лише про себе, а й про сусідів.

Традиційна родина зараз не завжди працює, багато людей живуть самі, але їм все одно потрібне якесь соціальне спілкування. Тому тут є як приватні зони (спальня, санвузол), так і громадські, наприклад величезна кухня з великим столом, де можна вечеряти всім разом, готуючи по черзі.

У нас зазвичай великі забудовники зводять багатоповерхівки жахливої ​​якості. Тут же можна побачити, що, виявляється, люди здатні зібратися і створити будинок для себе такий, який забажають: із гарних матеріалів, з сонячними батареями. Крім того, хотіли, щоб у ньому були мешканці з різним соціальним статусом. Для цього заощадили на внутрішній обробці, щоб зменшити вартість будівництва та частину квартир здавати в оренду за невисокими цінами, протистоячи джентрифікації.

Universal Studio та готель Nhow

Цікаві будівлі задіяні й у проєкті «Медіа Шпрее». У колишньому східному порту є будівля 1910—1920-х — раніше це був гігантський холодильник без вікон, тут могло одночасно зберігатися 2 мільйони яєць. Фасади були оздоблені цеглою двох кольорів із візерунком ромбиком. І цей холодильник переобладнали в офіси Universal Studio, додавши скління на фасад.

Сусідня споруда — колишнє зерносховище, зараз також офісний центр. І третя — готель Nhow 2010 року побудови, архітектором якого є Сергій Чобан. У верхній частині об’єкта блискучий паралелепіпед із вражаючою 26-метровою консоллю, схожою чи то на портовий кран, чи то на втілення ідей радянських конструктивістів 1920-х. Усередині — яскраві барвисті інтер’єри дизайнера Каріма Рашида. Уздовж усіх трьох будівель тягнеться зручна для прогулянок набережна, благоустрій якої нагадує портове минуле: крани та рейки вже не використовуються і служать декорацією.

Radialsystem V (5)

Будівля цього культурного центру — колишня насосна станція каналізації. Наприкінці ХІХ століття Берлін був розділений на 12 частин, і кожна мала свою насосну станцію. Туди йшла вся стічна вода, яку потім відкачували на фільтраційні поля за містом. Система називалася «радіальною», і ця будівля — радіальна система п’ятого району.

Цікаво, що у Берліні не можна купатися у Шпрее, оскільки насосні станції, якщо перевантажені, скидають свої відходи у річку. Рішення досі немає.

Ця будівля кінця XIX століття була реконструйована трохи нахабно і в лоба: на стару споруду зверху надягли новий об’єм, тобто видно, де нове, а де старе. Пропорційно ж усе добре зроблено. Тут відбуваються театральні виступи, концерти, є студія звукозапису.

Купол Рейхстагу

Купол — лише невелика частина проєкту реконструкції Рейхстагу, яку робив британський архітектор Норман Фостер, але єдина відкрита для відвідувачів.

Рейхстаг — найголовніша будівля Німеччини, країни, яка намагається бути лідером у використанні відновлюваних джерел енергії, тому вона має відповідати цим ідеям. Раніше споруда поглинала величезну кількість енергії, виробляючи 7 тисяч тонн вуглекислого газу на рік. Після того як над нею попрацював Фостер, споживання енергії скоротилося на 94%, а викид вуглекислого газу зменшився до 400 тонн.

Фостер вважає, що об’єкт повинен функціонувати без серйозних технічних хитрощів, тому купол — частина системи природної вентиляції та освітлення (з цим допомагають вирва і дзеркала у центральній частині будівлі). А для опалення та кондиціонування використовують холодну й гарячу воду з підземних озер, що знаходяться на різній глибині під Рейхстагом.

Сам купол скляний, із нього видно пленарну залу. Ідея в тому, що демократія має бути прозорою, а народ — стояти вище за свій уряд і спостерігати за ним.

Форум Гумбольдта

Це сучасна бетонна будівля (архітектор Франко Стелла), яка зовні виглядає як стара. Оригінальна була дуже сильно пошкоджена під час війни, у 50-х роках її знесли, а 2020-го звели знову. На фасаді є кілька оригінальних скульптур — тільки й того. А решта — фасад у стилі бароко, прилаштований до нового бетонного музею із новими плануваннями. Це таке потьомкінське село. Мене бентежить, що людині, яка не вивчила питання, здається, що це історична будівля. Цікаво, що в Берліні пройшов подібний проєкт, було багато дебатів про те, чи можна реконструювати так.

Це потьомкінське село — фасад у стилі бароко, прилаштований до нової бетонної будівлі.

Є частини будівлі в сучасному стилі — один із зовнішніх фасадів та пасаж. Вони зроблені добре і відповідають масштабу споруди в історичному стилі.

Головний вокзал (Hauptbahnhof)

Найбільший вокзал Європи з багатоповерховою транспортною розв’язкою, де сходяться лінії метро, ​​електричок та поїздів близького і далекого прямування. Це створює атмосферу руху й суєти, але вона не неприємна, а навпаки, радісна, як на фабриці Санта-Клауса. Тут є атріум, і коли ти стоїш нагорі, то бачиш усі шляхи внизу — дуже гарно.

