А сам не схиб: «Рука Бога» Соррентіно як сеанс психотерапії

Робить Паоло Соррентіно фільми або змінює кінематограф, колись вирішать історики кіно — велике бачиться на відстані. Але з моменту виходу «Дивовижного» (2008 рік), байопіка про італійського політика Джуліо Андреотті, стало очевидним, що Соррентіно — видатний художник. Експериментуючи та залишаючись представником авторського кіно, він щоразу знаходить шлях до широкої публіки.

Його нова картина «Рука Бога» теж подолала цей шлях: після участі у Венеційському кінофестивалі вона вийшла на Netflix. І стрічка залишить привід для цікавих інтерпретацій уже не лише історикам кіно, а й психологам — в її основі автобіографічна історія.

Дія відбувається у 80-х, перед нами благополучне неаполітанське сімейство. Усі персонажі винятково колоритні: вони відчайдушно жартують, пристрасно сваряться, випромінюють вітальність, за якою ховається чорна меланхолія. Одне слово, автор виправдовує очікування як шанувальників італійського півдня, так і його злостивців, для яких тут дуже галасливо, брудно, весело. І звісно, корупційно.

Автор виправдовує очікування як шанувальників італійського півдня, так і його злостивців, для яких тут дуже шумно, брудно, весело.

Режисер П’єр Паоло Пазоліні, цитуючи філософа Бенедетто Кроче, зазначив, що неможливо бути італійцем і не бути католиком. У «Руці Бога» на першому місці інший релігійний культ, швидше язичницький, — футбол. Для героїв фільму перехід Дієго Марадони до клубу «Наполі» — явлення живого бога. Власне, сама назва стрічки відсилає до обурливого порушення правил, яке харизматичний Марадона виправдовував втручанням «божественної руки». У Соррентіно особливе ставлення до Марадони: у картині «Молодість» той постає у вигляді бога втомленого, ледь живого. Тут же футбольний ідол усе ще на п’єдесталі, от тільки рука Бога торкається не лише його.

Неможливо бути італійцем і не бути католиком. У «Руці Бога» на першому місці інший культ, швидше язичницький, — футбол.

Головний герой, очима якого ми дивимося на світ, — сам автор фільму, коханий і люблячий син, брат та племінник. Це підліток, але він не бунтує, а перебуває в розгубленості, стоячи на порозі дорослого життя. І його ініціація у цей дорослий світ виявиться навіть надто жорстокою.

Той, хто чекає від стрічки сяйва «Молодості», почуватиметься обділеним. Краса тут теж є, але швидше лякаюче барочна. Наприклад, вона з’явиться у вигляді жінки з психічним розладом.

Шанувальники політичного та соціального кіно, що ностальгують за добою неореалізму, теж будуть розчаровані. «Рука Бога» — скромна чарівність італійської буржуазії. І немає жодної іронії в цих словах: приємно спостерігати за побутом середнього класу, який відчуває впевненість у завтрашньому дні.

Ті, хто бачить у Соррентіно головного спадкоємця Фелліні, яким він був оголошений після тріумфу «Великої краси», теж навряд чи відчують піднесення. Хоча картина населена цілком фелінівськими персонажами, характером вони недотягують.

Якось кінокритик і режисер Франсуа Трюффо лаконічно пояснив суть кіно: фільм подібний до циркової вистави. У Соррентіно, який заново відкрив цю формулу, у випадку з «Рукою Бога» вона дала збій, а все тому, що стрічка стала інструментом психотерапії. Робота з власним травматичним досвідом, можливо, допоможе автору завершити процес горювання, але творчим успіхом подібну картину не назвуть. Відчуття від фільму таке, ніби його знімав той невпевнений підліток, що дивиться на нас з екрана.

У художньому відношенні «Рука Бога» — нагадування, що уява не має меж, проте у кіно вони є. Це грубе мистецтво, тут характеру, щоб бути вираженим, потрібні дії, а складносурядні переливи емоцій та почуттів — територія літератури й музики. Гонитва за щирістю підкуповує, але обертається тривіальністю. Перетворити спогад про втрачений рай на хорошу циркову виставу не під силу навіть Паоло Соррентіно.

Фото: Netflix / Courtesy Everett Collection