Жива чоловічина: Від особистого до абстрактного в портфоліо Клавдії Балампаніду
Фотографка. Народилася у Греції, живе і працює на Кіпрі. Виставлялася у Греції, Великій Британії та на Кіпрі. Публікувалася в Der Greif, Phroom, Aint—Bad, Discarded Magazine.
— Моє дитинство було прекрасним, але підліткові роки — дуже важкими. Це той період, коли доводиться мати справу з екзистенційними речами, через які я почувалася самотньою та ізольованою, хоча мене й оточувало багато людей. Щоб позбутися цих почуттів, я купила свою першу компактну камеру і завжди носила її з собою. Вона стала свого роду перепусткою на вечірки і тусовки. Згодом я почала приділяти більше уваги людям та історіям, з якими стикалася.
Портрети і художні жести відіграють велику роль у моїх роботах. Мною рухає бажання досліджувати химерність і разом із тим простоту того, що означає бути людиною.
Роботу над проєктом «Вони співають пісню, яку можеш чути тільки ти» я почала три роки тому після закінчення тривалих стосунків. Мені хотілося виразити себе, і єдині способи, які я знала, — це фотографія чи лист. Спочатку я записувала, що у мене на душі, поки одного разу не зрозуміла, що настав час фотографії. Потім я почала знімати себе, коли слухала музику або була п’яна. Наступним кроком було розширити проєкт, включивши до нього інших.
«Місце народження та ім’я народження» і «Вони співають пісню, яку можеш чути тільки ти» — це два дуже різні проєкти з точки зору візуальної мови та стилю, але обидва ґрунтуються на особистому досвіді. Я не впевнена, що викликало зміни в моєму стилі; можливо, мені потрібно було спробувати нові підходи у фотографії. Цікаво, що коли я закінчила ще один свій проєкт, «Незвідана територія», то вирішила, що більше ніколи не працюватиму з чорно-білою фотографією. Але коли займалася серією «Вони співають пісню, яку можеш чути тільки ти», мене не хвилювали кольори — я могла бачити лише чорно-біле зображення.
Звичайно, я помічаю свій прогрес. Наприклад, зараз я можу створювати абстрактні роботи і мені не здається, що цього недостатньо. Фотографія — візуальна мова, і тепер я знаю, як з її допомогою краще виразити себе або концепцію, яка у мене в голові.
Фотографія — візуальна мова, і тепер я знаю, як з її допомогою краще виразити себе або концепцію, яка у мене в голові.
Коли я працювала над проєктом «З руки в рот», мені хотілося вилити свої почуття та емоції перед глядачем. Цей час характеризувався тривогою і розчаруванням: я хотіла щось довести самій собі, але при цьому думала, що все безглуздо. Назва проєкту — відсилання до однойменної скульптури Брюса Наумана, і для мене вона означає, що все в наших руках. Ми відповідаємо за своє психічне здоров’я і тому повинні допомагати самі собі.
Можливо, звертаючись до особистого та інтимного, я намагалася залишатися собою. Але зараз я впевнена, що є й інший спосіб говорити про людину, суспільство і природу, — потрібно тільки відшукати його.
Можливо, звертаючись до особистого та інтимного, я намагалася залишатися собою.
Мову фотографії можна використовувати для різних цілей, і це, безумовно, засіб спілкування між автором і глядачем. Але для того, щоб знайти щось спільне, обидві сторони повинні зробити певні кроки. Не можна зрозуміти фотографію тільки дивлячись або знімаючи — необхідно отримувати знання, проводити власні дослідження. Досить цікаво, що коли ви бачите роботи інших фотографів, то розумієте, про що думає автор і що привертає його увагу.