Фотопроєкт

Я вижив, ось докази: Світлини бійців Інтернаціонального легіону

Американець Раян Колінз служить у 1-му батальйоні Інтернаціонального легіону з перших днів його створення. Там він узяв до рук камеру, аби зробити те, що не можуть журналісти — показати життя та будні військових із середини підрозділу.
Раян Колінз

Народився у місті Далонега, Джорджія, у 1989 році. Працював гірськолижним інструктором, у Грузії заснував туристичну компанію Snow Vigil. Служив в українському Інтернаціональному легіоні.

— Цікавитися фотографією я почав у дитинстві, коли знайшов старий мамин Pentax. Докупив у комісійних магазинах ще пару камер із 35-міліметровою плівкою і не розлучався з ними. Блукав околицями, а першими фотографіями були портрети однокласників.

Я завжди мріяв виїхати зі Штатів. Мене вабили емоції від виходу за межі звичного. Коли я навчався в аспірантурі у Вайомінгу, мені остаточно набридло все, і я вирушив за океан.

Мене цікавила Україна. Я пильно стежив за Революцією Гідності, а потім приїхав сюди у 2016 році й одразу потоваришував із багатьма українцями, більшість із яких були активістами Майдану.

З 2020-го я працював гірськолижним інструктором у Грузії, де відкрив власну компанію з організації зимових турів. Робота ризикована, але я й уявити не міг, наскільки небезпечною буде наступна: я став піхотним снайпером в Інтернаціональному легіоні. Повномасштабне вторгнення застало мене у Грузії, але я недовго вагався — квитки в Україну взяв того ж дня. У мене тут багато друзів, і я не міг просто залишитися осторонь, поки вони в біді. Конкретні люди, яких я люблю, мотивували зірватися з місця найбільше.

Можливо, я міг би бути більш корисним якось інакше, врешті-решт я ніколи не служив в армії. Але згоріла хата — гори й сарай. Якщо вже я тут, то допомагатиму в найекстремальніший, але найкращий спосіб. Поки я їхав в Україну (це зайняло три дні), був створений Інтернаціональний легіон.

Першу гвинтівку мені подарували в 10 років батьки, відтоді всі вихідні я проводив у лісі стріляючи. Гадаю, я був непоганий у цьому, часто брав участь у змаганнях. І хоча в мене не було ніякого бойового досвіду — я ніколи не підтримував воєн США, — я завжди цікавився снайпінгом. Покинув це хобі дясять років тому і відтоді наче забув, що вмію поводитись зі зброєю. Потім у легіоні я навчав стріляти інших.

Першу гвинтівку мені подарували в 10 років батьки.

Інтернаціональний легіон територіальної оборони Збройних сил України — військова частина ЗСУ, де служать громадяни інших країн. Створений 27 лютого 2022 року. Найбільше в легіоні американців і британців, а загалом там служать громадяни 55 країн.

Тренування на полігоні з трофейним кулеметом «Корд».
Тренування на полігоні з трофейним кулеметом «Корд»
Мій побратим у маскувальному костюмі сидить навпроти українських військових на бронемашині.
Мій побратим у маскувальному костюмі сидить навпроти українських військових на бронемашині
Один із побратимів зістрибує зі спринтера.
Один із побратимів зістрибує зі спринтера
Відпочинок між тренуваннями на полігоні.
Відпочинок між тренуваннями на полігоні

Родина змирилася з тим, що моя робота небезпечна. Батьки знають, що я в Україні, та підтримують мене, але ми вирішили приховати це від бабусі. Вона досі не знає, що я на війні.

Зараз усі процеси у легіоні організовані, але в перші дні ніхто не розумів, що і як робити, — жодних тренувань для бійців не було. Але це логічно: українцям довелося із нічого створювати військове формування іноземців у розпал війни. Французький іноземний легіон створювали за інших умов.

В Інтернаціональному легіоні я часто зустрічав бійців, які у мирному житті думав, що не робить нічого корисного. Вони хотіли це змінити, — тому йшли в армію. Були й ті, хто втомившись від ндььги, шукав пригоди. Було й багато колишніх американських військових. Гадаю, після Іраку та Афганістану чимало таких приїхало в Україну, бо відчували, що до цього брали участь у невиправданих війнах. А тут вони нарешті можуть робити те, що вміють найкраще, але для доброї справи.

Я ж вважаю, що всі війни були жахливою помилкою. Так, американці теж скоювали воєнні злочини проти цивільного населення. І навіть ті, хто у 2003-му підтримував війну, зараз визнають, що помилялися. Проте ніхто сьогодні не скаже, що це було справедливо.

