Я вижив, ось докази: Світлини бійців Інтернаціонального легіону

— Цікавитися фотографією я почав у дитинстві, коли знайшов старий мамин Pentax. Докупив у комісійних магазинах ще пару камер із 35-міліметровою плівкою і не розлучався з ними. Блукав околицями, а першими фотографіями були портрети однокласників.

Я завжди мріяв виїхати зі Штатів. Мене вабили емоції від виходу за межі звичного. Коли я навчався в аспірантурі у Вайомінгу, мені остаточно набридло все, і я вирушив за океан.

Мене цікавила Україна. Я пильно стежив за Революцією Гідності, а потім приїхав сюди у 2016 році й одразу потоваришував із багатьма українцями, більшість із яких були активістами Майдану.

З 2020-го я працював гірськолижним інструктором у Грузії, де відкрив власну компанію з організації зимових турів. Робота ризикована, але я й уявити не міг, наскільки небезпечною буде наступна: я став піхотним снайпером в Інтернаціональному легіоні. Повномасштабне вторгнення застало мене у Грузії, але я недовго вагався — квитки в Україну взяв того ж дня. У мене тут багато друзів, і я не міг просто залишитися осторонь, поки вони в біді. Конкретні люди, яких я люблю, мотивували зірватися з місця найбільше.

Можливо, я міг би бути більш корисним якось інакше, врешті-решт я ніколи не служив в армії. Але згоріла хата — гори й сарай. Якщо вже я тут, то допомагатиму в найекстремальніший, але найкращий спосіб. Поки я їхав в Україну (це зайняло три дні), був створений Інтернаціональний легіон.

Першу гвинтівку мені подарували в 10 років батьки, відтоді всі вихідні я проводив у лісі стріляючи. Гадаю, я був непоганий у цьому, часто брав участь у змаганнях. І хоча в мене не було ніякого бойового досвіду — я ніколи не підтримував воєн США, — я завжди цікавився снайпінгом. Покинув це хобі дясять років тому і відтоді наче забув, що вмію поводитись зі зброєю. Потім у легіоні я навчав стріляти інших.

Першу гвинтівку мені подарували в 10 років батьки.

Родина змирилася з тим, що моя робота небезпечна. Батьки знають, що я в Україні, та підтримують мене, але ми вирішили приховати це від бабусі. Вона досі не знає, що я на війні.

Зараз усі процеси у легіоні організовані, але в перші дні ніхто не розумів, що і як робити, — жодних тренувань для бійців не було. Але це логічно: українцям довелося із нічого створювати військове формування іноземців у розпал війни. Французький іноземний легіон створювали за інших умов.

В Інтернаціональному легіоні я часто зустрічав бійців, які у мирному житті думав, що не робить нічого корисного. Вони хотіли це змінити, — тому йшли в армію. Були й ті, хто втомившись від ндььги, шукав пригоди. Було й багато колишніх американських військових. Гадаю, після Іраку та Афганістану чимало таких приїхало в Україну, бо відчували, що до цього брали участь у невиправданих війнах. А тут вони нарешті можуть робити те, що вміють найкраще, але для доброї справи.

Я ж вважаю, що всі війни були жахливою помилкою. Так, американці теж скоювали воєнні злочини проти цивільного населення. І навіть ті, хто у 2003-му підтримував війну, зараз визнають, що помилялися. Проте ніхто сьогодні не скаже, що це було справедливо.

У вільний час люди в легіоні зазвичай просто грають у відеоігри, навіть у стрілялки. У мене було інше дозвілля — я почав їх знімати. Я бачив проєкти деяких іноземців про Україну, але жоден із них мені не подобався: за світлинами було видно, що автори вже мали враження про країну і приїхали сюди, аби знайти цьому враженню підтвердження. Тому і знімали похмурі пейзажі з панельками. Такі серії — вульгарні й нецікаві. Мабуть, тому я захотів створити свою.

Коли ти фотожурналіст, для військових ти прибулець. А у мене, їхнього побратима, зовсім інша перспектива, я всередині. Я переконаний, що навіть ті, хто має доступ «на нуль», не бачать війну очима військових. Водночас я іноземець. Коли я жив в Україні, то завжди почувався трохи зовні всього, що відбувається. Тож, можливо, хоч я зараз і краще розумію людей, але, ймовірно, завжди буду як ті фотографи, що приїжджають знімати військових.

У мене ніколи не було досвіду документування війни, я керуюся просто здоровим глуздом. У журналістів є правила для контролю якості їхньої роботи, а я сам встановлюю для себе правила. Я розумію, що якщо зроблю якусь дурість і опублікую те, що не повинен був, наприклад зображення місць, де ми живемо або воюємо, то ми можемо загинути. До того ж у перші місяці навіть у Києві з підозрою ставилися до людей із камерою, на вулицях не можна було фотографувати. Я також ніколи б не знімав загиблих українських солдатів з поваги до них.

Деякі моменти приголомшують настільки, що я забував, що я на полі бою, та дивився на речі як фотограф. У мене був знімок, де бійці грають у «Монополію», сидячи у підвалі прямо під час обстрілу. Коли посеред війни зустрічаєш таку буденну річ, як настільна гра, або таку чудову, як захід сонця, у тебе перехоплює подих від емоцій. Ти розумієш, що попри війну життя триває. Сонце сходить і заходить, квіти цвітуть, а люди залишаються людьми навіть за найсуворіших обставин.

Я обрав для себе аналогову фотографію випадково — дві мої найкращі камери вкрали та знищили. Але завдяки цьому я став більше дорожити своїми роботами. Я намагаюся вберегти камеру і плівку, знаючи, що немає ніякої резервної копії. Щоразу, коли вдається відзняти плівку, не пошкодивши її чи не намочивши, це маленька перемога, дуже схожа на виживання на завданні. Світлини — це доказ, що вижили і камера, і фотограф.

Світлини — це доказ, що вижили і камера, і фотограф.

Мені хотілося б більше знімати місцевих, які живуть у зоні бойових дій. Здається, українці пристосовуються до будь-яких обставин, як-от працюють на полях під обстрілами, і мене це досі вражає.

Пригадую, наскільки сюрреалістично було заходити на позиції росіян на першій лінії оборони, де вони жили багато місяців. Було відчуття, що ти потрапляєш в абсолютно інший інформаційний світ. Книги з історії «Великої Вітчизняної війни», пропагандистська література, залишені особисті речі — вони вірили у щось зовсім інше, і це було дуже дивно. Я фотографував це, але кадри не збереглися, вони були на знищеній плівці.

У легіоні ми провели вісім місяців повертаючи, а потім утримуючи село на Донбасі, яке я зараз не можу назвати, бо це досі гаряча ділянка фронту. Місяці йшли на просування лише на одну вулицю. Однак я відчував, що захищаю те, у що вірю. Але своїм найбільшим досягненням на цій війні я вважаю те, що зміг поїхати, коли зрозумів, що віддав достатньо. Люди думають, що якщо у тебе є можливість покинути військо, то ти охоче цим скористаєшся, проте це було важко.

Я відвідав свою родину у США, тому що не бачив їх чотири роки. Зараз працюю як волонтер, наприклад привіз зі Штатів приціли. Не знаю, що буде далі, але я планую пов’язати своє майбутнє з Україною і навіть хочу колись отримати громадянство.