Повертатися — погана прикмета: Що не так із продовженням «Декстера»

Обережно, в текті є спойлери.

Якщо хтось забув, Декстер Морган — судовий антрополог і серійний убивця, який полює на інших серійних убивць. Після пригод перших восьми сезонів він вирішує попрощатися з минулим та їде до невеликого північного містечка Айрон-Лейк, змінивши ім’я. Втрачати Декстеру нічого: всі, хто був йому дорогий, мертві.

На новому місці він працює над собою, намагається не думати про ножі й виховує у собі пацифіста — кілька разів на тиждень бере на приціл білого оленя, але не вбиває його. Герой інтегрується до місцевої громади і навіть починає зустрічатися з жінкою-поліцейською.

Нове життя поступово сходить нанівець. Спочатку до міста приїздить син Декстера Гаррісон. Потім колишній антрополог вбиває багатія Майка, який застрелив його улюбленого оленя. Події дев’ятого сезону відбуваються через 10 років після того, що сталося у восьмому. Не дивно, що Декстер втратив хватку і залишив докази, які знаходить поліція. Але на цьому приводи для занепокоєння не закінчуються. Місцевий маніяк влаштовує в тайзі полювання на дівчат, а батько Майка просить правоохоронців зупинити розслідування, стверджуючи, що син зателефонував йому по Facetime, — це поки що найвдаліший твіст нового сезону.

Творці серіалу ніколи не експериментували з його структурою та кривою розвитку персонажів. Такий підхід зіграв із ними злий жарт, зробивши новий сезон передбачуваним. Допитливий глядач, пам’ятаючи колишнє влаштування «Декстера», вже на перших двох епізодах розуміє, хто виганяє дівчат у тайгу, з якими психічними порушеннями приїде до батька Гаррісон і як саме замітатиме сліди персонаж із великим досвідом у шаткуванні трупів.

Допитливий глядач, пам’ятаючи колишнє влаштування «Декстера», вже на перших двох епізодах розгадує закладені у сюжет загадки.

Чи можна експериментувати, знімаючи сагу про серійного вбивцю? Щоб відповісти на це питання, достатньо згадати «Містера Робота». Шоу, в якому хакер із витруєною емпатією бореться з іншими хакерами, називають прямим спадкоємцем «Декстера». Формальна подібність не завадила його творцям пародіювати серіальні жанри і грати зі стратегіями оповіді. Не дарма про «Містера Робота» говорять як про один із найвизначніших серіалів минулого десятиліття, а про «Декстера» — ні.

Відсутність експериментів зі структурою у ранньому «Декстері» шоуранери компенсували формалістичним підходом до монтажу. Вони сміливо перемішували події реального життя із внутрішніми переживаннями персонажа, приправляючи це все флешбеками та флешфорвардами. Незважаючи на те що глядачам такі прийоми нерідко набридали вже до другого сезону, багато в чому саме вони зробили «Декстера» першим популярним серіалом, де внутрішнього монологу героя було чи не більше, ніж живої мови. У дев’ятому сезоні шоуранери не лише не розвивають подібні ходи, а й навіть не намагаються знайти нові сюжетні рішення.

Утім, недоліки серіалу не обмежуються прийомами оповіді. Вводячи Гаррісона, творці шоу — крім того, що демонструють механізми спадковості маніакальних нахилів — додають новий ідейний оборот. «Декстер» заходить на територію підліткових серіалів із їхніми обов’язковими темами: булінгом, інакшістю, стріляниною у школі. Загравання з жанром призводить до того, що у серіалі виникає комічна розщепленість. Десять хвилин глядач спостерігає, як герой відпилює голови трупам, десять — дивиться на те, як підлітки підколюють один одного на перерві. Виникає відчуття, що «Декстера» невдало схрестили із «Рівердейлом». Ймовірно, таким чином шоуранери намагалися розширити емоційний діапазон трилера. Але їхня спроба провалилася.

Шоуранери намагалися розширити емоційний діапазон трилера. Але їхня спроба провалилася.

Про реанімацію «Декстера» також хочеться поговорити в контексті сучасної культури, яка перебуває у стані ностальгії та постійного обертання назад. Швидкий ритм сучасності не дозволяє осмислити те, що відбувається, і створити нові сенси. У цій ситуації логічне рішення для кінематографістів — звернутися до сюжетів минулого. Однак результат воскресіння класичних ідей рідко виходить вдалим.

Нещодавно автор «Американського психопата» Брет Істон Елліс вивів термін style-free zone. Ним він позначив успішні романи, у яких є динаміка та зрозумілий сюжет, але немає стилю. Враховуючи, що серіали давно зажили слави нової літератури, дев’ятого «Декстера» можна назвати style-free zone. Він підтверджує відоме правило: навіть культові серіали мають вчасно закінчуватися.

Фото на обкладинці: Showtime / Everett Collection