Остання «Спокуса» Верховена: Скандали навколо і всередині фільму про кохання черниць

Що б тепер не вигадав Верховен, його кіно заздалегідь приречене якщо не на успіх, то точно на особливу увагу. «Основний інстинкт» закріпив за ним репутацію підривника підвалин, і певною мірою доводиться відповідати. При цьому суто кінематографічно режисер дозволяє собі лише невеликі вільності у рамках, встановлених жанром; незвичайними картини роблять теми.

Саме зараз, коли консерватизм набирає сили, викликаючи до життя старі табу та формуючи «культуру скасування», Верховен зі своєю спокусою в монастирі та насильством на екрані опиняється в епіцентрі уваги. Відчувається, що автор «Спокуси» — представник 60-х, періоду сексуальної революції та боротьби за політичні свободи. Режисеру вдається вловити дух часу, навіть якщо його кіно виглядає зухвало старомодним, таким, що спізнилося на пів століття. Ось тільки стежити за інформаційним шлейфом подекуди виявляється навіть цікавіше, ніж за дією на екрані.

Відчувається, що автор «Спокуси» — представник 60-х, періоду сексуальної революції та боротьби за політичні свободи.

Протести моралістів та відмова фільму у видачі прокатного посвідчення в Росії лише підігріли до нього інтерес, ще більше завищивши очікування. Але всі, хто застав епоху чарівного антиклерикального кіно («Життя Браяна за Монті Пайтон» Террі Джонса, «Темні звички» Педро Альмодовара) можуть відчути себе обділеними. «Спокуса» після численних історій із викриттям священників-педофілів — сама невинність. І на скандал тут працює скоріше біографія автора.

Дія стрічки розгортається в Тоскані часів Ренесансу — інквізиція полює на відьом, а епідемія чуми набирає сили. На цьому тлі в монастирі і спалахує пристрасть між черницею Бенедеттою (Віржині Ефіра) та юною послушницею Бартоломеєю (Дафна Патакія).

Бенедетта є дуже темпераментною: її ночі присвячені еротичним снам, дні — виробництву стигматів. Послушниця ж не позбавлена ​​дотепності й навіть деякого художнього обдарування, вона майстерно вирізає фалоімітатор із дерев’яної статуетки Діви Марії. Але для Бенедетти є речі ще сексуальніші, ніж власне секс, — це релігія. А в авторській інтерпретації вона стає синонімом влади.

Для Бенедетти є речі ще сексуальніші, ніж власне секс, — це релігія.

Основою для сюжету послужило реальне розслідування, датоване початком XVII століття, проте на екрані зовсім не історичний, а костюмний фільм із театральною мірою умовності. Монастир тут ніби сучасна корпорація, де просування по службі важливіше за кохання. Тому й розмови персонажів про вигоди релігійної громади більше нагадують нараду бренд-менеджерів. Та й самі наречені Христа скоріше цілеспрямовані кар’єристки.

Картину можна вважати маскулінною та водночас феміністичною. З одного боку, погляд Верховена є поглядом вуаєриста. З іншого — жінка, на яку спрямований цей погляд, не лише об’єкт, а й суб’єкт.

«Спокуса» успішно проходить феміністичний тест Бекдел: «у фільмі є хоча б дві жінки, які говорять одна з одною про що-небудь, крім чоловіків». Ба більше, чоловіки — це те, про що жінки взагалі не говорять, зате щодо конкурентної боротьби вони самі дадуть фору будь-якому альфа-самцю. Тож у «Спокусі» фраза Фрейда «анатомія — це доля», що вказує на конституційну неповноту жіночого тіла, набуває іншого, протилежного значення.

Фото: SBS Productions / Album