Інша реальність: Портфоліо Вікторії Довгадзе
Фотографка зі Львова. Виставлялася в Україні та Італії.
— У 15 років я купила свою першу аналогову камеру — малоформатний «Зеніт-TTL». Аналогові камери тоді були дуже мейнстримними, та й плівка коштувала дешево. Я використовувала камеру лише для фіксації і навіть не думала займатися фотографією — поки роки три тому мені в руки не потрапив Canon G12.
Камера була не моя і з «глюками» — усі знімки виходили з різними дефектами, але це і привабило: мене завжди зачаровував елемент деконструкції. Я почала експериментувати та шукати себе.
Усі проєкти різні. Їхній зміст — моя реакція на видимий світ, у більшості випадків це відмова від реальності та конструювання нової. Щось якоїсь миті чіпляє мене, і тоді знімки починають збиратися довкола цієї теми, утворюючи невеликі проєкти-фрагменти-реакції.
В основі лежить зображення потенційних метаморфоз усередині об’єктів, явищ, деталей, можливість візуалізації та поетизації цих внутрішніх образів, інтерпретація багатозначності контексту через використання деконструктивних технік, таких як колаж, реверс, абстракція і фрагментарність. Ці техніки найкраще відображають дуалізм світу й допомагають перетворювати таємниче на повсякденне, а повсякденне — на таємниче.
Тіло інших — як фізичне, так і метафізичне — турбує мене. Люди та предмети завжди приховують можливість метаморфози у щось інше: так само як і лінії на полотні художника, вони можуть втрачати свій реальний сенс — з’єднуючись чи проходячи одне через одного, контрастувати, поглинати або розширювати приховані у них значення та символи. Я копирсаюся в тілі іншого, ніби хочу побачити, що всередині нього, наче в тілі, що протистоїть, криється механічна причина мого бажання. Я схожа на дитину, котра розбирає будильник, аби дізнатися, що таке час.
Я схожа на дитину, котра розбирає будильник, аби дізнатися, що таке час.
Я дуже люблю еротику та естетику європейських горор-фільмів 70-х — Маріо Бава, Даріо Ардженто. Якщо я почну знімати кіно, то воно буде таким.
Поезія має великий вплив на те, що я роблю та як відчуваю цей світ. Я обрала фотографію, оскільки мені важко висловлюватися за допомогою слів. Я прагну, щоб мої знімки нагадували оптичну поезію.
Я прагну, щоб мої знімки нагадували оптичну поезію.
Зараз я намагаюся працювати з архівною фотографією. Вона цікавить мене як можливість візуального контакту так званого фотографічного минулого й нових сенсів.
Мені подобається спотворювати, деформувати та перетворювати до невпізнання те, що ми називаємо дійсністю. Маніпуляція розрізненими фрагментами зображень знищує навіть натяк на фіксацію реальності, перетворюючи фотографію на документацію абсурду, чи навпаки — дає можливість для інтерпретацій. Усі світи уявні. Крок за кроком я монтую зображення, яке бачу своїм внутрішнім зором.
У фотографії є право втручатися в те, що відбувається, або ж ігнорувати його. Я намагаюся ізолювати людей та об’єкти від часу та простору, щоб показати нездатність фотографії відобразити постійні зміни і зрушення реальності; я підвішую їх у цьому «не місці», аби вловити відчуття неналежності. Це створює світ, якого не існує, сферу, де складно буде накреслити кордон між реальним та ілюзорним.
Усі світи уявні.
Сама по собі фотографія для мене — це не кінець, але лише початок творчого процесу, швидка зйомка та миттєвий відгук на все, що тільки підказує камера. Я майже не замислююся над кінцевим результатом, зберігаючи величезну кількість зображень як запас зорових образів для наступного задуму.
Іноді концепція та фотографія рівноцінні, але іноді візуальне дійсно на першому місці.
Для фотографії байдуже — прикрашати світ чи, навпаки, зривати з нього маску. Художник надає глядачеві можливість домислювати контекст того чи іншого знімка, виривати окремі моменти з поточної дійсності та вибудовувати свою модель — або приймати ту, яку пропонує автор.
Для фотографії байдуже — прикрашати світ чи, навпаки, зривати з нього маску.
Я волію залишатися за камерою. Я ціную емоційну перевагу над технікою, люблю спостерігати за речами з різних ракурсів, бачити, як образи говорять самі за себе.
Один день із камерою — ось тобі вже готова серія світлин. Відіграє роль, де ти, з ким ти, про що ти думаєш і навіщо тобі це.
Один день із камерою — ось тобі вже готова серія світлин.
«Серед численних ілюзій шукай найкрасивішу», — сказав Алехандро Ходоровскі, і для мене це майже релігія. За Роланом Бартом, фотографія має бути мовчазною: заплющити очі означає дати образу можливість говорити в тиші. Адже, щоб бачити, недостатньо мати очі, щоб чути — недостатньо мати вуха. Щось має манити, спокушати своєю таємничістю, незбагненністю, невимовністю. Художник зупиняється, аби вловити цю мить; тоді зупиняється і глядач.