Музей химерних фігур: Портфоліо Едіт Ландау

Едіт Ландау народилася в 1973 році у промисловому містечку неподалік Парижа — вона пригадує, що тоді воно було сповнене насильства і соціальних проблем. Тому у картині світу фотографки людина існує у спотвореній реальності.

Ландау знімає ще з дванадцяти років, у шістнадцять вона зробила серію світлин з оголеними жінками на горищах та у темних покинутих кімнатах. У тридцять один Едіт також почала працювати з інсталяціями — роботи, які все ж містили в собі фотографії, вона показала на вулицях французьких міст.

До 19 березня у Музеї Києва триватиме виставка галереї Trypolska зі знімками Едіт. Ідея показати їх в Україні належить українцю, який став героєм її останньої серії. Ось що, на думку самої фотографки, треба знати про її стиль.

— Я починала з традиційної фотографії, тієї, яку роблять у лабораторії в хімічних ваннах. Сьогодні я іноді використовую цифрову камеру, але все ще дуже прив’язана до плівки. Вона вимагає більшої концентрації та терпіння. Поява зображення у проявнику залишається містичним моментом, як і багато років тому.

Я роблю автопортрети, коли зображення є вправою для самодослідження. Але здебільшого фотографую інших. Головний об’єкт моїх фотографій — тіло. Воно — понівечене, крихке, самотнє, дивне, скромне, поетичне та стійке — викликає цілий спектр емоцій. Тіло розповідає про болісну боротьбу істоти, для якої життя є вічним воскресінням. Тому тіло нагадує нам про споконвічну боротьбу зі смертю.

Мене захоплюють скульптури Фідія і Лоренцо Берніні. У серіях Shamrodia та Thérianthropie («Теріантропія») я покривала шкіру моделей пудрою — це надає тілу вигляду статуї. Таке покриття ніби на мить віддаляє нас від умовностей фотографії й наближає до скульптури. Узагалі, мене може надихнути будь-що. Але якщо йдеться про фотографів, то їх багато, наприклад Йозеф Куделка, Джоел-Пітер Віткін, Дайдо Моріяма, Дайсуке Йокота, молодий польський фотограф Віктор Франко.

У серіях Les encadrées, Les phares та Les réveils («Рами», «Фари» та «Будильники») фотографія об’єднана з матеріальними об’єктами: рамами, настільними годинниками і дзеркалами. Їх я часто знаходжу на блошиних ринках. В об’єктах, які я обираю, простежується зв’язок між минулим, теперішнім та майбутнім. Таким чином я фіксую те, що невблаганно руйнується і зникає.

В об’єктах, які я обираю, простежується зв’язок між минулим, теперішнім та майбутнім: я фіксую те, що невблаганно руйнується і зникає.

Роги та інший реквізит на фото — не заплановані образи, а інтуїтивне використання предметів, що знаходяться у моїй студії. Я багато працюю з темою часу, тому засохлі роги й інші частини мертвих тварин є звичними об’єктами там.

Коли почалася війна в Україні, я допомагала сім’ям, які шукали притулку у Франції. Я приймала українця Павла у своєму домі протягом року. Завдяки цьому я мала змогу отримати інформацію про драму, яку переживав український народ, напряму. Зворушена цим жахом, я хотіла сфотографувати і увічнити невимовне — так з’явилася серія Pendant la guerre («Під час війни»), для якої я і зняла Павла.

Улюблених серій в мене немає, але велике значення для мене мають ті, які я зняла у 16 ​​років. Вони сповнені технічних випадковостей, про які знаю лише я. Стосовно власних досягнень у фотографії — я радше задоволена тим, що за ці роки створила велику кількість зображень і ніколи не опускала руки.