Ромський щоденник: Фотографії з притулку для українських біженців у Молдові

Фотограф Даніель Герсе із Кишинева від початку повномасштабного російського вторгнення допомагає біженцям з України. У центрі FRIȘPA живуть переважно роми, близько 150-200 людей, — саме про них проєкт Даніеля. Там вони сплять, їдять, шукають роботу й можливість переїхати в інше місце. Багато хто не має документів і тому застряє у Молдові. Попри це у центрі кипить життя: його мешканці святкують дні народження та знаходять друзів.

— Я не веду статистики, але більшість ромів потрапляє до Молдови безпосередньо через кордон. В основному через пункт «Паланка — Маяки», тому що більшість ромів на півдні проживає в Одеській області. Було ще пару складніших ситуацій. Люди, які живуть на заході України, хотіли поїхати до Молдови, щоб об’єднатися з родиною, тому їм потрібно було перетнути кордони кількох країн. Але це дуже рідко.

З першого дня війни всі в моєму оточенні у Молдові почали допомагати біженцям. Мої друзі самостійно шукали житло, транспорт та харчування для центрів розміщення. Разом із ними я також почав підтримувати центр, який приймає ромську спільноту, тому що їй приділяли найменше уваги. Пізніше в березні я вирішив знімати його мешканців регулярно.

По-перше, мій попередній проєкт в Угорщині був також пов’язаний із групою меншин, тож ця тема мені цікава. По-друге, зараз багато хто пише про Україну, але історію ромів мало висвітлюють.

У центрі є все необхідне, але умови далекі від ідеальних: зі сходів легко впасти, а імпровізовані ліжка перероблені зі шкільних лав.

FRIȘPA — це радянська триповерхова будівля. Увійшовши, потрапляєш до маленького похмурого холу, який використовують як приймальню. Далі йде велика освітлена сонцем кімната, яка працює як їдальня та зал для заходів. На інших поверхах розміщуються навчальні приміщення для 12-14 осіб. Душові розташовані поза будівлею у фургонах. Хоча в центрі є все необхідне, умови далекі від ідеальних. Зі сходів легко впасти людям похилого віку або з інвалідністю, а імпровізовані ліжка перероблені зі шкільних лав.

Ті, з ким я спілкувався, поділяються на дві групи. Одні дуже щасливі, що можуть залишитися поруч із Україною та з надією чекають кінця війни. Інші намагаються поїхати якнайдалі та якнайшвидше. Оскільки багато ромів не мають документів, що посвідчують особу, їм важко покинути країну. Багато хто навіть не розуміє, чому відсутність документа забороняє їм вирушити, наприклад, до Бельгії.

Атмосфера в центрі залежить від того, хто вас оточує. Декому подобається бути разом, тобто мати поруч людей, з якими можна спілкуватися. Але багато хто дуже засмучений і неохоче приходить сюди та критикує заклад.

Особливо яскраво в пам’яті закарбувався такий випадок. В один із моїх перших днів у FRIȘPA я зустрів 20-річного Дмитра — він допомагав жінці знайти сина, який зник в іншій країні. Хлопець підбадьорював матір як умів. Зрештою, дитину розшукали в Польщі, вона загубилася в хаосі під час втечі з України. Дмитро був одним із перших, хто знайшов роботу від громади та допомагав своїй родині, яка тільки збиралася подавати документи на отримання статусу біженця.