Протитанковий ракетний комплекс «Фагот», із якого нас збиралися обстрілювати росіяни. На задньому плані видного мертвого російського військового — робота української артилерії. Ми займаємо втрачені ворогом позиції.
Протитанковий ракетний комплекс «Фагот», із якого нас збиралися обстрілювати росіяни. На задньому плані видно мертвого російського військового — робота української артилерії. Ми займаємо втрачені ворогом позиції
Мій побратим Олав передає сигарету іншому, Остіну. Ми зупинилися перед зруйнованою будівлею дорогою на базу, щоб помилуватися заходом сонця.
Мій побратим Олав передає сигарету іншому, Остіну. Ми зупинилися перед зруйнованою будівлею дорогою на базу, щоб помилуватися заходом сонця
Мій побратим у трофейному береті Повітряно-десантних військ Російської Федерації (ВДВ).
Мій побратим у трофейному береті Повітряно-десантних військ Російської Федерації (ВДВ)
Вихідний. Знайшли собі забавку: піти в закинуту будівлю, випили пива на балконі — в неділю це дозволено.
Вихідний. Знайшли собі забавку: піти в закинуту будівлю, випити пива на балконі — в неділю це дозволено
Я переконав хлопців піти на пікнік біля озера. Ми трохи поїли та знайшли замерзле болото. Гралися на кризі, можливо, не найбезпечнішій.
Я переконав хлопців піти на пікнік біля озера. Ми трохи поїли та знайшли замерзле болото. Гралися на кризі, можливо не найбезпечнішій

У вільний час люди в легіоні зазвичай просто грають у відеоігри, навіть у стрілялки. У мене було інше дозвілля — я почав їх знімати. Я бачив проєкти деяких іноземців про Україну, але жоден із них мені не подобався: за світлинами було видно, що автори вже мали враження про країну і приїхали сюди, аби знайти цьому враженню підтвердження. Тому і знімали похмурі пейзажі з панельками. Такі серії — вульгарні й нецікаві. Мабуть, тому я захотів створити свою.

Коли ти фотожурналіст, для військових ти прибулець. А у мене, їхнього побратима, зовсім інша перспектива, я всередині. Я переконаний, що навіть ті, хто має доступ «на нуль», не бачать війну очима військових. Водночас я іноземець. Коли я жив в Україні, то завжди почувався трохи зовні всього, що відбувається. Тож, можливо, хоч я зараз і краще розумію людей, але, ймовірно, завжди буду як ті фотографи, що приїжджають знімати військових.

У мене ніколи не було досвіду документування війни, я керуюся просто здоровим глуздом. У журналістів є правила для контролю якості їхньої роботи, а я сам встановлюю для себе правила. Я розумію, що якщо зроблю якусь дурість і опублікую те, що не повинен був, наприклад зображення місць, де ми живемо або воюємо, то ми можемо загинути. До того ж у перші місяці навіть у Києві з підозрою ставилися до людей із камерою, на вулицях не можна було фотографувати. Я також ніколи б не знімав загиблих українських солдатів з поваги до них.

Мій побратим готується залізти на бронетранспортер.
Мій побратим готується залізти на бронетранспортер
Туман в останні дні контрнаступу на Харківщині. Готуємося їхати в наступне село.
Туман в останні дні контрнаступу на Харківщині. Готуємося їхати в наступне село
Кінець контрнаступу припав на закінчення осені з її туманами та багном.
Кінець контрнаступу припав на закінчення осені з її туманами та багном

Деякі моменти приголомшують настільки, що я забував, що я на полі бою, та дивився на речі як фотограф. У мене був знімок, де бійці грають у «Монополію», сидячи у підвалі прямо під час обстрілу. Коли посеред війни зустрічаєш таку буденну річ, як настільна гра, або таку чудову, як захід сонця, у тебе перехоплює подих від емоцій. Ти розумієш, що попри війну життя триває. Сонце сходить і заходить, квіти цвітуть, а люди залишаються людьми навіть за найсуворіших обставин.

Я обрав для себе аналогову фотографію випадково — дві мої найкращі камери вкрали та знищили. Але завдяки цьому я став більше дорожити своїми роботами. Я намагаюся вберегти камеру і плівку, знаючи, що немає ніякої резервної копії. Щоразу, коли вдається відзняти плівку, не пошкодивши її чи не намочивши, це маленька перемога, дуже схожа на виживання на завданні. Світлини — це доказ, що вижили і камера, і фотограф.

Світлини — це доказ, що вижили і камера, і фотограф.

Мені хотілося б більше знімати місцевих, які живуть у зоні бойових дій. Здається, українці пристосовуються до будь-яких обставин, як-от працюють на полях під обстрілами, і мене це досі вражає.

Пригадую, наскільки сюрреалістично було заходити на позиції росіян на першій лінії оборони, де вони жили багато місяців. Було відчуття, що ти потрапляєш в абсолютно інший інформаційний світ. Книги з історії «Великої Вітчизняної війни», пропагандистська література, залишені особисті речі — вони вірили у щось зовсім інше, і це було дуже дивно. Я фотографував це, але кадри не збереглися, вони були на знищеній плівці.

У легіоні ми провели вісім місяців повертаючи, а потім утримуючи село на Донбасі, яке я зараз не можу назвати, бо це досі гаряча ділянка фронту. Місяці йшли на просування лише на одну вулицю. Однак я відчував, що захищаю те, у що вірю. Але своїм найбільшим досягненням на цій війні я вважаю те, що зміг поїхати, коли зрозумів, що віддав достатньо. Люди думають, що якщо у тебе є можливість покинути військо, то ти охоче цим скористаєшся, проте це було важко.

Я відвідав свою родину у США, тому що не бачив їх чотири роки. Зараз працюю як волонтер, наприклад привіз зі Штатів приціли. Не знаю, що буде далі, але я планую пов’язати своє майбутнє з Україною і навіть хочу колись отримати громадянство.

Обід у лісі перед наступом на сході Харківщини.
Обід у лісі перед наступом на сході Харківщини

Нове та Найкраще

825

708

686
1 093

Більше матеріалів