«За три місяці я змінила 11 місць проживання»: Білоруси через рік після переїзду до України
Художниця, авторка проєктів, арт-тьюторка. Використовуючи різні форми — перформанс, мультимедіа, інсталяцію, живопис, текст, арт-терапію, — фокусується на медіації як можливості проявити голоси «інших». У жовтні 2020-го поїхала з Білорусі, зараз працює в Києві.
— Я провела 30 інтерв’ю з представниками найрізноманітніших сфер: психологом, аудіодизайнером, медіахудожником, графіком, лікарем, студентом, працівником IT, урбаністом, журналістом, б’юті-майстром та іншими. Багато хто виявляв свою громадянську позицію у 2020-му вперше. Не всі розуміли, що переїжджають назавжди, — хтось був упевнений, що їде всього на пару тижнів, щоб набратися сил. Але ситуація змінювалася в гірший бік, тож ці люди досі тут. Проєкт розповідає про їхні проблеми з адаптацією.
Навмисне брала інтерв’ю у тих, хто залишав Білорусь з різних причин і не планував цього заздалегідь. Такий поспіх, можна навіть сказати втеча, вплинув на їхнє сприйняття нової країни і облаштування життя тут.
Я питала учасників проєкту, чи збираються вони повернутися до Білорусі. Більше 20 опитаних хочуть приїхати назад, але бояться того, з чим можуть там зіткнутися. Хтось не хоче повертатися через страх, хтось не може працювати через високий рівень стресу і тривожності, хтось уникає можливого арешту.
«Мені бракує своїх речей, особливо мого величезного дзеркала в чорній дубовій рамі, старовинних підсвічників, білого гамака, моєї естетики повсякденності. Бракує нічних прогулянок із друзями Мінськом, трамвайними коліями, улюбленими місцями, заходів сонця над Свіслоччю»
«Я гадала, що на Новий рік повернуся, що за місяць усе зміниться. На першій квартирі не було відповідних за розміром капців, але я ходила у великих, тому що покупка нових означала б, що я тут обживаюся. Коли я купила капці, слідом була чашка і відчуття деякого прийняття, що я живу тут»
«Мій чоловік українець, але нам подобалося жити в Білорусі, ми не планували їхати. Однак якесь відчуття підказало, що треба переїжджати, ми встигли буквально в останній момент, коли ще був відкритий наземний проїзд»
«„Тут немає на що скаржитися“ — так я відповідаю на питання, як там у Києві»
Усі, з ким я говорила, відчувають провину за те, що зуміли уникнути переслідувань, вчасно залишили країну, отримали допомогу, а іноді навіть просто за те, що відчувають радість. Якщо люди жили або перебували поруч із місцями, де були постріли і вибухи в перші дні протестів, зараз їх лякають гучні звуки. Вони бояться бусів із тонованими вікнами, тому що на таких часто переміщалися правоохоронці. Ті, хто затримував, зазвичай були в цивільному, тому іноді героїв проєкту насторожують люди не тільки у формі, але навіть у певному одязі.
Усі, з ким я говорила, відчувають провину за те, що зуміли вчасно залишити країну.
Вони вже рік живуть в інформаційному полі Білорусі — працюють або у сфері допомоги тим, хто приїздить, або в медіа, або ж просто стежать за новинами. Вони меншою мірою занурені в український контекст, мало хто намагається вивчити українську мову. Волонтерське запрошення, яке дозволяє отримати тимчасову посвідку на проживання, не дає можливості знайти роботу. Контакти зав’язуються, але дуже повільно: у дорослому віці важко встановити міцні зв’язки за рік. Усі опитані сумують за домівкою, родичами і друзями, тактильним контактом із ними.
«Перший тиждень я просто спала, їла, приходила до тями. Три місяці я постійно планувала, коли поїду до Мінська, тільки перед Новим роком я дала собі установку відв’язатися від цієї думки і просто бути тут, бути ресурсною і займатися своєю справою. Було складно звикнути нічого не планувати, не знати, що буде завтра, жити сьогоднішнім днем. „Незрозуміло“ стає головним словом»
«Переїзд був повним обнуленням: я не знала, де буду жити, у мене не було постійної роботи і накопичень. Було складно прийняти це рішення. Хоча мені й хотілося якогось струсу, нового шляху, нового місця. Найскладніше було працювати з нашими волонтерами тут у шаленому ритмі, коли при цьому ти не знаєш, де будеш ночувати сьогодні, побут постійно не влаштований. За перші три місяці я змінила 11 місць проживання. Через це напруження і невідновлення власних сил ресурс дуже вичерпався, бували панічні атаки. Дуже хотілося поговорити з кимось про щось інше, а не тільки про стресові ситуації — як свої, так і чужі»
«Найважче в цій ситуації адаптації — це підвішений стан, нерозуміння, що далі, на скільки я тут, облаштовувати тут своє життя, побут тощо. Зараз, через майже пів року, я прийняла для себе рішення, що моє життя тут, і я докладаю зусиль, щоб почати жити не на валізах, а „тут і зараз“»
Свій метод у мистецтві я називаю медіацією, тобто посередництвом між героями і глядачем, у ній я використовую різні художні прийоми. Формат інтерв’ю для мене не новий, я до нього зверталася і раніше. Але цього разу тема мені особливо близька. Я займалася арт-терапією, і, здається, у таких проєктів теж є терапевтичний ефект. Принаймні, деякі учасники зізналися в кінці, що змогли виговоритися. І на відміну від журналістського інтерв’ю — не тільки про події, а й про переживання і спогади.
У рамках виставки Надя Саяпіна провела зустріч, на якій запропонувала українцям прочитати історії учасників проєкту і написати власний лист або створити малюнок про те, чого білорусам, які переїхали, бракує на новому місці
«Почуваюся так, наче стою в очікуванні потяга... Потяга додому! Але всі потяги скасували. Мій чемодан стоїть у кутку, не можу зрозуміти: навіщо він мені? Тимчасово! Для мене тут усе тимчасово...»
«Мамо! Я квітка без коренів. Хочеться переплестися плющем із рідними. Мені хочеться торкатися, але я боюся. Я не знаю, як себе виражати, тому що не знаю, хто я тут. Ніхто не пояснив, як бути дорослою, інструкції немає»
«Привіт, доме! Хочу попросити вибачення. Думаю про тебе майже постійно. Твій образ завантажений у пам’ять і ввімкнений постійно у фоновому режимі. Дуже сумую»
