Не вір інстаграму: Чесний фоторепортаж із чорноморських курортів
Залізний Порт: ворожіння, спокій, кафе Hemingway
— Царівно, де вас носило? — під руку мене бере Олександр Дмитрович, ватажок 47 матросів-рятувальників Залізного Порту. — Ви пропустили такий марш! Справжній духовий оркестр виступав, усі просто очманіли!
Олександр Дмитрович навмисне по-хазяйськи вітається з усіма: «Танечко, ви диво!», «Лєрочко, чудово виглядаєте!», «Наталочко, де ваші браслети?».
Я ніби відмотую плівку назад: повертаюся до колеса і йду далі берегом. Тимчасові будівлі стають усе більш стійкими, шинки з «Ласковым маем» змінюються лаунж-барами та кальянними. Тільки циганки з картами типу Таро рівномірно розподілені вздовж усього узбережжя. <...>
Повз проносять декорацію у вигляді піратського корабля для «тематичного закладу». На «банан» не вистачає пасажирів, і зазивала надривається в рупор. Вранці від Олександра Дмитровича не вдається домогтися нічого, крім сексуальних домагань та одного лимонаду.
— А може, коньячку? — єлейно цікавиться він.
— О дев’ятій ранку якось зарано.
Кінбурнська коса: український Гоа
Я шукаю хоча б натяк на цивілізацію, де можна прийняти душ і врятуватися від зневоднення, але жовтий будиночок, що маячить на горизонті, зрадливо відповзає від мене в міру того, як я до нього наближаюся. Повітря пливе від спеки, я чухаюся від комариних укусів.
На косі є ліс, але він далеко від мене — тут ні тіні, ні вітерця. Я мало не наступила на ящірку. Ховаючись, вона шмигнула у хрумку рослинність. У лісі водяться вовки. Ще отруйні та неотруйні павуки, змії, комарі — небезпеки на кожному кроці. Люди приїжджають сюди, аби причаститися до дикої природи. <...>
Ми зупиняємося у дядька Саші, який відвів частину своєї дачної ділянки під житлові корпуси. Дядько Саша — великий чоловік із круглим обличчям та мозолястими руками. Щоранку він поливає кущі троянд, висаджені навколо ділянки. Взимку, коли в селі зосталося лише 40 людей, він возив їм хліб на своєму міському «ланосі», мало не залишився у снігових заметах на поживу вовкам. У мертвий сезон електрику часто відключають, і життя на косі гасне під жалобний вовчий спів.
Але зараз сезон, спека, дядько Саша сміється та палить американські сигарили.
— Контрабанда, — хвалиться мені, пригощаючи вишневою.
Затока: веселощі, недорого
Головна курортна вулиця — м’ясорубка. У сутінках горять атракціони: настільний хокей, дартс, незліченні тири, з яких витріщаються на перехожих плюшеві призи. Чим яскравіше — тим краще, чим голосніше — тим веселіше. Шинки намагаються перекричати один одного. Люди сім’ями висипали надвір, ніби під час землетрусу; я протискаюся крізь вологу спітнілу людську масу, натикаюся на мангали, що димляться, на обсмажених well done чоловіків і жінок, наступаю на дітей, на кинуті обгортки від цукерок — втоптуй або втопчуть тебе.
Здається, випивка — єдине, що може врятувати тут від перемелювання. Я вискакую з потоку до найближчого кіоску з вином, де смішний чоловік із сивими вусами наливає мені пів літра солодкого білого у пластикову пляшку з етикеткою Pepsi. Озброївшись нею, я знову поринаю в натовп і розумію, що тут немає нічого, що можна вважати їжею. Тут і там пропонують шашлик, чебуреки, у мінімаркетах — ряди алкоголю та солодкі булки.
— Скажіть, а з чим це? — питаю я в сердитої, схожої на узбечку пані за прилавком чергового фастфуду.
— З м’ясом.
— А з сиром є?
— Ні. Бери з м’ясом.
До одинадцятої вечора навпроти мого номера гриміла дитяча дискотека. Затока заточена під дітей: у продажу — іграшки, морозиво, молочні коктейлі; здається, навіть море навмисне схоже на жабник. У пансіонаті «Сонячний позитив» удень малювання та хлюпання в басейні, увечері — дитяче шоу. Постояльці сидять на верандах за пластиковими столиками, їдять копчену рибу та п’ють пиво. Після години спокою під всепроникний шум поганих російських шлягерів я вирушаю на пошуки нічних пригод.
Усі фото: Сергій Поляков