Форма будівлі відсилає до старих вокзалів, накритих скляною або металевою напівкруглою оболонкою, проте вона дуже сучасна. Завдяки склу світло досягає самого низу.

З інженерного боку теж цікаво: з обох боків знаходяться дві офісні будівлі, які зводили не зупиняючи роботу вокзалу. Його ніби обійшли згори, з’єднавши два корпуси третім, що «висить».

Меморіальна церква Кайзера Вільгельма

У німецькій мові є слово Mahnmal, яке означає пам’ятник — застереження про те, що таке не повинно повторитися. Прикладом є саме ця церква.

Вона була побудована наприкінці XIX століття і сильно постраждала під час бомбардування 1943 року — частково вціліла лише дзвіниця. Німецький архітектор Егон Аєрман виграв конкурс на зведення нової церкви на її місці та хотів знести стару, але громадськість не дала цього зробити — у пам’ять про війну. Аєрману довелося переробити проєкт. Він залишив дзвіницю і додав три нові будівлі: восьмигранну капелу, шестикутну дзвіницю та прямокутну залу. Зовні вони виглядають просто, але всередині стіни з багатьма невеликими вітражами здаються прозорими і світяться синім. Виходить сильний контраст між тим, що бачиш зовні, і тим, що відчуваєш усередині.

Аквапарк Tropical Islands

Одного разу кілька вчених-візіонерів вирішили збудувати дирижабль, здатний транспортувати великі вантажі. Для цього у 1996-му вони заснували компанію і звели перший ангар в 50 кілометрах від Берліна. Він величезний: 360 метрів завдовжки, 220 метрів завширшки та 106 метрів заввишки, всередину нього можна покласти Ейфелеву вежу. Але до дирижабля справа не дійшла — компанія збанкрутувала.

Одного разу кілька вчених вирішили збудувати вантажний дирижабль, звели для цього величезний ангар і збанкрутували. Тепер тут аквапарк.

У 2004-му в цьому ангарі відкрився аквапарк. Там зробили тропічний ліс, пляж, гірки, тисячі квадратних метрів саун. Аквапарк працює цілодобово, в ньому можна провести кілька днів, живучи в готелі, бунгало або наметі. Великий простір відчувається дуже незвично — можна навіть політати на повітряній кулі прямо всередині.

Karl Marx Allee та Frankfurter Allee

Проспект збудували після війни у ​​стилі сталінського ампіру. З його допомогою хотіли показати, як розкішно у соціалістичних країнах живуть прості робітники. Тут знаходиться кінотеатр «Інтернаціональний» та ресторан «Москва» — усе в найкращих традиціях радянської архітектури.

Досвід переймали у Києва й Москви. Будівництво розпочали у 1951 році, а у 1953-му робітники влаштували страйк, бо умови праці були жахливими — з необмеженим робочим часом та низькими зарплатами. На мітинг вийшло близько 10 тисяч людей, але радянські військові жорстоко його розігнали.

Проєкт таки реалізували, там хороші планування, гарні фасади, схожі на сталінки Хрещатика. У 1960-х тут продовжили зводити панельні будинки. Сюди варто прийти подивитися, якими можуть бути такі будівлі при належному догляді.

Берлінська житлова одиниця Ле Корбюзьє

Це класика сучасної архітектури. Ле Корбюзьє зробив три житлові одиниці — у Марселі, Нанті та Берліні. Усі будинки відображають його ідеї: споруди стоять на «ніжках», і земля під об’єктами віддана природі, а квартири невеликі, створені за його системою пропорцій — модулором. І все ж таки берлінська житлова одиниця відрізняється від інших. Згідно з модулором комфортна висота стелі — 2,26 метра. Проте відповідно до берлінського будівельного кодексу стелі з такою висотою робити не можна, і тут вони вищі, по 2,5 метра. Перший поверх теж відрізняється від задуманого, тому Ле Корбюзьє врешті залишився незадоволений і відкликав своє авторство. Нині тут мешкають люди, але одна квартира за попередньою домовленістю доступна для відвідування.

Єврейський музей

Це дуже важлива тема для Німеччини, і музей вийшов одним із найкращих у світі. Архітектура Даніеля Лібескінда взаємодіє з відвідувачем буквально фізично.

У плані будівля схожа на розірвану зірку Давида, і на фасаді є розриви, порожнечі — це все про те, що країна, ініціювавши Голокост, втратила багатьох своїх мешканців та значну частину свого майбутнього.

У одній з кімнат підлога встелена металевими пластинами, схожими на обличчя, і ти маєш по них пройти — дуже сильне емоційне відчуття. Інше приміщення високе та вузьке, неопалюване, а під стелею маленьке вікно. Тут відчуваєш безсилля, ізольованість.

У саду можна пройти крізь нахилені колони по нерівній землі — там паморочиться голова і нудить. Це дуже сильні метафори.

Фото на обкладинці: Wikimedia Commons